Анатолій Круглашов, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та державного управління, директор Науково-дослідницького інституту європейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича  

Євроінтеграційний курс нашої держави значною мірою визначає її сучасність і майбутність. А в умовах тривалої російсько-української війни питання успішної реалізації цього стратегічного курсу стали надзвичайно важливими. Аналізуючи наші стратегічні документи щодо євроінтеграції, нерідко доводиться відзначати, що Україна запізнюється з реалізацією власних стратегічних цілей. Це можна побачити на прикладі тих стратегічних рубежів, які визначені у наших основоположних державних документах, зокрема Стратегії та Програмі європейської інтеграції України (від 1998 та 2000 рр. відповідно). Наприклад, вступ до Світової організації торгівлі ми планували на 2003-2004 роки, а здійснили його лише у травні 2008 року. Підписання Угоди про Асоціацію визначали на 2005-2006 роки, але це сталося дорогою ціною лише після Революції Гідності у 2014 році, а її ратифікація завершилась у 2017-му. Подання заявки на членство у ЄС було заплановане на 2011-2012 роки, але жоден президент не наважився на цей крок до екстремальних умов повномасштабного вторгнення росії. Лише в перший тиждень після початку вторгнення українська влада узгодила і подала заявку, яка була прийнята ЄС в рекордні строки.

Нашою проблемою віддавна було те, що ми, правильно визначаючи пріоритетні цілі та напрямки свого розвитку, часто йдемо манівцями до їх досягнення. Сьогодні можна сказати, що в найскрутніший час для України Об’єднана Європа нас підтримала. Адже наша заявка на вступ до ЄС була розглянута у рекордний термін – за три місяці. Всі ключові інституції, включаючи Європарламент, Європейську раду та Єврокомісію, дали «зелене світло» Україні. Згодом ми досить швидкими темпами виконали передперемовні вимоги і нині вже йдеться про повноцінний перемовний процес із Європейським Союзом і відкриття окремих кластерів перемовин.

Втім, існує ще одна проблема, яку ми маємо визнати: не тільки ми часом суттєво запізнюємося, але й наші європейські партнери. Ключовим доказом цього є реакція лідерів країн європейських та євроатлантичних спільнот на загрозу з боку росії. Наприклад, після промови путіна у Мюнхені 2007 року багато європейських лідерів недооцінили російську загрозу. Сумно згадувати метання Саркозі та Меркель під час російсько-грузинської війни 2008 року, коли вони піддалися на маніпуляції, звинувачуючи у всьому Грузію. Так само у 2014 році, під час анексії Криму, ключові лідери, включаючи тодішнього президента США Барака Обаму, закликали Україну «не робити різких рухів», щоб не призвести до більшої біди. Така позиція «замирення» агресора з боку західних політиків принесла лише протилежні наслідки, заохочуючи кремлівську верхівку до подальших, ще більш далекосяжних загарбницьких  дій.   

Ще більша біда настала у 2022 році з повномасштабним російським вторгенням в Україну. Лише тоді європейські лідери нарешті усвідомили, що йдеться не тільки про Україну, а й про подальші геополітичні плани росії та Китаю провести ревізію світового порядку та перейти до так званої мультиполярності, а насправді – феодалізації світового простору. 

Сьогодні країни ЄC прокидаються, хоча все ще повільно. Вони вже значно краще розуміють, що або Європа буде єдиною, солідарною і сильною, або її не буде як цілісного, впливового інтеграційного об’єднання. Варто відзначити, що вже не один рік ми спостерігаємо, як російська гібридна війна переноситься до Європи. Це повномасштабна, системна і надзвичайно шкідлива робота, яка продовжує підривати основи європейської демократії, зокрема через втручання у вибори, підтримку політиків, які займають антиєвропейські позиції. Приміром, уряди Роберта Фіцо в Словаччині чи Віктора Орбана в Угорщині демонструють ту позицію, яку вкрай важко назвати проявом європейської солідарності.

З великим занепокоєнням ми стежили за президентськими виборами в сусідній Румунії. Непроста ситуація відбувається в Польщі, коли ми бачимо, що всі кандидати в тій чи іншій мірі демонструють або відверті й дивовижні симпатії до путіна, або надто некритично симпатизують Дональду Трампу. Чого вартує обіцянка одного з лідерів перегонів щодо недопущення України до НАТО? Це жорсткий удар не лише по інтересах України, але й життєвих потребах самої Польщі. Обидві моделі (путінська і трампістська) політичної стратегічної культури не відповідають ні інтересам Польщі, ні інтересам України. Вона також становить виклик чи навіть пряму загрозу, на жаль, європейській та євроатлантичній спільноті. Так, лише на цих окремих тривожних прикладах ми можемо побачити, які плоди дала гібридна війна Росії та слабкість європейських демократій перед її впливами і підривним інструментарієм.

Україна потрібна Європі, а Європа потрібна Україні. Європейський Союз в сучасних умовах, як ніколи раніше в своїй історії, вимагає суттєвого посилення. Очевидно, що безпекова вразливість і відповідні інтереси Євросоюзу в її подоланні – це не індульгенція для нас. Україна має виконати всі свої «домашні завдання» – від дотримання копенгагенських критеріїв в цілому, до серйозного ставлення до виконання вимог в усіх кластерах переговорного процесу. Але якщо Об’єднана Європа вже тепер не буде змінюватися, зміцнюватись в дієздатності самого ЄС і водночас розширюватися, то може залишитися на самоті не тільки з російським ретроіvперіалізмом, але і з неоімперіалістичними амбіціями з боку нового лідера Сполучених Штатів Америки Д. Трампа. 

Окремо наголошу на тих складових успіху нашої євроінтеграційної політики, які залежать від багатьох з нас безпосередньо, зокрема на важливості і значенні наших відповідних локальних і регіональних ініціатив та діяльності. Радий, що  наша Чернівецька область активно працює з партнерами у країнах ЄС, реалізуючи різнопланові спільні проєкти. До цього процесу залучені обласна влада, як виконавча, так і представницька, наші територіальні громади, заклади вищої освіти, школи, громадські організації тощо, які вибудовують мережі партнерств, що розвиваються.  Таким чином ми формуємо європейський контекст в нашій країні, забезпечуємо тісну інтеграцію інститутів громадянського суспільства, громадян, а не лише органів влади, для успішного виконання нашої стратегічної мети – вступу до Європейського Союзу. Також це дозволяє нам долати існуючі і в самому ЄС деякі страхи, стереотипи та негативізм щодо України, а також ефективно протидіяти інерції несприйняття нашої країни, недобросовісності окремих політиків високого рівня відповідальності, відвертій чи прихованій підривній діяльності проти  інтеграційних перспектив України в країнах самої Європи.

Тільки створення атмосфери взаємної зацікавленості, довіри, підтримки і справді всеохопної європейської солідарності як основного принципу  Європейського Союзу дозволить нам із впевненістю і гідністю дивитися крізь виклики і загрози сучасності в наше спільне, гідне європейське майбутнє.