Сергій Федуняк, доктор політичних наук, професор кафедри міжнародних відносин та суспільних комунікацій Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

Дуже часто ми схильні до перебільшення, говорячи про історичну неповторність нашого сьогодення, але зараз цього перебільшення немає. Ми дійсно живемо в історичний період, який в житті людства траплявся один раз чи двічі за століття. Його сутність полягає у зміні парадигми світового розвитку та входження в епоху тривалої турбулентності і дійсно глибокого руйнування основ світового порядку, що були закладені в середині минулого століття. Мова йде не лише про серйозні політичні зміни на глобальному рівні, але й ознаки переформатування глобальної економіки, точніше засад, на яких вона ґрунтувалася впродовж попереднього століття.

Може звучати парадоксально, але насправді Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин почала реально зникати саме зараз. Здавалося б, біполярність розтанула в минулому  і після завершення холодної війни світ набув більш складної конфігурації. Але в реальності ми понад ще майже три десятиліття по інерції існували на залишках вказаної системи, оскільки не було того, хто був би готовим зруйнувати її вщент.

Після зникнення СРСР склалося враження, що основні учасники намагалися акуратно трансформувати систему. Це відбувалося, з одного боку, через ліквідацію інститутів радянського блоку, а з іншого – поширення геополітичного впливу Заходу на регіон Центрально-Східної Європи і Балтії.  Базові інституційні структури системи залишилися фактично недоторканими: до прикладу, ООН і НБСЄ, де були присутні учасники обох блоків, благополучно перенесли бурхливі події початку 90-х років. Зміна балансу сил і маргіналізація росії як глобальної потуги стали основними причинами  руйнування Москвою залишків міжнародної системи.  

Якщо після 1991 року транзитна міжнародна система мала ознаки ліберально-демократичної, де її учасники намагалися дотримуватись принципів міжнародного права і справедливості, то нова модель, яка лише зароджується, є більш різноманітною і в якій яскраво помітні авторитарно-тоталітарні риси. Поява останніх є значною мірою наслідком наростання кризових явищ демократичної моделі суспільного розвитку, що, у свою чергу, послаблює  вплив Заходу на глобальні та регіональні міжнародні процеси.

Таким чином, особливістю цього періоду стала повна невизначеність і невідомість кінцевого дизайну світового порядку, що зрештою виникне на руїнах пост біполярної міжнародної системи. Можна сказати, що події втратили лінійний характер розвитку і прискорилися. На очах міняється чи коригується ієрархія світових держав.

США увійшли в смугу занепаду, фактично розпочавши повернення до варіанту міжвоєнного ізоляціонізму з невеликим винятком, що полягає у зосередженні на стратегії стримування Китаю. Адміністрація Д.Трампа проявляє значно менше, ніж її попередники, зацікавленості у підтриманні відносин з європейськими державами і дотриманні безпекових зобов’язань в рамках Організації Північноатлантичного договору. Ще одним прикладом відходу від ролі відповідального глобального гравця може слугувати введення Д.Трампом протекціоністських тарифів на імпорт продукції зарубіжних країн. Все це посилюється загальним невисоким професійним рівнем нинішньої американської адміністрації, чия діяльність спрямована не на підтримання і зміцнення статусу і позицій Сполучених Штатів у світі, а швидше на миттєві піар-перемоги та отримання прибутку бізнесменами-спонсорами нинішнього президента.   

Водночас Китай нарощує сили для закріплення статусу другої світової наддержави, створюючи інфраструктуру економічної, і до певної міри, військово-політичної експансії. Це проявляється у встановленні контролю над стратегічно важливими економічними і транспортними об’єктами на різних континентах, нарощуванні військової сили в басейні Південно-Китайського моря і Тихого океану загалом, а також спробах підвищити власний політичний вплив в якості ефективного посередника при вирішенні міжнародних конфліктів.

У свою чергу росія намагається максимально використати зрослу анархію в системі швидше для ослаблення своїх конкурентів, ніж для нарощування власних можливостей. Війна з Україною бачиться у москві як підрив військових ресурсів і політичних позицій Заходу, що дозволить реалізувати плани нео-імперської реінтеграції не лише на території колишнього СРСР, але й і в Центрально-Східній Європі.

Наступною особливістю нашого часу стало повернення до практики, яка, здавалося б, назавжди зникла після другої світової війни, а саме – територіальної експансії з боку великих держав. До прикладу, росія здійснює військову агресію проти України, США відкрито претендує на данську Гренландію під приводом захисту від китайської експансії, при цьому погрожуючи застосуванням збройних сил.

У контексті вищезгаданих глобальних трендів розглянемо процес європейської і євроатлантичної інтеграції. Можна із упевненістю стверджувати, що розширення ЄС і НАТО у найближчі п’ять-десять років не буде, хоча прийом нових членів міг би стати історією успіху і навіть геополітичним тріумфом західної цивілізації. Але проблема полягає у тому, що механізми прийняття рішень, зокрема, у сфері розширення, пристосовані до умов мирного часу і досить легко блокуються незгодними державами. Лише дуже підготовлені кандидати, з приводу яких існує консенсус, мають шанси до вступу. Згадаймо Фінляндію і Швецію, котрі увійшли до НАТО практично миттєво – менш ніж за два роки.

Стосовно України така одностайність не проглядається. Перешкоди на шляху до повноправного членства виникнуть не лише внаслідок інспірованих ззовні ворожих впливів, але і в силу історичних суперечок і фізичних параметрів України. Також не всім європейцям буде комфортно визнати, що вони приймають до своєї родини країну з найбільш потужними і досвідченими збройними силами на континенті.   

Загалом основні причини проблем інтеграції України полягають у тому, що Євросоюз знаходиться на порозі можливо найбільших в своїй історії викликів, пов’язаних із необхідністю взяти на себе не лише економічну, але й військово-безпекову відповідальність за європейський континент у зв’язку зі зниженням ролі Сполучених Штатів у західному світі загалом та європейській безпеці зокрема. Для цього потрібні не лише спільне бачення загроз і пріоритетів на основі не лише інтересів, але й цінностей, а також і зміни в механізмі прийняття рішень, що, безперечно, відобразиться на впливові і статусі окремих держав і не сприйметься «на ура» в Союзі.

Щодо Північноатлантичного Альянсу ситуація виглядає значно складніше, оскільки виникли обґрунтовані сумніви стосовно його спроможності виконувати статутні функції, зокрема, дотримуватись положень статті 5 Вашингтонського договору. Це стало очевидним після початку військової фази російської агресії в Україні і особливо з розгортанням повномасштабної війни у лютому 2022 року. Насамперед, так звані старі члени НАТО не виразили ентузіазму щодо необхідності захищати нових членів – потенціальних цілей російського вторгнення.

Ще менше бажання існує з приводу запрошення нових членів. Стосовно України Альянс обрав стратегію поступового підтягування до стандартів, при цьому не акцентуючи увагу навіть на гіпотетичній даті вступу. Формально політичні зобов’язання перед Києвом у вигляді рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 року зберігаються. Це схоже на жарт щодо Д.Трампа, який обіцяв забезпечити мир в Україні за 24 години, але не сказав про конкретний день. Можливість вступу відсувається на невизначений період, але при певних надзвичайних сприятливих обставинах це може статися доволі швидко.

Отже, сучасна система міжнародних відносин перебуває у стані посиленої турбулентності і невизначеності свого кінцевого дизайну через неможливість визначення змін силових параметрів її основних учасників навіть на найближчу і середньотривалу перспективу. Процеси, що відбуваються у ній, створюють дуже серйозні перешкоди на шляху процесів європейської і євроатлантичної інтеграції. Щодо України, то ми фактично виборюємо нашу інтеграцію на полях війни.