Білозерський В. М. – український громадський діяч, науковець, журналіст, редактор і педагог. Народився 4 березня 1826 року на хуторі Мотронівка (тепер – частина с. Оленівка Борзнянського району Чернігівської обл.) у дрібнопомісній дворянській родині. Вступив до Київського університету, який успішно закінчив як кандидат із словесності у 1846 р. В роки навчання захоплюється славістикою, вивчає творчість слов’янських будителів: П Шафарика, В. Ганки та інших, переймається ідеями слов’янського братерства і спільної майбутності всіх слов’янських народів. Особливе значення для його розвитку мало знайомство з П. Кулішем і Т. Шевченком. Творчістю останнього він щиро захоплювався і здійснив переклади окремих його творів російською мовою.

Після успішного закінчення університету отримав посаду вчителя у Петровському кадетському корпусі, що діяв у м. Полтаві (1846 – 1847). Працював там, насамперед тому, що отримував гарну зарплатню. Проте перебуванням у Полтаві нудився, оскільки не мав там такого добірного й близького йому по ідейним зацікавленням товариства як у Києві. Тоді ж розробив проект створення сільської школи для навчання дітей з козацького стану. Але цей проект не був втілений у життя.
Разом із М. Гулаком та М. Костомаровим став засновником та активним учасником Кирило-Мефодіївського товариства. Його авторський вплив є в низці програмних документів Товариства. Зокрема таких, як «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та пояснення до нього. В останньому документі («Записка») висунув та обґрунтував ідею об’єднання слов’янських народів у федеративний Союз.

Близько зійшовся з П. Кулішем, з яким став свояком, після його одруження на сестрі В. Білозерського – Олександрі (майбутній письменниці Ганні Барвінок). Після від’їзду П. Куліша до Санкт-Петербургу близько зійшовся з М. Костомаровим, який став головним ідеологом «братчиків».
Під час подорожі до Варшави, де перебував разом із П. Кулішем і де вони провели перспективні зустрічі з низкою славістів та слов’янських діячів, був заарештований і проходив по справі Кирило-Мефодіївського Товариства. Охоче свідчив про свої власні погляди та програмні цілі товариства, був автором показань, що на чолі майбутнього Слов’янського Союзу братчики хотіли бачити російського імператора Миколу І, що не відповідало оригінальним планам Товариства і, скоріше за все, було частиною «угоди» з російськими жандармами, які проводили це слідство. Поведінка Білозерського на слідстві сподобалась графу О. Орлову, який рекомендував царю м’який приговор підслідчому та радив після відбуття терміну покарання використовувати його здібності на державній службі. Цар підтримав ці пропозицій і після 4 місяців ув’язнення Білозерський відбув у вислання до Олонецької губернії, м. Петрозаводськ (нині – Карелія).

Тут поступив на службу до місцевого губернатора і отримував певні підвищення, перебуваючи проте під таємним наглядом поліції до 1856 р. Нарешті після багатьох спроб виклопотав собі право на проживання у Санкт-Петербурзі, де продовжив свою кар’єру на державній службі. Тоді ж одружився з Надією Ген. В Петербурзі знову зустрічається з друзями по Кирило-Мефодіївському Товариству, з якими разом засновують місцеву «Громаду». Білозерському доручають важливу справу відкриття часопису «Основа», дозвіл на видання якого він отримує, щоправда, не з першого разу, використовуючи свої чиновницькі зв’язки. Журнал виходить друком у 1861 – 1862 р. і відіграє важливу роль у формуванні тогочасної української літератури й громадівського руху. Проте низка видатних сучасників вважали редакторську політику В. Білозерського недбалою і однією з головних причин припинення виходу цього важливого видання.

Після припинення видання журналу переїжджає до Варшави, де проходив подальшу державну службу. Підтримував творчі зв’язки з наддніпрянською та галицькою інтелігенцією та громадськими діячами, співпрацював з народовськими часописами «Мета» і «Правда».
Після виходу у відставку повернувся до рідної Мотронівка, де проживав майже у хутірській ідилії з родиною Куліша. Після його смерті пережив свого свояка лише на кілька років, помер 4 березня 1899 р. і був похований у тій же самій Мотронівці.
Щодо суспільно-політичних поглядів В. Білозерського, потрібно відзначити в них поєднання християнської релігійності, відданості ідеалам слов’янського братерства та щирого українського патріотизму. Релігійність пронизувала всю творчість та діяльність Білозерського, саме на основі християнської моралі він планував майбутнє для України. При цьому під впливом православної концепції соборності, вважав інтереси народу вищими за інтереси окремих індивідів, наполягав на необхідності підпорядкування останніх першим і сам намагався подавати в цьому особистий приклад. Його соціально-релігійні погляди дозволяють деяким дослідникам вбачати в ньому одного із прихильників ідеалів християнського соціалізму.

Щиро вболівав за долю України, намагався служити її кращий майбутності, збереженню мови та культури. Піком його громадсько-політичних зацікавлень можна вважати період перебування у складі Кирило-Мефодіївського Братства. Тут, поруч із загально-гуманістичними ідеями, в тому числі наполяганні на знесення кріпацького ладу, подолання аристократичних привілеїв, він захоплюється ідеалами слов’янського братерства. Мріяв про слов’янський Союз, який має в дальшій перспективі призвести до створення єдиної демократичної слов’янської держави. Центром слов’янського об’єднання бачив саме Україну, поділяв месіанські настрої щодо українського народу М. Костомарова, як його релігійний пафос. Вважав, що слов’янські народи відстають у своєму історичному розвиткові, але робив з цього оптимістичний висновок про нерозтраченість їх творчого потенціалу і їх видатне спільне майбутнє.

В петербурзький період своєї громадської діяльності і пізніше перейшов на більш помірковані, переважно ліберальні позиції, менше цікавився власне політичними питаннями, а більше науковими, етнографічними, літературними та культурними аспектами розвою України. Досліджував та пропагував творчість Т. Шевченка та інших українських письменників і поетів (О. Стороженка, М. Вовчок), усвідомлював важливість передання традицій старшого покоління діячів національного відродження новому поколінню українських патріотів, підтримував духовно-культурне єднання співвітчизників в Наддніпрянській та підавстрійській Україні.

Основні праці: Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1990. – Т. 1; З ідеології кирило-мефодівців / Записка В. Білозерського // Україна. – 1914. – № 1. – С. 79 – 81;_

Джерела: Барабаш Н.О. Рід Білозерських і культурний світ України ХІХ – початку ХХ століть. – К.: Стилос, 2007; Петров В. Шевченко, Куліш, В.Білозерський – їх перші стрічі // Україна. – 1925. – № 1 – 2; Бернштейн М.Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-60-х років XIX ст. К., 1959; Левенець Ю.А. Василь Білозерський // Український історичний журнал. – 1994. – № 2 – 3. – С. 86 – 88; Дудко В.І. Полтавська громада початку 1860-х рр. у листах Дмитра Пальчикова до Василя Білозерського // Київська старовина. – 1998. – № 2. – 156 – 178.

А.М. Круглашов