Богдан Волошинський, країнознавець, викладач Івано-Франківського обласного центру перепідготовки та підвищення кваліфікації

До спогадів і роздумів спонукало давнє фото з часів проведення всеукраїнської акції урочистого відзначення 500-річчя Запорозької Січі у серпні 1990 року. Вже відбулися доленосні перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад, було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, піднято українські національні прапори не лиш на ратушах і будинках місцевих рад в Галичині, а й навіть на Хрещатику в Києві. До прийняття Акта проголошення незалежності України залишався ще рік. Ті романтичні часи тепер часом називають "співочою революцією". Справді, ми тоді багато співали патріотичних пісень, часто одягали вишиванки і гаряче пропагували національну символіку, спрагло дошукуючись чистих джерел правдивої української історії...

У липні того року керівні органи Народного Руху України і Всеукраїнського товариства української мови ім. Т. Шевченка "Просвіта" ініціювали масові виїзди делегацій областей на Запоріжжя для участі у вшануванні ювілею українського козацтва і пропаганди незалежницьких ідей. Свято мало відзначатися на офіційному рівні, оскільки Верховна Рада прийняла відповідну постанову, однак влада в УРСР належала комуністам, які ненавиділи національну символіку і боролися з незалежницькою ідеологією. Національно-демократичні сили закликали сформувати автоколони регіональних делегацій, які проїжджаючи через населені пункти південних областей, мали по дорозі вести агітаційно-роз'яснювальну роботу. Наша делегація, яка гордо іменувала себе Коломийською сотнею, виїхала автобусами з Коломиї 31 липня і вже вранці 1 серпня ми наблизилися до Одеси. На околиці міста нас на своєму авто зустрів представник глибоко законспірованого місцевого осередку Української Гельсінкської Спілки і вмілим маневром, обминувши приготовані до зустрічі з нами пости міліції, вивів наш транспорт поміж міськими тролейбусами аж під Оперний театр. Звідти ми, розгорнувши свої прапори, змогли влаштувати маніфестацію на Приморському бульварі і перед будинком міської думи, закликаючи мешканців і курортників не бути байдужими і долучатися до здобуття державної незалежності України. Якраз оцей епізод зафіксував для історії фотооб'єктив (автор цих рядків у центрі гурту з прапором і мегафоном).

Увечері того ж дня ми прибули до Херсона і з ходу, полишивши транспорт на узбіччі, пішки тротуарами подалися до середмістя. Якийсь добросердий місцевий хлопчина згодився бути для нас провідником, попросивши з остороги йти за нам на відстані кількох метрів та вдаючи, що ми незнайомі. Поява звечора нашого барвистого гурта була для містян і тутешньої міліції немалою несподіванкою. В цілому атмосфера спілкування з боку місцевого населення була трохи підозріливо-настороженою, оскільки давалися взнаки наслідки багатолітньої брехливої комуністичної пропаганди і масово тиражованих міфів про "буржуазних націоналістів", однак не бракувало й обережної, але щирої цікавості людей до наших переконань. А наступного дня ми вже маршували центральними вулицями Миколаєва. Звідти прибули на Нікопольщину, де на території колишньої Чортомлицької Січі стали табором і брали участь в урочистостях. Незабутніми стали тоді миті доброзичливого й теплого спілкування з жителями міст Нікополя, Орджонікідзе (тепер Покров), Марганця, Запоріжжя, де вдалося тоді побувати. Однак наші прапори конкретно бісили і діставали офіційних організаторів урочистостей, тому вони намагалися подолати українську національну символіку масовим розвішуванням по території святкування мало не на кожному стовпі червоно-синіх прапорів УРСР. Однак ніхто навіть з місцевих активістів не носив ці прапори, вони просто штивно висіли собі на держаках по обочинах доріг, а люди байдуже їх оминали. Ми ж свої синьо-жовті стяги з гордістю повсюдно носили в руках.

Повертаючись через тиждень зі святкування, вирішили ще раз по дорозі відвідати Миколаїв і Херсон. Але правоохоронні органи відтоді не гаяли часу, влаштувавши рогатки і посилені КПП на в'їзних шляхах до міст. А найбільше ми були подивовані, побачивши, що всі грунтові польові дороги, через які теоретично можна було би автотранспортом якось дістатися міста, були перериті з боку автотраси траншеями впоперек. Як же давно все це діялося і як невпізнанно змінилося відтоді наше суспільство!

Сьогодні ж, оглядаючи незабутні кадри спротиву озброєним окупантам херсонців зі синьо-жовтими стягами в руках, я схиляю голову перед їхньою відвагою і громадянською мужністю. Так само вражають і захоплюють мене героїчні громадські акції опору загарбникам жителів інших захоплених південно-українських міст і містечок, які також з гордістю несуть державні прапори і не визнають окупаційної влади у своїй домівці. Дивує і захоплює героїчна оборона міста-героя Миколаєва, подвиги миколаївців - захисників рідного міста. Дійсно, сьогодні в запеклій борні за право на саме людське життя формується модерна українська нація громадян - господарів своєї землі.

З цим вистоїмо і переможемо!