А.М. Круглашов

Видатний український історик, археолог, археограф, етнограф та один із лідерів«громадівського» руху в Україні Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 р. у бідній польській шляхетській родині. Навчався у в Одесі, Рішельєвському ліцеї, вищу освіту здобув у Київському університеті Св. Володимира. Спершу він закінчив там медичний факультет, бо на здобутті фаху лікаря наполягала його мати, навіть попрацював після того деякий лікарем практично. А потім успішно закінчив історико-філологічний факультет.

З 1862 р. починається його активна громадсько-політична діяльність, він приєднується до групи українсько-польських хлопоманів, що привело до радикальної зміни його суспільно-політичних поглядів. Приходить до висновку про необхідність посвятити своє життя служінню «простому народу», а саме українцям, вбачаючи в цьому шлях до повернення історичного боргу представників привілейованого стану експлуатованому сторіччя ними селянству. Свої погляди викладає на сторінках петербурзької Основи», у визначаль- ній для його подальшої діяльності праці «Сповідь». Стає одним із організаторів «Київської громади». З 1863 по 1880 рр. працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. 1870 р., після успішного захисту магістерської дисертації, присвяченій дослідженню історії козацтва на Правобережній Україні, запрошений на викладацьку роботу до Київського університету. Обіймав посаду доцента, а з 1878 р., після здобуття докторського ступеня й професора кафедри російської історії. У 1880 – 1883 рр. був деканом історико-філологічного факультету того ж університету. Викладів у ньому до 1901 р.курси з давньоруської історії, історії Литовської доби, історії Галицької Русі, історії українського козацтва, й деякі інші основні та допоміжні історичні предмети. Здійснював значну за обсягом і своїм значенням наукову та культурно-освітню роботу.

Був головою Історичного товариства Нестора-літописця, хранителем Мінцкабінету університету. Брав участь у підготовці до друку багатотомного видання «Архіву Південно-Західної Росії», заснування та видання журналу «Київська старовина». Видатна заслуга Антоновича полягає у створенні першої в Україні національної історичної школи, до якої належали такі видатні науковці як О. Андрієвський, Д. Багалій, Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський та деякі інші. Суспільно-політична позиція Антоновича часом викликала нарікання з боку його товаришів зі служінню українській справі. Вони дорікали йому надмірною обережністю та навіть страхом за себе й свою особисту безпеку. Такі докори висловлювали окремі його товариші по «Громаді», зокрема О. Кістяківський та М. Драгоманов. Автору цього тексту довелось вивчати архівні справи В. Антоновича, серед яких були й анонімні доноси на нього, де «доброзичливцями» вказувалось царському начальству на його справжню роль «небезпечного лідера українофільства». Адміністрація реагувала на ці сигнали таємними перевірками та стеженням за професором, але знайти докази його антиурядової діяльності не вдавалось і ці справи закривались за відсутністю доказів. Більше того, Антонович був удостоєний і високих державних нагород, серед яких була ордени Св. Володимира та Св. Анни. Таким чином, його конспіративна стратегія забезпечила йому фізичне виживання та можливість, нехай й у досить обмеженій формі та засобах, продовжувати свою наукову та організаційну діяльність.

Авторству В. Антоновича належить близько 300 наукових праць, серед яких «Дослідження про козацтво за актами 1500 по 1648», «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432-1798», «Монографія з історії Західної та Південно-Західної Росії», «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1768». Цінне наукове значення мала підготовлена та видане ним разом із М. Драгомановим у двох томах фундаментальне етнографічне дослідження «Історичні пісні малоруського народу», до речі удостоєне Уваровської премії Російської імператорської Академії наук. Після розриву з Драгомановим у середині 1880-х років, та наростанням критики на його адресу з боку молодих «громадівців» починає втрачати інтерес до суспільно-політичної діяльності. Тим не менше не відходить від громадських справ повністю і у другій половині 1890-х рр., разом із відомим письменником і громадським діячем О. Кониським засновує всеукраїнську політичну організацію, що мала на меті об’єднання українських сил усієї Російської імперії. 1897 р. відбувається її установчий з’їзд, до організації приєднується й київська «Громада». З цієї організації у 1904 р. було утворено «Українську демократичну партію». Помер В. Антонович 21 березня 1908 р. і похований на Байковому кладовищі у Києві.

Щодо суспільно-політичних поглядів В. Антоновича, треба відзначити їх відносну поміркованість та обмеженні кола джерел, в яких він висловлював свої політичні переконання. Його безумовною заслугою перед Україною була його доволі чітка й послідовна національна орієнтація. Він чи не першим серед українських істориків свого часу, який виступив з концепцією української національно-культурної самобутності, саме він увів у науковий обіг термін «Україна-Русь», розвинутий незабаром у цілісну історіософську концепцію його учнем М. Грушевським. Досліджував українську історію, щоби вивчати в ній особливості побуту та інституційного розвитку українського народу від найдавніших часів, в тому числі його власні самоврядні традиції, стверджуючи самостійність і самобутність українського народу. Величезне значення приділяв освітній та культурній праці зі збереження національної спадщини та захисту самобутності українців. Був невтомним борцем за захист української мови і врешті-решт прислужився до зняття низки обмежень, встановлених Емським Указом 1874.

З недовірою та критичними застереженнями ставився до російських впливів на національну культуру України, вбачаючи в ній джерело загроз денаціоналізації та асиміляції українців, протиставляв цим впливав необхідність розвитку безпосередніх контактів України з культурою Західної Європи та світу. Був одним із теоретиків та практичним організатором праці з зміцнення духовної єдності українців, вбачаючи в Галичині необхідний плацдарм для розгортання боротьби за українську справу. Активно долучався, хоча й залишаючись переважно в тіні, до окремих політичних акцій українських суспільно-політичних сил у цьому регіоні, зокрема його вважають одним із ініціаторів політики українсько-польського порозуміння у вигляді політики так званої нової ери. Акція принесла обмежену користь і завершилась новим українсько-польським протистоянням. Водночас боявся наслідків політизації та радикалізації українського руху в Наддніпрянщині і наполягав на його самообмеженні переважно освітніми та культурницькими завданнями. В царині політичної програми для майбутньої України віддав належне ідеям федералізму, зокрема у формі створення Слов’янського Союзу, але при цьому – без участі росіян, з якими не бачив можливим досягнення рівноправності. Щодо ідеалів державної самостійності України, то буде перебільшенням вважати В. Антоновича прихильником цієї ідей та відповідної політичної програми. Вважав сучасних йому українців ще не готовими ані до самостійної державності, ані до успішної боротьби за неї. Поділяв багато з ідей народницької школи в історіографії та в суспільно-політичній програмі діяльності українського національного руху. Його погляди на державу, право та управління залишаються дискусійними, нерідко трактованими однобічно, чи то з апологетичного чи то з критично-негативного погляду і потребують подальшого вивчення та сучасного переосмислення.

Основні праці: Антонович В. Записка в справі обмежень української мови (укр. переклад Т. Щербань) // Вісник АН України. – 1992. – №9. – С. 91 – 94; Антонович В. Б. Про Козацькі часи на Україні / післям. М. Ф. Слабошпицького ; комент. О. Д. Василюк та І. Б. Гирича. – К.: Дніпро, 1991; Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський ; вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. – К.: Либідь, 1995.

Джерела:

Гордієнко Д. З листування Дмитра Айналова з українськими діячами (листи до В. Антоновича, В. Ляскоронського, К. Широцького, В. та Н. Лазурських та В. Маслова) // Софія Київська: Візантія. Русь.Україна. Вип. II: Збірка наукових праць, присвячена 150-літтю з дня народження Дмитра Власовича Айналова (1862–1939 рр.) / Від. ред. д. іст.наук, проф., чл.-кор. НАН України П. С. Сохань; упоряд. Д. С. Гордієнко,
В. В. Корнієнко. – К., 2012. – С. 65 – 95;

Кіян О. І. Життєвий та творчий шлях В. Б. Антоновича // Український історичний журнал. – 1991. – №2.– С. 64 – 76; Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. – К. : Міжнар. фінансова агенція, 1997.