Н. Ю. Ротар ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ (1880 – 1951) В. Винниченко народився 28 липня 1880 р. на хуторі Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині село Григорівна Новоукраїнського району Кіровоградської обл.) в селянській родині. Після закінчення місцевої школи з семи років навчався у початковій школі. Потім батьки, зваживши на пораду вчительки, при матеріальній підтримці брата по матері А. Павленка, робітника-складальника в повітовій друкарні, посилають кмітливого хлопця до Єлисаветградської гімназії в липні 1899 р., перед закінченням останнього, восьмого, класу виключає його з гімназії, прикриваючись несплатою грошей за навчання. Склав іспит на атестат зрілості в Золотопільській гімназії і 1901 р. вступив на юридичний факультет Київського університету. 4лютого 1902 р., за участь у діяльності Революційної української партії (РУП) та в політичній пропаганді В. Винниченка заарештовують і кидають до Лук’янівської в’язниці та виключають з університету. Восени того ж року В. Винниченка забрали на військову службу до 5-го саперного батальйону, що таборував у Києві. 1 лютого 1903 р. він втік з батальйону та невдовзі був заарештований. 1904 р. В. Винниченка, звільненого за амністією, переводять із в’язниці до дисциплінарного батальйону. Однак після двох місяців солдатської служби вросійській армії він знову втікає за кордон. Революція 1905 р. в Росії підштовхнула В. Винниченка до нелегального повернення в Україну. 1905 р. він став членом лівої частини УСДРП, реорганізованої з РУП.Знову заарештований, ув’язнений до одиночки, а згодом відправлений до штрафного батальйону. Після чергового арешту втік за кордон (перебував на положенні політичного емігранта в Австрії, Швейцарії, Франції), звідки декілька разів приїздив на батьківщину. Наприкінці 1906 р. його втретє заарештовують і після тривалого розслідування знову запроторюють до Лук’янівської в’язниці. Після Лютневої революції в Росії В. Винниченко виходить з підпілля і разом з М. Грушевським приїздить до Києва, щоб бути в центрі українських подій, береться за створення «Робітничої газети» – центрального друкованого органу УСДРП. Він як лідер партії очолює перший уряд Української Народної Республіки – Генеральний секретаріат Центральної Ради – і призначається генеральним секретарем внутрішніх справ. Свої обов’язки прем’єра він склав через три дні після проголошення Четвертим Універсалом (12 січня 1918 р.) самостійності України. 9 лютого 1918 р. вій під чужим прізвищем разом з дружиною виїжджає на південь, до Бердянська. Під час німецької окупації і гетьманського перевороту в квітні 1918 р. В. Винниченко переховується на Канівщині. У жовтні 1918 р. з ним зустрівся П. Скоропадський. Між ними відбулася тривала розмова, що стосувалася державності України, але в цьому питанні вони не дійшли згоди. Тоді В. Винниченко, звільнений з-під домашнього арешту, розпочав підготовку до повалення гетьманського режиму. В ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва українських політичних партій створено верховний орган відновлюваної УНР – Директорію на чолі з В. Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади. На початку 1919 р. Винниченко все ж порвав з Директорією і виїхав за кордон. 24 травня 1920 р. він (за дозволом В. Леніна) разом з дружиною повертається до радянської Росії і потрапляє у вир політичного життя. 8 вересня 1920 р Винниченко призначений заступником Голови Ради Народних Комісарів та народним комісаром закордонних справ Української СРР і введений до складу членів КП(б)У. 23 вересня 1920 р. В.Винниченко назавжди залишив Україну. У вересні 1921 він очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні. У вересні 1933 р. він пише відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинувачує Й. Сталіна та його поплічника на Україні П. Постишева в терорі проти українського народу, й реставрації імперії, ще страшнішої за царську Росію. В роки війни, під час окупації Франції (з 1925 р. Винниченко жив у Парижі, а з 1934 р. до кінця своїх днів у містечку Мужен поблизу Канн, він рішуче відхилив пропозицію гітлерівців співпрацювати з ними, за що його кинуто в концтабір. Помер 6 березня 1951 р. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951р. у французькому місті Мужен. Світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу. Усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціального і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію, у бік полівіння, його поглядів. – Політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків і недоліків. – Практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, мабуть, найслабше місце В. Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, доленосних, визначальних, початкових рішень і кроків у повномасштабному, різнобічному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі. І. Лисяк-Рудницький, оцінюючи суспільно-політичний світогляд В. Винниченка, вважав, що суть винниченкової соціальноекономічної концепції можна визначити швидше її негативними, ніж позитивними цілями, оскільки він відкидав капіталізм як суспільний лад, в якому бачив явне втілення соціальної несправедливості. В. Винниченко визначив державність як “комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому”. Так, у політично-публіцистичному трактаті “Відродження нації” усебічно, але дещо суб’єктивно й емоційно проаналізовано події в Україні 1917 – 1919 рр. В. Винниченко намагаючись дати відповідь на запитання щодо причин поразки української національної революції 1917 – 1920 рр., висунув власну концепцію листопадового повстання 1918 р., яке він розглядав як національну селянську робітничу революцію. В. Винниченко пропонував “прийняття системи радянської влади на Україні”,що означало спробу поєднання соціально-економічних чинників з національно-політичними та могло сприяти приєднанню до національної революції пролетаріату міста і села. Можливо, вважав він, такий крок позбавив би більшовиків можливості «виступити проти нас і прагнути до захоплення влади». Це поставило б українську державницьку ідею в рівні умови боротьби з «руською ідеєю на Україні». У «Заповіті борцям за визволення» В. Винниченко розкриває складну і тривалу еволюцію своїх поглядів на засоби і методи боротьби за політичну незалежність України. Він прагне обґрунтувати нову роль українського народу в цивілізованому світі, якщо українці будуть виходити з примату загальнолюдських цінностей: «Ті люди, які звуть себе Національно-Демократичним Центром, «легітимними» спадкоємцями традицій української Революції і носіями її «Скрижалів», не мають на те ніякого права, ні національно-політичного, ні юридичного, ні морального». В. Винниченко вважав, що потрібно відмовитися від претензій на «урядування», припинити чвари та суперечки в емігрантських колах: «Треба чесно, одверто сказати собі й усьому світові, – пише він, – що українська еміграція є тільки невеличка частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на кидання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а бажає бути тільки допомогою їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності». Він цілком слушно вважав, що незалежність України потрібно творити в Україні, тобто, зосередити увагу на боротьбі за визволення України від сталінської диктатури, а не поза її межами. Що ж до організації політичної влади у майбутній державі, то В. Винниченко був категоричним, наголошуючи, що для демократичної самостійності України потрібне цілковите радикальне знищення всякого національного і політичного поневолення. Основний мотив великого патріота, гуманіста і демократа був незмінний – він не може бути причетним до інститутів влади, якщо вони не відповідають корінним народним інтересам, можуть зашкодити їм. І якщо для реалізації тих же інтересів потрібно відмовитися від найвищої влади – він не лише готовий на це, а й незмінно, без будь-яких вагань робить такі відповідальні, хочеться сказати – такі повчальні кроки. Отже, ставлячи розв’язання українського питання революційними засобами на перше місце, він відсував всі інші проблеми на другий план.
Основні праці: Володимир Винниченко. Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.). – Книга Роду, 2008. – 797 с.; Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. – К.: Криниця, 1991. – 128 с. Джерела: Cолдатенко В.Ф. Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних прагнень. – К.: Світогляд, 2005. – 324 с.; В.К. Винннченко (1880 – 1951): Бібліографічний покажчик. – X., 1995; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: біографічний довідник. – К., 1998. – 254 с.; Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя від дня народження) / Збірник статей. – К.:ІПіЕНД, 2006, – 280 c.; Кичигіна Н. Політична концепція В. Винниченка //Трибуна. – 1994. – № 9 – 10. – С. 27 – 28; Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка // Лисяк-Рудницький І.Історичні есе. В 2 т. Том 2./ Пер. з англ.. М. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицака, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкєєвої. – К.: Основи, 1994. – С. 95 – 112.
|