Анатолій Круглашов, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

Ключовим викликом, який ми всі відчуваємо і все більше усвідомлюємо, є війна, що триває та має тенденції до глобалізації. Три роки тому я висловив думку, що світ переходить із латентної у відкриту фазу Третьої світової війни. Нещодавно уже багато людей, в тому числі і наші політики та чинний Президент говорили, практично, те ж саме. Разом із цим самим суттєвим викликом, коли частина світу, зокрема демократичного, все ще не належно зрозуміла масштаб, інтенсивність і жахливість загрози, яка походить від російської федерації, у нас є свої внутрішні виклики.

Найтяжчий серед них і який ми ще не до кінця збагнули – це людські  ресурси, наш демографічний потенціал. За різними підрахунками, після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну  ми втратили не менше 10 мільйонів громадян, які зараз не перебувають на підконтрольній Україні території, не допомагають Збройним Силам України, нашій економіці тощо. Навпаки, ці люди або зазнають мобілізації до збройних сил нашого ворога, або вимушені працювати на його економічний потенціал. І це виклик, масштаб і наслідки дії якого демографи оцінюють надзвичайно песимістично. Натомість війна повернула нас до того, що і органи влади, і ми як громадяни повинні нарешті зрозуміти те, що не просто записано в Конституції України, а є реаліями й основою життя: людина – це найвища цінність.

Другий надзвичайно складний виклик – економічний. Наші економічні ресурси суттєво скоротилися і, незважаючи на певні позитивні тенденції 2023 року та, умовно кажучи, 2024 року, вони не дозволяють нам належно задовольняти ані потреб Збройних Сил України, ані запитів нашого суспільства.

Звичайно, внаслідок цього достатньо серйозними залишаються соціальні виклики. Ми маємо, насамперед, ту проблему, що наша, як її називають, пасіонарна, або найбільш активна і патріотична частина суспільства зазнала найбільших незворотних втрат. Її представники або вже лежить на цвинтарях, або є неодноразово поранені, або їх ресурс виснажується на лінії фронту. А це породжує питання, що робити з іншими громадянами, які не поспішають не тільки воювати, захищаючи Україну, але й працювати на неї економічно чи волонтерити для фронту.

Дуже небезпечно робити вигляд, що у політичній сфері у нас все гаразд. Політичні проблеми в Україні також існують і, схоже, наростають. Ми чимало говоримо про політичну консолідацію, але все більш очевидно, що це складний процес і складне завдання, яке потребує об’єднаних зусиль усіх без винятку – не лише політичних акторів, але й інститутів громадянського суспільства та органів влади. І тут перед нами ще дуже багато нездійсненої роботи.

Значна роль у вирішені цих питань належить системі місцевого самоврядування. Правовий режим військового стану суттєво скоротив можливості наших органів місцевого самоврядування, передавши левову частину їх повноважень на місцях обласним і районним військовим адміністраціям. Згадую шок перших тижнів повномасштабного вторгнення, і одним із ключових факторів того, що путінський бліцкриг провалився, була, поряд із героїчною роботою Збройних Сил, діяльність наших органів місцевого самоврядування. Якби не їх мобілізаційна активність і стійкість,  не тільки з гуманітарних питань, але й щодо різнобічної допомоги ЗСУ, ми навряд чи вистояли б. Але це відбулося і показало, наскільки органи місцевого самоврядування, а головне активність територіальних громад  важливі.

Поступово назріває і потребує вирішення ключова проблема нашої та й світової майбутності. Ми постали перед жорсткою дилемою: безпека і/або демократія. Адже в умовах воєнного стану виправданими, навіть необхідними  є певна концентрація влади та централізовані форми правління всіма ресурсами держави, які потрібні для оборони країни. Але, водночас, це не повинно відбуватися коштом демократичних процесів. Добре відомо, що українське суспільство і під час Помаранчевої революції, і Революції Гідності, і зараз, під час російсько-української війни, боролося за свою демократію і свободу як неподільно пов’язані цінності. Відповідно, будь-який наступ на демократичні процеси в Україні, будь-яке послаблення демократії, крім тих, що зумовлені конституційно-правовою природою воєнного стану, є невиправданими й неприпустимими.

І тут необхідно пам’ятати про ще один виклик і життєву загрозу: на наших проблемах і слабкостях охоче, систематично і послідовно спекулює й паразитує наш ворог. І, на превеликий жаль, часом ми даємо йому різні приводи, щоб робити ці спекуляції та поширювати дезінформацію. Бо найгірший тип інформаційної війни – це коли частинки якоїсь правди змішують з величезною брехнею, і люди, впізнаючи відому їм частину правди, системно, але хибно переносять цю довіру на всю картину подій й процесів, що нав’язуються їм у спотвореному вигляді. На превеликий жаль, проти нас ведеться жорстка інформаційна і пропагандистська війна. Вона ведеться вона не тільки проти нашої єдності і стійкості, а й проти нашої міжнародної підтримки. Тому навіть це формулювання питання «до якої міри Україна готова погодитися на перемир’я задля того, щоб нарешті західний світ спав спокійно», є надзвичайно хибним і небезпечним. Кожен, хто хоч трохи вивчав природу російського імперіалізму, має знати, що це невситима машина експансії і репресій. Будь-яка поступка, навіть мінімальна, символічна, завжди сприймається кремлем як свідчення слабості ворогів і підтвердження того, що можна і треба йти далі. Тому всі розмови про перемир’я і поступки з боку України є не просто капітулянтством, а самовбивчою недалекоглядністю.

Місцева демократія є джерелом сили нашої демократії загалом, але тут виникає ситуація, що з низки причин вона має встановлені законом обмеження. Разом з тим і самі органи місцевого самоврядування та територіальні громади нерідко не мають наснаги і сили використовувати ці механізми прямої демократії. Йдеться про громадські слухання, які можна проводити в певних умовах, громадські ініціативи, консультування з громадськістю, діяльність громадських рад. Коли подивимося на весь цей інструментарій з 2022 року, то дуже складно знайти надихаючі прояви цих механізмів у дії. На сайтах органів влади, у медіа я бачу, що цей інструментарій за останні роки суттєво звузився, наближаюсь до мінімального використання. Тоді постає питання, як забезпечити зв’язок територіальної громади, органів місцевого самоврядування і органів місцевої виконавчої влади,  щоб він працював. Проблема тут полягає і в тому, що у нас панує ставлення до комунікації з суто технологічної  точки зору. Комунікація як засіб донесення меседжів до громадян – це тільки одна частина справи. Найважливіша її частина полягає навіть не в отриманні зворотних сигналів від громадян, а в забезпеченні постійного діалогу для того, щоб владі та громадянському суспільству спільно виробляти і втілювати у життя оптимальні рішення. Якраз з оптимальними рішеннями маємо чималі проблеми. Безумовно, необхідно дбати про безпеку тилу і створення гідних умов для родин воїнів, але, все ж таки, пріоритет всіх наших ресурсів має бути спрямований на обороноздатність.

Є ще одна річ, яку потрібно донести до всіх: не можна реагувати на військові загрози з боку росії у простий реактивний, лобовий  спосіб. Ми з ними перебуваємо в засадничо нерівних умовах. Наша відповідь повинна бути переважно асиметричною. Якщо росія надає перевагу військовій силі, значить ми повинні використовувати політичні засоби, щоб скористатися її слабкостями. І навпаки, якщо росія хоче підривати наше публічне управління і державність знизу, то ми повинні робити все, щоб наші слабкості і вразливості не працювали на користь ворогів.

Вважаю, що ключовим фактором, який дозволяє знайти гідний вихід із дилеми безпеки і демократії, є європейська та євроатлантична інтеграція України. Європейська інтеграція передбачає, що модель публічного управління окремої держави-кандидата або члена залишається національною і суверенною. Ніхто не приписує, якою має бути ця форма публічної служби. Але разом з тим у публічному управлінні мають бути європейські принципи  доброго врядування. На жаль, як свідчить практика, багато наших публічних службовців не знають про ці принципи. Тому, готуючись до євроінтеграції і НАТО, ми повинні ставитися до цих питань більш вимогливо. Чудово розумію, яким величезним зараз є рівень стресу, відповідальності і дискомфорту у державного службовця чи посадової особи органу місцевого самоврядування при виконанні своїх обов’язків. Але з іншого боку, коли люди не мають перед собою чіткого дороговказу, куди ми йдемо і для чого, якою буде результативність її праці? Тому переконаний, що освітній компонент модернізації публічної служби дуже важливий.

У нашій державі, як і у будь-якій іншій, освіта є одним із ключових, фундаментальних ресурсів. Зараз у нас робиться акцент на національно-патріотичному вихованні. Я думаю, що це правильно і виправдано конкретними умовами. Але на рівні громад ключовим елементом, щоб забезпечити національну консолідацію і єдність нашого суспільства, ефективність роботи наших громад, органів місцевого самоврядування і виконавчої влади є все  ж таки сучасна система громадянської освіти. Наша Чернівецька область не тільки завдяки міжнародним контактам, які непогано й динамічно розвиваються в останні роки, але й завдяки якісній громадянській освіті повинна стати тим регіоном, який покаже приклад і  нової освітньої політики, і нової моделі громадянського суспільства та громадянської свідомості.

Підсумовую. Тематика і проблематика місцевого самоврядування і його демократичного розвитку не повинна зніматися під час війни. Часом можна почути таке питання: чи можна під час війни проводити реформи? Але моя відповідь на нього така: ми не повинні чекати. Ми увійшли у війну через те, що путін помилився, а кремль хибно діагностував, що Україна – це держава, яка не відбулася, отже, вона – легка здобич і її буде просто завоювати. Наше завдання – зробити так, щоб цей міф про Україну як слабку державу нарешті був зруйнований не лише на полях битв, а й у щоденному житті нашого умовного тилу. А звідси – реформи і порядок денний реформування не повинні зникати. І децентралізація, в якій ми зупинилися від досить великого успіху на рівні громад, дійшовши тільки до початків реформування на рівні районів і повної відсутності змін на рівні регіонів, уже сьогодні потребує чітко розроблених планів і дій. Не лише дорожньої карти та концепції, а й ключових поетапних державного рівня документів та програм, якими ми завершимо децентралізацію влади. Нова система публічного управління має забезпечити безпеку, комфорт, єдність держави, ефективну роботу усіх органів публічного управління, зробити так, щоб місцеве самоврядування, яке є фундаментом життєздатності нашої державності, забезпечувало як місцеву, так і національну демократію: ефективну, європейську і солідарну.