Сергій Гакман, Чернівці, Україна Перша половина ХХ ст. була досить драматичною для долі Буковини. Тільки її північна частина впродовж минулого століття, принаймні кілька разів, змінювала свою державну приналежність. Не випадково сучасний український історик В.Фісанов назвав її блукаючою геополітичною точкою1. Тоді чимало краян стали заручниками геополітичних рішень, які приймалися в умовах світових війн та післявоєнного врегулювання. Кожна сторона аргументувала зміну кордонів етнонаціональними міркуваннями. Та чи так це було насправді? У другому десятилітті ХХ століття на суттєву частину території Буковини претендували як Російська імперія, так і Румунське королівство. Тому етнічне, а згодом і територіальне розмежування неможливо було провести без згоди Петрограда та Бухареста. Ще 18 вересня (1 жовтня) 1914 р. була підписана російсько-румунська конвенція, згідно з якою Росія гарантувала Румунії територіальну цілісність і визнавала її право «приєднати населені румунами області Австро-Угорської монархії... у момент, який вона вважатиме зручним». Румунія ж зобов’язувалася дотримуватися доброзичливого щодо Антанти нейтралітету2 . До Буковини при делімітації територій передбачалося застосування «етнічного принципу» – факт, який сучасним румунським істориком Д. Преда розцінюється як «перша поступка Росії, якій ніколи не належала ця провінція, анексована у 1775 р. Габсбурзькою імперією»3. Наприкінці листопада 1914 р., під час бесіди з французьким послом М.Палєологом, російський цар Микола ІІ, говорячи про успіхи російських військ, підкреслив, що це дозволить Росії «дійти до своїх природних кордонів [Карпат - н. а.] за рахунок австрійських та угорських земель, приєднавши Галичину, північну частину Буковини та Червону Русь»4 . У таємному меморандумі, надісланому у листопаді 1914 р. Міністерству закордонних справ Росії, російський консул у Чернівцях Доліво-Добровольський виклав досить детально політичну ситуацію Герцогства Буковинського, звернувши особливу увагу на етнічні проблеми німців, русинів, поляків, євреїв та румунів, вважаючи русинів та румунів «двома еквівалентно-автохтонними народами». Говорячи про можливий територіальний поділ між Росією та Румунією, Доліво-Добровольський підкреслював, що «кордон пройде через повіти з російсько-румунським населенням». Такі обставини дозволяли, на його думку, узгоджувати лінію кордону з врахуванням воєнних, технічних і, можливо, економічних інтересів5. Як відзначав в одному з конфіденційних листів у середині грудня 1914 р. міністр закордонних справ Росії С.Сазонов, «кордоном могла б вважатися лінія річки Сучави з відхиленням на південь, починаючи від її витоку далі на захід…» 6. У свою чергу, румунська сторона вважала, що кордон має пройти по лінії р. Прут. С. Сазонов з цим не погодився стверджуючи: «Про прийняття нами лінії Прута не може бути й мови». На його думку, розмежування на Буковині може здійснюватися лише за умови дотримання етнографічного принципу. При цьому сторони могли б обмінятися невеликими дільницями, щоб домогтися «кращого обрису кордону». І все ж таки, у Петрограді готові були до значних поступок Бухаресту в буковинському питанні. У разі незгоди Румунії на запропоновані умови планували передати всю територію «між річками Сучава та Великий Сірет» з північним кордоном від пункту Слободзія на залізничній станції Глибока і далі до Селятина, вважаючи цю поступку останньою. За росіянами зберігалося «суто руське населення північної частини Буковини з найближчими околицями Чернівців» 7. Тривалі переговори між країнами Антанти та Румунією закінчились підписанням договору від 4 (17) серпня 1916 р. Зокрема, відповідно до статті IV, територіальні межі були наступні: «Від Пруту, з пункту кордону існуючого між Румунією та Росією, який знаходиться поблизу населеного пункту Новоселиця, демаркаційна лінія піднімалася вздовж річки до кордонів Галичини, де Черемош впадає в Прут. Далі вона йшла за “кордонами” між Галичиною та Буковиною і між Галичиною та Угорщиною...»8. Це було своєрідною платою союзників за вступ Румунії у війну на їхньому боці. 14 (27) серпня 1916 р. Румунія розпочала загальну мобілізацію й оголосила війну Австро-Угорщині9. Проте, внаслідок цього Румунія вступила у війну в не зовсім сприятливий для неї час, лише за 120 днів війни румунська армія втратила дві третини національної території та 400 тис. чоловік. В грудні уряд та рештки армії евакуювалися в Молдову під «захисну парасольку» російської мільйонної армії10. У жовтні-листопаді 1916 р. армії російського Південно-Західного фронту продовжували невпинні атаки. Російська ставка та генерал-ад’ютант Брусилов сподівались відвернути ними й катастрофу румунської армії, але на початку грудня 1916 р. вона була вимушена здати противникам Валахію, Добруджу і Бухарест. На по¬чатку 1917 р. фронт, який було названо Румунським і який розтягнувся більш ніж на 400 верст по території Бессарабії, стабілізувався і до літа 1917 р. утримувався, в основному, російськими військами, чисельність яких перевищувала мільйон. Але російська Лютнева революція заклала початок розвалу армії, який вже влітку набув яскравих характерних рис. Солдати відмовлялися воювати, мітингували, створювали комітети, були випадки, коли вони відмовлялися виходити на позиції. Літній «наступ Керенського» провалився11. І хоча румунська армія діяла на південному напрямі досить успішно, одержавши перемогу біля Мерешешть, невдовзі, 26 листопада (9 грудня) 1917 р., у Фокшанах вона була вимушена підписати перемир’я з країнами Троїстого союзу12, а 20 лютого (5 березня) 1918 р. в передмісті Бухареста Буфтя – прелімінарного мирного договору між Румунією з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною – з іншого13. 24 квітня (7 травня) 1918 р. у Бухаресті був підписаний ще важчий для Румунії договір14. 28 червня парламент ратифікував договір, хоча для цього довелося розпустити його попередній склад . Договір потрібно було підписати лише королю, проте Фердінанд всіляко уникав здійснення цього кроку16. Водночас через економічну, соціальну та політичну кризу, що охопила країни Четверного союзу, влітку 1918 р. Антанта домоглася суттєвих перемог над Центральними країнами на Західному фронті. Одна за одною капітулювали Болгарія, яка уклала 16/29 вересня 1918 р. перемир’я у Салоніках, та Туреччина, що підписала подібний документ 17/30 жовтня у Мудросі на о. Лесбос17. 15 (28) вересня 1918 р. генерал Ф.д’Еспері розпочав наступ у напрямку Дунаю і, як результат, 17 (30) жовтня Сербія була звільнена18. 21 жовтня (3 листопада) 1918 р. було підписано перемир’я між Союзними та Асоційованими державами з одного боку та Австро-Угорщиною – з іншого19. Союзні сили, націлені на звільнення у подальшому румунських територій, розпочали підготовку до повторного вступу Румунії у війну на боці Антанти. Внаслідок цього, румунський уряд надіслав командувачу німецьких та австро-угорських військ у Румунії фельдмаршалу Маккензену ультимативну вимогу евакуювати впродовж 15 днів окупаційні війська, і, оскільки це не було повністю виконано, 27 жовтня (9 листопада) 1918 р. додатково були надіслані 24-годинний ультиматум з вимогою очистити територію Румунії від німецьких військ і заява про денонсацію Бухарестського миру20. Того ж дня король Румунії Фердінанд І надіслав президенту Франції Р.Пуанкаре та прем’єр-міністру Ж.Клемансо заяву про приєднання до «спільної справи» і бажання поновити боротьбу «для реалізації національних ідеалів». Так, за день до підписання 29 жовтня (11 листопада) 1918 р. перемир’я між Німеччиною та Союзними і Асоційованими державами і фактичного закінчення війни Румунія, повернувшись до табору Антанти, опинилася серед країн-переможниць21. Згодом румунські політики підкреслювали, що Румунія поновила воєнні дії на боці Союзних держав ще до підписання ними перемир’я з країнами Четверного союзу, взявши «активну участь у визволенні своєї національної території». При цьому підкреслювалося, що ніколи положення, передбачені Бухарестським мирним договором, не набрали чинності, оскільки він не був промульгований королем22 . Слід також згадати про внутрішньополітичні процеси, які відбувалися на Буковині восени 1918 р., і які могли вплинути на подальшу долю краю. Отже, внаслідок загальної кризи Австро-Угорської імперії, яка була спричинена її поразкою у Першій світовій війні, загострилися внутрішні протиріччя і, в першу чергу, етнічні, активізувалися процеси національного самовизначення народів, котрі населяли цю «клаптикову» монархію. Такі процеси були характерні й для Буковини. Голова румунського клубу Віденського парламенту К.Ісопеску-Грекул заявляв, що у складі Австрії необхідно створити румунську автономію, до складу якої мали увійти Трансільванія, Банат та південь Буковини по лінії р. Прут із включенням до румунської частини м.Чернівці. Інша група румунських діячів на чолі з Я.Флондором 27 жовтня 1918 р. організували у Чернівцях збори румунів Буковини23. Збори прийняли рішення про «об’єднання цілої Буковини з іншими румунськими краями у самостійну національну державу, яка переслідуватиме цю мету у повній солідарності з румунами Трансільванії та Угорщини»24. У цій складній і суперечливій ситуації Український крайовий комітет організував проведення 3 листопада Буковинського віча. У прийнятому на віче рішенні зазначалось: «Місто Чернівці, відтак політичні повіти Заставна, Кіцмань, Вашківці та Вижниця цілі, а Чернівецький та Сіретський повіти за виїмкою громад, вказаних із двох останніх переписів як переважно ромунські; вкінці ті громади Сторожинецького, Радовецького і Кімполунгського повітів, у котрих оба останні переписи виказують українську більшість, – творять окрему від ромунської частини краю українську територіальну область». Віче визнало за найвищу владу «Українську національну раду, утворену на з’їзді мужів довір’я у Львові». До рішення був включений пункт, якого не було у його проекті: «Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України». Визнаючи необхідність легалізації української державності, віче виступило з ініціативою вироблення конституції західноукраїнської держави на демократичних засадах, а саме: рівні права для усіх громадян незалежно від статі та національності25. 6 листопада Український крайовий комітет, очолюваний О.Поповичем, у порозумінні із частиною румунських політиків на чолі з А.Ончулом перебрав владу у австрійців: українці – у північній, румуни – у південній частині Буковини, у м.Чернівці встановлювався українсько-румунський кондомініум, у змішаних населенних пунктах владу повинні були встановлювати за згодою громад26. Такий стан речей повинен був зберігатися до майбутньої мирної конференції27. Проте 11 листопада 1918 р. румунські війська зайняли м.Чернівці. Згідно із заявою румунського представництва у Парижі, опублікованої у газеті “L’étoile rouje” 29 листопада 1918 р., рішення про марш румунських військ на північ Буковини прийняло Командування союзних військ в особі французького генерала Бертело28. Опублікування ж цієї заяви у Парижі є підтвердженням висловлення Я.Флондора на засіданні Румунської національної ради від 12 листопада 1918 р. про те, що рішення румунського уряду щодо зайняття всієї Буковини було узгоджено з Антантою і відповідало також її інтересам29. Під егідою Румунської національної ради 28 листопада 1918 р. відбувся Генеральний конгрес Буковини. У своєму виступі під час засідання з підготовки конгресу від 12 (25) листопада Я.Флондор зазначав, що уряд Румунії підтримує ідею проведення Конгресу, виходячи з того, що «було б добре для румунських представників на мирній конференції показати світові, що не тільки ми, румуни, а й інші нації Буковини виявили бажання бути включеними до складу Румунії»30. Відповідно до порядку денного, під назвою «Встановлення політичного відношення Буковини щодо Румунського королівства» було прийняте рішення про «беззастережне та довічне об’єднання Буковини у її старих кордонах до Черемошу, Колачина та Дністра з Румунським Королівством», підтримане польською та німецькою громадами краю31. Після війни, на Паризький мирній конференції, румунська делегація намагалася довести право Румунії на приєднання всієї Буковини, підготувавши меморандум з посиланнями на серпневу 1916 р. угоду між країнами Антанти та Румунією, на історичні аргументи та рішення Генерального конгресу Буковини від 28 листопада 1918 р. щодо приєднання краю до Румунії. Окрім історичних аргументів були представлені також аргументи економічного характеру, згідно з якими румунська делегація вважала, що поділ Буковини негативно впливатиме на економічні інтереси населення, орієнтованого на Румунію. Вони вважали, що головна залізниця Чернівці – Заліщики, яка зв’язує систему буковинських залізниць з мережею Галичини, повинна перейти під володіння Румунії, а також, з огляду на гідрологічний режим, румунська делегація вважала, що Черемош повинен бути під тим же адмініструванням, що і Прут, щоб здійснювати спільне регулювання цих питань. Нагадувалось також про деякі села на березі Черемошу зі змішаним румунсько-українським населенням, які своїм переходом до Галичини «могли слов’янізуватись». Слід також відзначити, що в меморандумі зазначалося, що румунська сторона готова до поступок в районі Сторонця-Путили32. Комісія неодноразово обговорю¬вала проблеми можливих кордонів Буковини, аналізуючи також зауваження румунської делегації. Досить цікавим, на наш погляд, є те, що комісія Конференції з питань делімітації румунських кордонів вирішила, що у доповнення до етнічного принципу буде керуватися ще двома – економічним (головне, щоб, по можливості, не розрізати кордонами залізниці) та стратегічними (щоб “боронитися” від комунізму та реваншизму)33. Зауважимо, що наполягаючи на отриманні території всієї Буковини, а не лише до Пруту, як було зазначено в угоді між країнами Антанти та Румунією від 4 (17) серпня 1916 р., серед документів, які були представлені Паризькій мирній конференції делегацією Румунії, був і аналіз проблем щодо північнобуковинської території. Зокрема, серед шести причин про неможливість відмовитись від території між Прутом та Дністром румунська сторона вказувала наступне: «Єдина залізниця, яка зв’язує Буковину та північ Бессарабії з північчю Молдови, проходить з Чернівців у Но¬воселицю теж через цю територію. Якщо втратити цю залізницю, економічні взає¬мини між вищевказаними регіонами мо¬жуть бути зовсім розірваними, оскільки найближча залізниця, яка б могла здійснювати такий зв’язок, прходить через Ясси, Белць, Окницю, здійснюючи об’їзд в 250 – 300 км.»34. Врешті-решт, виходячи із геополітичних міркувань та остерігаючись розповсюдження більшовизму, лідери Антанти на Паризькій мирній конференції прийняли рішення задовольнити територіальні вимоги Румунії. 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменським мирним договором Австрія відмовлялася від Буковини на користь Румунії 35. Лінія кордону Буковини, яку Верховна Рада цілком визнала за Румунією, визначалася таким чином, щоб зберегти для Буковини «цілісність її історичної території, окрім невеликого вирівнювання, необхідного для того, щоб не переривати залізничний зв’язок між галицькими містами Городенка та Заліщики». Завдяки цьому 5 населених пунктів опинилися на кілька років у складі Польщі36 . Слід зазначити при цьому, що, коли префект Заставни викликав до себе представників населених пунктів, які мали відходити до Польщі, і запропонував підписати декларацію протесту, погодилися тільки представники с. Звинячин. Інші відмовилися, пояснюючі це тим, що вони не хочуть мати неприємності з владою країни до якої вони відходять, але у префекта залишилось враження, що представники цих сіл «не хочуть підписати вищезгадану заяву, оскільки вони втратили надію щодо створення нової держави (Україна) і цим протестом вони не хочуть створити труднощі українським представникам на мирній конференції» 37. Більшовицький режим не мав в цей період особливих інтересів щодо Буковини. Винятком стали дії більшовицьких дипломатів та військових навесні 1919 р. Вони були продиктовані, на наш погляд, воєнно-стратегічними міркуваннями і мали на меті об’єднання через Буковину та Галичину українських та угорських комуністич¬них сил. Про це свідчать опубліковані в останні десятиліття телеграми, які висвітлюють взаємини Радянської Угорщини у період свого недовгого існування із Радянською Україною та Радянською Росією38 . Зокрема, у телеграмі від 26 березня 1919 р., надісланій головкомом Робітничо-селянської Червоної армії І.Вацетісом та членом Реввоєнради С.Араловим командувачу Українського фронту В.Антонову-Овсєєнко акцентувалася увага на головному завданні – боротьбі з С.Петлюрою, який наближався до Києва. При цьому уточнювалося, що «пересування у західному напрямку необхідно довести до кордонів Південно-Східної Галичини та Буковини», бо це необхідно для встановлення «безпосереднього тісного зв’язку із радянськими військами Угорщини» 39. 11 квітня 1919 р. голова Раднаркому та нарком закордонних справ УРСР Х.Раковський переконливо просив голову Реввоєнради республіки Л.Троцького «повторити у категорічній формі про перехід з Російського Фронту до нас вихідців з Румунії, Добруджи, Бессарабії та Буковини» «для здійснення стратегічного плану з’єднання з Угорщиною» 40. Як наслідок, 13 квітня Л.Троцький наказує командувачам 1-ї, 2-ї, 3-ї, 4-ї та 5-ї армій «зняти з роботи всіх вихідців з Румунії, Добруджи, Бессарабії та Буковини та направити їх у Москву» в його розпорядження 41. 17 квітня Б.Кун звернувся до В.Леніна з проханням, щоб російська Червона армія «здійснила рух по можливості великими силами у загальному напрямку на Чернівці». При цьому додавалось, що якщо неможливий наступ на всьому Румунському фронті, то угорська сторона просить «підтримати головний удар у напрямку Чернівців активними демонстративними діями» на інших ділянках фронту, додаючи, що це є умовою існування Угорської Радянської Республіки42 . Наступного дня Б.Кун, у телеграмі, надісланій наркому закордонних справ РРФСР Г.Чичеріну для подальшої її передачі В.І.Леніну, інформував про початок наступу румунських військ, що змусило угорську армію відступити. Він наголошував на необхідності того, «щоб російська Червона армія приступила до операцій як проти Галичини, так і проти Чернівців», що було би «надзвичайно важливим як із стратегічної, так і з моральної точки зору»43. Більшовицьке керівництво також було переконане у необхідності того «щоб через Бес¬са¬рабію, Буковину протягнути руку допомоги Угорській Радянській Рес¬публіці» та з’єднати фронти радянських республік. Досить чітко проглядається роль Буковини і Галичини у стратегічних планах більшовицького керівництва у шифрованій телеграмі від 21 квітня, надісланій В.Леніним І.Вацетісу та С.Аралову. В ній, зокрема, зазначалось: «Просування у частині Галичини та Буковини необхідне для зв’язку із Радянською Угорщиною. Це завдання треба вирішити скоріше та міцніше, а за межами цього завдання ніяке зайняття Галичини та Буковини не потрібне». Аргументувалося це тим, що українська армія «безумовно, і ні в якому випадку не повинна відволікатися від своїх двох головних завдань», серед яких – допомога Донбасу та встановлення залізничного зв’язку із Радянською Угорщиною44. Те ж саме було оформлено постановою Політбюро ЦК РКП(б) від 23 квітня 1919 р., яким доручалось Центральному Комітету КП(б)У та командуванню Українським фронтом зайняти Донецький басейн та встановити безперервний зв'язок із Угорщиною45. Того ж дня вже І.Вацетіс та С.Аралов, звертаючись до командувача Укрфронту В.Антонова-Овсєєнко, наголошували: «За сучасним станом визнається необхідним увійти безпосередньо у зв’язок з Угорською Радянською Республікою, для чого арміям Укрфронту, користуючись успіхом у Гусятинському та Кам’янець-Подільському районах, необхідно організувати просування крізь територію Галичини, Буковини та Угорщини у загальному напрямку Коломия, Сігет, Будапешт. Кінцева мета нашого просування у бік Угорщини полягає у встановленні міцного зв’язку залізницями із Радянською Угорщиною, не ставлячи собі за мету оволодіння територіями» 46. Слід відзначити, що події на фронтах громадянської війни і, перш за все, наступ військ генерала Денікіна, вплинули негативно на впевненість В.Леніна у необхідності підтримати плани Х.Раковського. Між допомогою Угорській Радянській Республіці, з одного боку, та рятуванням більшовицької Росії, якій загрожував Денікін, з другого, він був вимушений обирати мобілізацію всіх сил республіки на боротьбу з останнім. Разом з тим, Х.Раковський не припинив дії проти Румунії, користуючись підтримкою деяких військових. Так, командувач 3-ї армії Чудаков 24 квітня збирався «визволити Бессарабію та енергійно підготуватися до наступу на Румунію, маючи як завдання річку Сірет»; метою ж було «встановлення в Румунії влади пролетаріату у взаємодії з інсургентами північного заходу Добруджи», які симпатизували їм» 47. Незважаючи на це, 29 квітня Б.Кун, у телеграмі В.Леніну, скаржився на Г.Чичеріна та Х.Раковського: «Ми благали про воєнний захід проти Бессарабії та Буковини, щоб паралізувати концентричний наступ Антанти. Замість цього ми отримали від Чичеріна депеші про падіння Станіславського Уряду, і Раковський затримував наступ проти Бессарабії та Буковини, так що румуни змогли спрямувати проти нас усі війська. Ми дотримувались угоди з галичанами, яка не була б завадою для переходу до соціалізму» 48. 1 травня 1919 р. уряди РРФСР та УРСР надіслали ноту Міністерству закордонних справ Румунії з вимогою негайної евакуації румунських військ з території Бессарабії, а 2 травня уряд УРСР надіслав ноту з вимогою «заявити протягом 48 годин про свою згоду негайно евакуювати свої війська з Буковини». В ній зокрема наголошувалося: «Робітничий клас України не може допустити, щоб між Радянською Угорщиною та Радянською Україною Буковина лишилася поневоленою» 49. Слід зазначити, що ця дипломатична акція була запланована радянським керівництвом за кілька днів. Її мотивацію та кінцеву мету певною мірою розкриває розмова, яку вів Х.Раковський «прямим проводом» 28 квітня 1919 р. Зокрема він зазначав: «Як політичну демонстрацію, яка супроводжувала б наш наступ на Буковину та Бессарабію, можна надіслати ноту Румунії та її гарантам – союзникам. Центральним пунктом у цій ноті може стати російсько-румунський договір від 5 березня минулого року [5 березня 1918 р. в Яссах була підписана російсько-румунська угода, відповідно до якої Румунія зобов’язувалась у двомісячний термін вивести свої війська з Бессарабії 50 – н. а.]. Він залишає для нас зручне пряме підґрунтя для воєнних дій проти румунів, об’єктом котрих ми поставимо Бессарабію, а фактично – повалення румунської буржуазії та об’єднання по її трупах з Угорщиною. Ця політична акція підтримає настрій Угорщини». Далі голова українського Раднаркому підкреслював: «Операції проти румунів ми готуємо, використовуючи, явним чином, інтернаціональні та бессарабські елементи так, щоб вони не йшли на шкоду виконанню директив Володимира Ілліча. Я особисто вважаю, що наші операції в Буковині та Бессарабії ми будемо проводити під місцевою фірмою, не афішуючи себе». У цій же розмові йшлося про те, що в Одесі вже готується уряд для Бессарабії «з бессарабських товаришів» 51. 2 травня нарком з воєнних питань РРФСР М.І.Подвойський інформував В.І.Леніна та Л.Д.Троцького про те, що «на Україні відбувається формування Червоної армії (...) інтернаціоналістів для походу на Угорщину» і просив допомогти з укомплектуванням зброєю та обмундируванням52. За кілька тижнів до цього, 12 квітня 1919 р., в Трансільванії, недалеко від Пеулешть (біля Сату Маре) через нестачу палива був вимушений приземлитися радянський літак з двома пасажирами на борту, який летів з Києва до Будапешта із повідомленням для Б.Куна. Серед звісток, з якими направлялися ці дві особи, було й повідомлення, що 4000 озброєних осіб направлялися на допомогу ІІІ Інтернаціоналу, і що в Україні голова Раднаркому УРСР та нарком закордонних справ Х.Раковський мобілізує і формує велику румунську армію, якою мав атакувати місто Ясси. Згодом все це не отримало підтвердження і не мало подальших практичних наслідків для цієї частини Румунії 53. Навіть через збільшення живої сили противника на 20 тис. штиків і шабель та повстання у Донській області ситуація на Південному фронті значно погіршилась, командування РСЧА вимагало від Укрфронту забезпечити «виділення достатніх сил для дій у напрямку Буковина – Будапешт»54 . 13 травня 1919 р. у ноті Міністерству закордонних справ Франції Х.Раковський виправдовував вступ Червоної армії в Румунію насиллям і погромами, які чинили румунські війська у Бессарабії55. А вже 19 травня він знов підтверджує Б.Куну рішучість уряду УРСР щодо надання допомоги Угорщині: «Рада Народних Комісарів України заявляє, що буде неухильно дотримуватись політики єдиного революційного фронту з червоною Угорщиною, яку проголосили своїми ультиматумами Румунії і нашим наступом»56. Плани Х.Раковського провалилися. У відповіді румунського уряду від 19 травня 1919 р. на ноти від 1 та 2 травня висловлювалося сподівання у подальшому розвитку нормальних взаємин між обома країнами. 11 липня міжсоюзницька військова рада прийняло рішення про військове зайняття Радянської Угорщини силами Антанти. 20-26 липня угорський уряд, невдоволений втратою Трансільванії, наказав своїм військам атакувати румунську армію, перетнувши Тису на Схід, що викликало серйозний опір останньої. 27 липня 1919 р. румунські війська форсували Тису і, змусивши угорців відступити, 4 серпня зайняли Будапешт. Це призвело до падіння уряду Б.Куна. Водночас, в Україні більшовики зазнали низку поразок від армії генерала Денікіна57 . Отже, інтереси більшовиків до Буковини навесні 1919 р. були продиктовані воєнно-стратегічними міркуваннями і мали на меті об’єднання через Буковину та Галичину українських та угорських комуністичних сил58. Після повалення радянської влади в Угорщині, у більшовиків інтерес до Буковини несподівано зник. Українська радянська дипломатія навіть не відповіла на румунську пропозицію розпочати переговори навколо спірних проблем, забувши про цю проблему на довгі роки. Ніколи до літа 1940 р. ні СРСР (Росія), ні УРСР не висловлювали територіальних претензій до Румунії з приводу Буковини (на відміну від Бессарабії) ні дипломатичним шляхом, ні якимось іншим чином. Із шляхами сполучення пов’язані територіальні зміни початкового періоду Другої світової війни. Можна припустити, що 23 серпня 1939 р., при підписанні договору про ненапад з Німеччиною59, а також таємного додаткового протоколу до нього60, радянська дипломатія виходила з наміру розширити територію СРСР на Захід з врахуванням колишніх земель Російської Імперії, які вона втратила наприкінці Першої світової війни61. Зазначимо, що, відповідно до оцінки З’їзду народних депутатів СРСР, цей документ був юридично неспроможним з моменту його підписання, оскільки здійснені в ньому «розмежування «сфер інтересів» СРСР і Німеччини» (...) «перебували з юридичної точки зору у протиріччі із суверенітетом та незалежністю третіх країн»62. Аналіз обставин підписання радянсько-німецьких домовленостей засвідчує, що вони стали результатом одночасної дії низки факторів. Для Сталіна питанням номер один було забезпечення надійної оборони Радянського Союзу шляхом укладення багатосторонніх воєнних угод. Радянська військова доктрина базувалася на концепції так званої висунутої оборони. Звідси така наполегливість радянської сторони в тому, щоб оборонятися від можливого агресора на західних підступах до власних кордонів63. Тому Сталін наполягав на включенні в політичну угоду із західними державами поняття «непряма агресія», що давало можливість радянським збройним силам завчасно зайняти стратегічні позиції в гарантованих країнах, розташованих на захід від СРСР. Аналогічне значення мала й вимога коридорів для пропуску з’єднань Червоної Армії через території Польщі й Румунії. Таємний додатковий протокол був надзвичайно вигідний для Радянського Союзу. Він надавав можливість вирішити проблему висунутої оборони від Льодовитого океану і до устя Дунаю, про що віддавна мріяли Сталін і керівники радянського військового відомства. Очевидно, Сталіну видавалося неважкою справою вирішити це питання з малими східноєвропейськими державами у двосторонньому порядку при підтримці Німеччини, яка мала досить сильний вплив на їхні уряди. Водночас розмежування сфер інтересів у Східній Європі відкривало перед Москвою перспективу відновлення контролю над колишніми володіннями Російської імперії на заході з додатковим включенням у зону цього контролю Східної Галичини. Румунський історик В.Вератєк, посилаючись на нещодавно відкриті архівні документи, стверджує, що проблема Бессарабії під час серпневих-вересневих 1939 р. переговорів мала бути вирішена, на думку німецької сторони, наступним чином: СРСР пред’явить свої претензії щодо Бессарабії лише тоді, коли третя країна (Угорщина, Болгарія) сформулює територіальні вимоги до Румунії і розпочне їх реалізацію. Самостійно СРСР не буде проявляти ініціативу у цій проблемі. У червні 1940 р. В.Молотов відмовився визнати таке трактування (німцями) проблеми Бессарабії, стверджую¬чи, що воно «не відповідає дійсності, що воно представляє собою лише окремий елемент, а не умову в цілому»64 . Під час серпневих 1939 р. радянсько-німецьких переговорів Буковина не згаду-валась. На думку згаданого В.Вератєка, згодом, після зайняття радянськими військами Східної Галичини, довжина лінії радянсько-румунського кордону значно збільшилася. Радянські війська були вже розташовані як вздовж Дністра, так і вздовж Черемошу. Стратегічна слабкість буковинського простору у випад¬ку радянського наступу з півночі або сходу не залишилася поза увагою Кремля. У випадку зайняття тільки Бессарабії Буковина перетворювалася б у зону, оточену з кількох боків радянськими військами. До цього ж, залізничний зв’язок між Бессарабією та територією Західної України міг бути забезпечений тільки через Буковину, факт, який згодом повинен був визначити й долю Герцаївського цинуту. Тобто, на думку румунського історика, перспектива розширення присутності радянських військ на територію Буковини мала стратегічну мотивацію, оскільки СРСР намагався підвести свої війська на лінії, якомога ближчій до центру Європи65. Про те, що СРСР не вважав кордони на Буковині остаточними, свідчить також той факт, що радянське керівництво відмовлялося від прийняття спільних принципів, які б забезпечили діяльність служб охорони кордону з обох боків за моделлю, яка існувала на лінії Дністра у Бессарабії66. Проте вже у 1940 р., будучи впевненим у неминучостi вiйни з Німеччиною, керiвництво СРСР готувалося до неї, в т. ч. i в наступальному варіанті67. Виходячи з міркування, що нафта – «кров вiйни», один з вирiшальних напрямкiв головного удару планувалося нанести по Румунiї – основному постачальнику цiєї сировини Нiмеччинi, що призвело би до зупинки або стагнацiї нiмецької воєнної машини68. Зауважимо, що на початку Другої свiтової вiйни питання забезпечення нафтою вважалося дуже важливим для лідерів багатьох країн. Так, в сiчнi 1940 р. дипломатичнi кола США повiдомляли свій уряд про те, що французи запропонували англiйцям, щоб французький та британський флоти пройшли в Чорне море та здiйснили бомбардування Батумi, а також органiзували повiтряне бомбардування Баку, що залишило би без нафти як Нiмеччину, так i Радянський Союз. Приблизно те ж саме повiдомляло естонське дипломатичне представництво у Францiї своєму уряду в Таллiнн, пiдкреслюючи, що за вiдсутності па¬льного моторизована армiя [СРСР. – н. а.] втратить мобiльнiсть69. У груднi 1939 р. посол Iталiї в Парижi Р. Гуарiлья повiдомляв офiцiйний Рим про те, що командуючий французькими вiйськами на Близькому Сходi генерал М. Вейган, якому була доручена пiдготовка операцiї на Балканах, прагнув до “активних дiй проти Росiї, використовуючи при цьому як театр воєнних дiй Румунiю”. Його метою було “пiдiрвати i, по можливостi, лiквiдувати в Росiї бiльшовицьку систему й одночасно нанести Нiмеччинi суттєву шкоду щодо використання румунських нафторозробок” 70. Не можна не згадати про активізацію у 1939-1939 рр. “Комісії Леон Вегер”, підтриману Великобританією та Францією, націлену на координацію дій щодо знищення румунських нафтових родовищ напередодні їх можливої окупаціїх з боку Німеччини71. Також пiд час одної з бесiд з прем’єр-мiнiстром Францiї Рейно мiнiстр закордонних справ Великобританiї Н. Чемберлен заявив: “Нiмеччина має двi слабкi точки: постачання залiзною рудою та нафтою”, пiдкресливши при цьому, як важливо зашкодити Нiмеччинi отримати залiзну руду зі Швецiї та нафту з Румунiї. Такої ж точки зору дотримувався й У.Черчiль72. Дуже серйозно ставилось до питання постачання нафтою й радянське керiвництво, прийнявши в 1939 р. таємну постанову Полiтбюро ЦК ВКП(б) про будiвництво 8 заводiв штучного рiдкого палива загальною потужнiстю 200 тис. тонн бензину та 30 тис. тонн моторного палива із закiнченням терміну будiвництва в 1940 та 1941 роках73 . На думку сучасного дослiдника-публіциста В. Суворова, полiтичному керiвництву Радянського Союзу, яке усвiдомлювало неминучiсть вiйни з Нiмеччиною, територiя Бессарабiї була необхiдна як вихiдний плацдарм для органiзацiї наступу на румунськi нафтовi поля, що завдало б суттєвої шкоди забезпеченню Нiмеччини пальними матерiалами74. На користь гiпотези планування якщо i не завдання головного удару по Румунiї, то, у край¬ньому випадку, дуже суттєвої ролi Румунiї в наступальних пла¬нах Радянського Союзу, свiдчить спосіб розгортання частин Червоної Армiї на захiдних кордонах у червнi 1941 р., тобто наймогутнiша армiя Першого стратегiчного ешелону спрямована проти Румунiї, наймогутнiша армiя Другого ешелону – безпосередньо за її плечима – також проти Румунiї 75. Слід зазначити, що на сьогодні це всього лише гіпотеза, яка потребує дуже серйозного вивчення істориками. Зауважимо, що існує ціла низка проблем, які неоднозначно трактуються дослідниками. У радянській iсторiографiї та в iсторiографiї держав колишнього СРСР продовжує панувати думка, що Сталін до превентивної війни не готувався. Опублiкованi «Міркування щодо плану стратегічного розгортання сил СРСР на випадок війни з Німеччиною та її союзниками», згідно з якими головний удар у випадку нападу з боку Німеччини СРСР передбачав завдати у західному напрямку76. На нашу думку, це один з варiантiв передбачуваних дій Збройних сил СРСР, проте не єдиний (автор не впевнений у тому, чи взагалі інші варіанти збереглися). У зв’язку з тим, що дані про розгортання радянських військ напередодні війни епiзодичнi, а також з тим, що чисельність та озброєння того чи іншого військового формування не завжди вiдповiдали його статусу, дуже важко зробити порівняльну характеристику сил різних фронтів. Крім того, слід згадати, що 30-31 серпня 1944 р. спільними зусиллями радянських та румунських військ плоєштський нафтопромисловий район був звільнений, завдяки чому німецькі війська залишилися без румунської нафти. Разом з тим, Німеччина продовжувала воювати майже рік. Очевидно, Румунія хоч i була основним постачальником нафти для Німеччини, проте не єди¬ним. Також варто згадати i про штучне рідке паливо. Беручи до уваги вищевикладену геостратегічну гiпотезу, стає зрозумiлим, яке велике значення мало для Радянського Союзу включення до його складу одночасно з Бессарабiєю пiвнiчної частини Буковини, завдяки чому СРСР отримував прямий залiзничний зв’язок з Бессарабiї через Чернiвцi до Львова. Про таку зацiкавленiсть можна судити i з того, що приблизно тiльки одна доба знадобилася для вiдбудування залiзничної магiстралi Львiв – Чернiвцi77.
|