Анатолій Круглашов, професор, завідувач кафедри політології та державного управління, директор НДІ європейської інтеграції та регіональних досліджень ЧНУ імені Юрія Федьковича   

Ідея європейської єдності має  багатовікову історію, однак успішний інтеграційний процес реально розпочинається після Другої світової війни, після Перемоги над нацизмом і фашизмом. Європейці усвідомлюють свою безпосередню причетність до розв’язання двох світових воєн і те, що саме Європа стала вогнищем цих руйнівних світових процесів. З усвідомлення цього, і перш за все для того, щоб не допустити третьої світової війни, і починається процес об’єднання країн Європи. Спочатку в межах західної її частини, вільної від радянського диктату.

Об’єднавчий процес базується на ідеї необхідності створення умов для сталого миру через тісну економічну співпрацю. Економіку батьки-засновники Європейських спільнот вважали тією сферою, де інтереси людей можна найлегше усвідомити і поєднати. Далі і водночас відбувалася правова інтеграція, тобто створення наднаціональної системи європейського права, а також формувалася система керівних інституцій Європейських спільнот. На основі здобутків у цих сферах із другої половини 1980-х рр. починається подальший перехід до політичної інтеграції та створення Євросоюзу.

Європейська інтеграція ніколи не була легким процесом. Цей історичний і політичний процес є настільки багатофакторним, багатовимірним і непередбачуваним, що для нього складно, якщо взагалі можливо, визначати якісь часові рамки тривалості  в майбутньому. Це складний процес подолання національних егоїзмів, зокрема радикальних форм націоналізму. Європейська інтеграція, особливо в частині федералістської концепції, була запереченням агресивних проявів націоналізмів – але аж ніяк не запереченням націй та національної ідентичності, на якій вони ґрунтуються. Варто згадати, що існувало і є чимало різних концепцій об’єднання Європи. Поруч із традиційним  баченням «Європи-батьківщини (націй)» з’явилася ідея побудови Європи як спільної батьківщини для різних націй. Звичайно, заслуговує на згадку, що були різні ідеї та плани побудови Об’єднаної  Європи, наприклад, концепція європейської інтеграції різних швидкостей, різної геометрії, а також « Європа а ля карт» – як пропозиція обрання того з інтеграційного «меню», що  відповідає потребам і можливостям учасникам процесу. Ясна річ, що ні одна з цих концепцій чи теорій інтеграції не є домінувальною, і всі вони різною мірою впливають та співвідносяться з реаліями діяльності сучасного ЄС.

Європейський інтеграційний процес – це важлива складова світового розвитку. З усіх регіональних спроб об’єднання різних країн це найбільш успішний інтеграційний процес (найбільш провальний – євразійська інтеграція під приводом Кремля). Україна оголосила про своє бажання стати частиною Європи в загальних формулюваннях, починаючи від 1993 році (Закон про засади зовнішньої політики України), після того ми у 1994 році підписали Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, а потім ще майже чотири роки тривала його ратифікація. Після цього був тривалий період  відвойовування нашого права на європейськість. Вже у 1998 році ми заявили про стратегічну мету нашої держави стати членом ЄС, а в Програмі європейської інтеграції України у 2000 році  були визначені конкретні кроки досягнення цієї мети. Відтоді Київ доводив Брюсселю, що від партнерства, а потім сусідства (з 2004 року) хочемо  отримати асоційоване членство. Згадаймо, з якою складністю Європа реагувала: спершу була ідея продовження угоди про партнерство і співробітництво з певними доповненнями, потім пропозиція проголосити Україну стратегічним партнером ЄС. Але ці ідеї  ми це не сприймали як відповідні нашим прагненням, адже вони за своєю сутністю не вносили нічого принципово нового до  проголошеного раніше.

Хочу згадати, що якраз за президентства Віктора Ющенка (з усіма його, направду, недоліками як політика, на мою думку) саме його адміністрація домоглася того значного прориву в питаннях євроінтеграційного поступу нашої держави. Коли вичерпувався десятирічний термін виконання Угоди про партнерство і співробітництво, ми достроково почали перемовини в рамках порядку денного Угоди про політичну асоціацію України і ЄС. І сьогодні нам варто пам’ятати події  Помаранчевої Революції і Революції Гідності, під час яких українці висловили свою волю жити у вільному суспільстві, в демократичній державі і бути людьми,  які відповідають за вибір, принаймні, стратегічних пріоритетів свого майбутнього. Необхідно не забувати і про той шалений спротив, який чинився цим нашим устремлінням. Однак його українці змогли подолати, щоправда, ціною жертв.

Із сумом згадую, що коли мене попросили виступити на Буковинському Форумі в нашому Чернівецькому національному університеті, одразу після  трагічної загибелі героїв Небесної Сотні, я у своїй доповіді висловив таке попередження: «Сьогодні ми оплакуємо сотні, але, на превеликий жаль, скоро може прийти час, коли ми будемо оплакувати тисячі і десятки тисяч своїх співвітчизників», маючи на увазі саме фактор російського втручання у наші справи та спроби за будь-яку ціну унеможливити наш розвиток як незалежної, демократичної європейської держави.      

Минулоріч, у березні 2022 р., в умовах  повномасштабного російського вторгнення, ми подали заявку на вступ в ЄС. Згадаймо, що наша національна Програма інтеграції України до Європейського союзу передбачала, що ми подамо цю заявку в 2011-2012 рр. Йшли роки за роками, ми вже стали асоційованим членом, після чого тогочасний Президент України Петро Порошенко сказав, що, можливо, це буде у 2025 році, а нинішній Президент Володимир Зеленський взагалі не говорив у перші роки свого перебування на посаді на цю тему нічого конкретного. І тут розгортається повномасштабна агресія росії, і ми розуміємо, що у боротьбі з державою, яка все ще займає одну сьому частину земної поверхні, яка володіє основними мінеральними ресурсами Євразії, в якій, незважаючи на дегенеративні процеси серед населення, все ще зберігається потенціал для ведення  мобілізації і бойових дій, наодинці вистояти й перемогти ми не можемо.  Я дуже хочу подякувати нашим європейським партнерам, колегам, які нас підтримали в найскрутніший час нашої новітньої історії і ми отримали  статус кандидата.  

Сьогодні ми перебуваємо на дорозі  виконання семи попередніх умов Європейської комісії, але давайте звернемо увагу:  Голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, незважаючи на щоденні обстріли Києва, прибула святкувати День Європи саме сюди. Приїхала, щоб продемонструвати нам, Європі і світу, що Україна вже  є частиною об’єднаної Європи і неминуче буде повноцінним учасником цього поважного політичного, економічного, правого інтеграційного об’єднання. З тих попередніх умов для початку перемовин про вступ до ЄС, які нам висунули, частину ми вже виконали (наскільки якісно виконали – тут вже можна дискутувати, звісно).

На жаль, деякі з цих вимог зумовлені нашими власними прорахунками або й ганебні історіями.  Наприклад, згадаймо деякі рішення нашого Конституційного суду (обрахунок двох термінів президенства Леоніда Кучми як одного, «повернення» від Конституції 2004 року до  Конституції 1996 року, наприклад), після яких він навряд чи може і далі залишатися нереформованим. Тому коли ми говоримо про ті вимоги, які ставить перед нами ЄС, то не треба  нікого звинувачувати у відповідь. У нас ще не бракує своїх недоліків і проблем, які ми мусимо подолати і вирішити.

Без сумніву, у найфундаментальніших речах – ідеалах європейської єдності, європейської демократії, цінностях свободи – ми, українці, у своїй більшості є справді європейцями. На жаль, по всій Україні зростає кількість державних прапорів на територіях вічного спокою. Це найболючіша ціна, якою ми, українці, оплачуємо свою свободу, аде також мир і безпеку Європи. Я недавно повернувся з Польщі, і мої колеги-поляки кажуть, що «так,  ми допомагаємо Україні, бо захищаючи її, ми захищаємо своє майбутнє». Тобто  виходячи саме з національних міркувань і життєвих інтересів нині   вибудовується європейська єдність. Тепер ключовий внесок в її майбутнє  і прийдешність робить саме Україна. Тому очевидно, що ми хочемо, аби процеси перемовин про вступ до ЄС починалися якомога швидше, і вони можуть початися вже наприкінці цього року, якщо ми виконаємо ключові умови Брюсселю. Тут для нас застереженням має стати Туреччина, тому що формально вона подала заявку до Європейських Співтовариств ще у 1987 році, а офіційні перемовини почалися у 2005 році. І вона досі все ще найдавніший кандидат на вступ до ЄС. Тому ми повинні враховувати цей негативний досвід дуже уважно.

З одного боку, ми маємо усвідомлювати, що ЄС також після серії випробувань, починаючи з фінансової кризи 2008 р., міграційної кризи 2015 р. потребує суттєвого, глибокого реформування. З іншого боку, наша держава повинна не тільки вистояти, перемогти і зберегтися. Від порядку денного виживання ми повинні перейти до порядку денного оновлення, модернізації і європеїзації нашої економіки, соціальних відносин і політичної сфери. Ми повинні докорінно реформувати українську державну владу, систему публічного управління, публічної служби, систему освіти і взагалі українського суспільства. Тут у нас ще є багато проблем і складних завдань.

Війна, на превеликий жаль, об’єктивно підштовхує будь-яку державу до посилення авторитарних тенденцій. Ми маємо бути свідомими цього і протистояти таким тенденціям. Чим довше триває війна, тим безжалісніше вона робить людей більш жорсткими, а інколи і жорстокими. Ми також повинні усвідомлювати ці виклики й убезпечувати себе від їх наслідків, наскільки це лише можливо. Але надзвичайно важливо те, що в умовах війни ми, як ніколи раніше, усвідомили цінність бути європейцями, спільно будувати Європу. І ми розуміємо, що якби не ця європейська та євроатлантична солідарність, то ми б продовжили свою боротьбу, але, на жаль, в умовах, подібних до трагічних обставин сорокових – початку п’ятдесятих років минулого століття.

Тому, з одного боку, будьмо вимогливими до своїх партнерів, будьмо вдячні за допомогу, але насамперед весь свій рівень вимогливості давайте спрямовувати на самих себе – кожен на своєму місці. Щоб європейська інтеграція із мрії, декларацій і навіть затвердженого офіційно й конституційно стратегічного курсу нашої держави стала повсякденною реальністю нашого життя. Я впевнений, що для цього у нас є належна мотивація, наснага, необхідні ресурси і належна підтримка для успіху.