Наталія Ротар, доктор політичних наук, професор кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

Стійкість і спроможність системи місцевого самоврядування нашої області були чітко задекларовані вже в перший рік повномасштабної агресії. Про це свідчать результати, яких досягли територіальні громади, зокрема у роботі з внутрішньо переміщеними особами, а також ті напрацювання, які вони мають сьогодні у сфері ветеранської політики. Усе це вказує на те, що вони є спроможними, а отже, ми можемо говорити про спроможну систему місцевого самоврядування загалом.

Вже багато було сказано про те, як розвивається місцеве самоврядування в нашому регіоні, тому дозвольте зупинитися на тих напрямах, які, з одного боку, дозволяють зберігати стійкість і спроможність громад області в умовах повномасштабної війни, а з іншого – визначають перспективи, що дадуть змогу залишатися стійкою системою і після її завершення, після нашої перемоги. На мою думку, таких аспектів можна визначити багато, але я зосереджуся лише на трьох.

Перший аспект – це посилена увага територіальних громад до формування та відтворення функціональності інституту національного спротиву. Сьогодні ми часто говоримо окремо про ветеранську політику, окремо – про територіальну оборону, окремо – про формування готовності населення до відсічі загрозам. Водночас низка держав, передусім країни Балтії, зуміли об’єднати всі ці складові в межах інституту національного спротиву. Саме на рівні територіальних громад їм вдалося сформувати відчуття належності до цього інституту, що потенційно підвищує їхню здатність до спротиву в разі масштабної агресії.

В усіх державах Балтії інститут національного спротиву вважається таким, що генерується й розвивається на рівні органів місцевого самоврядування та значною мірою, попри державну підтримку, фінансується саме з місцевих ресурсів. Важливо, що його функція полягає не лише у фокусі на окремих групах – ветеранах чи членах їхніх родин. Йдеться про формування спільного соціального поля, у якому і ветеран, і людина без такого досвіду відчувають відповідальність за стійкість власної громади до зовнішніх викликів і загроз. Таким чином, інститут національного спротиву – це не лише про стійкість у війні, а й про стійкість поза воєнними умовами. На мою думку, ця модель себе виправдовує і має розвиватися також на рівні українських територіальних громад.

Другий важливий вимір – це збереження і культивування практик локальної демократії. Саме вони сьогодні здатні забезпечувати стійкість і спроможність територіальних громад, а в перспективі після перемоги — сприяти їх подальшому розвитку, зокрема в Чернівецькій області. Очевидно, що в умовах війни говорити про демократію складно. Неодноразово порушувалося питання про обмеження окремих прав громадян, неможливість проведення виборів і заміни депутатів, які вибули.

Однак локальна демократія не зводиться виключно до виборчого процесу. Вона охоплює також комунікацію між громадянами та органами місцевого самоврядування і використання доступних інструментів участі. Порівнюючи інструменти розвитку локальної демократії – передусім цифрові та деліберативні, – важливо зберігати між ними баланс. Цифрові інструменти часто здаються ідеальними, адже нібито скорочують дистанцію між людиною та владою. Проте виключна опора на них навпаки – із часом може цю дистанцію збільшити. Саме поєднання цифрових рішень із практиками безпосередньої комунікації та деліберації формує стійке середовище, готове протистояти зовнішнім загрозам.

Третій вимір – найбільш дискусійний, але його неможливо оминути. Йдеться про Закон України «Про публічні консультації», який набуде чинності через шість місяців після завершення правового режиму воєнного стану. Спостереження за дискурсом навколо цього закону – як на рівні громад, так і в політичному середовищі – свідчать, по-перше, про спроби підмінити ним закон про консультації з громадськістю. Це є серйозною помилкою, адже публічні консультації та консультації з громадськістю – різні за своєю природою механізми. По-друге, увага більшості територіальних громад до цього інструменту поки що залишається мінімальною.

Водночас закон містить принципово важливу норму: суб’єктом публічних консультацій, предметом яких насамперед є економічний розвиток, може бути будь-яка зацікавлена сторона, зокрема й не громадянин України. Саме тому територіальні громади вже сьогодні мають чітко артикулювати власні інтереси, формувати поле своєї стійкості та готуватися до конкуренції з потенційними зовнішніми інвесторами. Це складне питання, але воно безпосередньо визначатиме, наскільки громади після війни будуть привабливими для проживання внутрішньо переміщених осіб, релокованих підприємств і, відповідно, для наповнення місцевих бюджетів.

Не можна не згадати й про міжмуніципальне співробітництво, яке наразі часто залишається лише на рівні декларацій. Водночас, з огляду на те, що Закон про публічні консультації ухвалено в межах пакета євроінтеграційних законів, можливостей для його зміни фактично не буде. Отже, готовність і стійкість територіальних громад необхідно формувати вже сьогодні, уважно вивчаючи ті перспективи й виклики, які закладає чинне законодавство.