Буковинський вісник
державної служби та місцевого самоврядування
 
« назад до переліку

06 червня 2017
Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій (Частина 3)

Петро Брицький,
доктор історичних наук, професор
Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

 

5. Повернення татар до Криму

У післявоєнний час аж до 1956 р. в СРСР продовжувалося тотальне звинувачення кримськотатарського народу у зрадництві. У цьому неабияку негативну роль відіграли й так звані вчені. Як зазначив член комісії Верховної Ради СРСР з проблеми кримськотатарського народу, голова всесоюзної суспільно-політичної організації «Крим», історик Айдер Куркчі, «теоретичною базою для анти татарської пропаганди стали рішення сумнозвісної виїзної сесії АН СРСР 1952 р. Там було вирішено: трактувати історію кримських татар, як завойовників, некорінного населення Криму, потенційних зрадників у всі часи»1.


Це підтвердив також член комісії ЦК КПРС з питань правової політики, перший секретар Кримського обкому Компартії України А.Гіренко. Він також звернув увагу на те, що «в об’єктивному висвітленні історії Криму, як і відомої до війни Кримської АРСР, негативну роль відіграло рішення об’єднаної сесії відділення історії і філософії Кримського філіалу АН СРСР від 25 травня 1952 р. Цим рішенням був на довгі роки заданий курс на детатаризацію історії Криму»2.
Лише після ХХ з’їзду КПРС, у квітні 1956 р., було видано таємний Указ Президії Верховної Ради СРСР (який не був опублікований) про реабілітацію кримських татар. Але «реабілітованим» не дали права (фактично заборонили) повертатися до Криму.


Протягом 1960–1980-х років кримськотатарський народ, спираючись при цьому на підтримку українських дисидентських кіл, вів боротьбу за повернення до Криму.
5 вересня 1967 р., після численних акцій протесту кримських татар, було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР №493 «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», за яким формально скасовували всі попередні рішення державних органів у частині, що містили тотальні звинувачення в зраді батьківщини «громадян татарської національності, що проживали в Криму». Але Указ одночасно стверджував, що татари «укорінилися на території Узбецької та інших союзних республік»3. У засобах масової інформації повідомлялося, що Президія Верховної Ради СРСР відновила конституційні права кримських татар. Насправді дійсність цього не підтверджувала. На практиці його виконання не відбувалося, бо це було заблоковано самою Президією Верховної Ради. Безпосередньо після цього Указу Президія видає постанову за № 494 про те, що «… громадяни татарської національності … і члени їхніх сімей користуються правом, як усі громадяни СРСР, відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим»4. Тим самим повернення кримських татар на батьківщину узалежнювали від паспортного режиму, що регулювався численними адміністративними і підзаконними актами.
Цей Указ П.Григоренко назвав «найбрехливішим і найлицемірнішим Указом зі всіх виданих щодо кримських татар»5.


Постанова Верховної Ради СРСР №494 заблокувала виконання Указу №493. Постанова передбачала виселення за межі Криму тих, хто не прописаний, що практично мало застосовування лише щодо татар. Коли наприкінці 70-х років посилився рух кримських татар за повернення до Криму, то 1978 року з’явилася постанова Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи по зміцненню паспортного режиму в Кримській області». Вона передбачала виселення за межі Криму за порушення правил прописки. Хоч дії цієї постанови стосувалися всіх громадян, але фактично вона застосовувалася лише щодо татарського народу. Таємною директивою прописувати татар заборонили.


Лише 1987 року ця постанова була скасована. Але того ж таки року з’явилась нова постанова і знову ж про обмеження прописки. Тільки виселення вона вже не передбачала. Але місцева російська адміністративна бюрократія здійснювала свавілля ще й у 90-х роках. Татар не прописували, проганяли з місця проживання, розвалювали побудовані (чи куплені) будинки. Улітку 1994 р. автор цієї праці випадково став свідком, коли в одному із сіл Бахчисарайського району бульдозером був зруйнований новозбудований дім і старий татарин, сидячи на руїнах, плакав.
Надзвичайно негативну роль у кримськотатарському питанні відіграла заява ТАРС від 14 червня 1987 р., у якій за висновками псевдо дослідників Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС вина за боротьбу з партизанським рухом, за нелюдські тортури патріотів покладена на весь татарський народ6.
Лише 1989 року Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримськотатарського народу в 1944 р. і цим актом зняла формальні перепони щодо повернення кримських татар до Криму.


Повернення кримських татар на батьківщину здійснювалося повільно через низку проблем. Так, 1979 року в Криму мешкало всього 5 тис. осіб кримських татар, 1988 р. – 17,5, 1989 р. – 38 тис. (згідно з даними офіційного перепису населення). Усього кримських татар в СРСР було тоді 272 тис7.  Проте ці дані викликають сумнів щодо вірогідності на підставі наступної інформації. На запитання, скільки людей кримськотатарської національності проживає в СРСР, згадуваний уже член комісії Верховної Ради СРСР з проблеми кримськотатарського народу історик Айдер Куркчі відповів, що перепис населення 1979 р. не виділяв їх окремими рядком. Підсумки перепису 1989 р. ще не були опубліковані, за розрахунками, загальна кількість становила 450 тис осіб, з них за 70-80-ті роки приблизно 50-м тисячам пощастило переїхати до Криму8.


Секретар Кримського обкому компартії України Леонід Грач, який очолював делегацію до Узбецької РСР з метою вивчення життя та побуту висланих кримських татар, зазначає, що, за даними представників узбецької сторони, у цій республіці станом на 1990 р. проживало 280-300 тис. осіб кримських татар9 (тобто лише в одній республіці більше, ніж зазначена кількість в «Енциклопедії історії України» в усьому Союзі). Також узбеки, як стверджує Л.Грач, відзначили велику працьовитість, дисциплінованість, дружелюбність татар до корінного населення і наголосили між іншим на тому, що майже відсутні випадки злочинності, пияцтва, наркоманії. Це спростовує звинувачення росіянами татар у правопорушництві, злочинності, сварливості й екстремізмі. На серпень 1990 р., зазначає Л.Грач, понад 90 тис. кримських татар повернулися в рідні місця10.


Повернення кримських татар значною мірою залежало також від матеріального стану кожної сім’ї. При виселенні їх з Криму 1944 року вони втратили різного майна на 7,2 млрд. а крб., а при поверненні змушені були за безцінь продавати свої будинки (житло), квартири, майно, або залишити напризволяще, якщо не було покупців. Хоч, за логікою, адміністративні органи середньоазіатських республік повинні були б хоч частково компенсувати вартість покинутих татарами матеріальних цінностей, щоб допомогти облаштуватися переселенцям на новому місці. Сталося так, що після розпаду СРСР проблема облаштування кримських татар лягла на плечі України, точніше на плечі українського народу, що й сам мав низку гострих проблем, які в період становлення й розвитку незалежної держави необхідно було вирішувати негайно.

 

6. Зазіхання на Україну російських українофобів
Неприязне ставлення росіян до України та українців загалом має тривалу історію. Воно існує з часу існування московської держави. Але того що в ХХІ столітті у росіян така ворожа, гіперболічна ненависть до сусіднього народу (83%), не могла відтворити жодна уява. Такого синдрому українофобії немає жодна нація світу. Її рівень межує з психозом.
Коли Україна була в статусі союзної республіки, ставлення російського суспільства до українців було більш-менш терпимим, тому що московити сприймали землі всіх союзних республік як свої. Але з розпадом Союзу РСР це ставлення різко змінилося, особливо до України, найбільшої після Росії, союзної республіки. Воно й зрозуміло – без України Росія не може бути імперією.


Без України національна ідентичність Росія стає сумнівною. За багато століть потужна московська пропаганда втокмачувала в голови громадян, що корінь російської національної держави є південно-західна частина імперії – Малоросія, невіддільна частина Росії. Звідти й виводився родовід російської державності – з Києва, «матері руських міст».
Крім наявних в Україні багатих ресурсів, вона за своїм територіальним розміром і кількістю населення надавала Росії більшої значущості в глобальному масштабі. Без України Росія залишалася, звичайно, великою державою, але вже не провідною, несвітовою.


Проблема кримського питання стала проявляти себе ще в часи існування СРСР. Передбачаючи загострення соціально-політичного становища в Криму, перший секретар ЦК КПУ В.Івашко у звітній доповіді ХХVІІІ з’їзду компартії України 20 червня 1990 р. звернув увагу на політичний статус Криму і заявив, що «з огляду на географічне положення, історичні традиції, демографічні та соціально-економічні реалії, можна було б розглянути питання про утворення в складі Української РСР Кримської АРСР як багатонаціональної автономії».
Згодом на підтримку автономії Криму висловився і голова Верховної Ради УРСР Л.Кравчук. 12 листопада 1990 р., виступаючи на позачерговій сесії Кримської обласної ради, він необачно висловив наступне: «Вважаю, Крим як територія, як народ з усіма своїми особливостями має всі права на державність … Коли область набере статус автономної республіки, вона буде мати і всі соціально-економічні права, визначить свою мову, культуру, напрям свого економічного розвитку – все це буде формувати парламент республіки. І тоді яке вже буде принципове значення – чи Крим у складі УРСР, чи у складі РРФСР? Ніякого»11.


Такі висловлювання вищого керівництва УРСР свідчать, по-перше, що воно не мало стратегічного мислення щодо розвитку України в майбутньому, а, по-друге, такі заяви дали поштовх сепаратистському рухові російських національно-шовіністичних груп з місцевого керівництва, політичних і громадських організацій.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Серед росіян Криму та проросійськи налаштованих представників інших національностей було побоювання щодо зміни ставлення до них з боку влади України. На настрої росіян вплинуло й масове повернення кримських татар із заслання. Ці обставини посилили  рух за надання півострову Крим окремого статусу. Особливо на цьому наполягав проросійський Республіканський рух Криму, створений у серпні 1990 року на чолі з російським націоналістом Ю.Мешковим. Посилаючись на перспективу «насильницької українізації» Криму, він наполягав на проголошенні автономії Республіки Крим замість Кримської області. Його підтримала обласна організація комуністичної партії та обласна Рада на чолі з Миколою Багровим. 20 січня 1991 р. у Криму відбувся референдум за створення республіки, під час якого 93,3% учасників проголосували «за» створення республіки у складі СРСР та її участь у новому союзному договорі. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон про відновлення Кримської АРСР у складі Української РСР, незважаючи на те, що в минулому Крим у такому статусі у складі УРСР не був. Так у складі України з’явилася національно-територіальна російська автономія, без урахування прав поверненого після депортації корінного кримськотатарського народу.


Викликає подив, що в цьому законі не було регламентовано визначення питань, віднесених до відання Кримської АРСР. Натомість в одному з пунктів доручалося Верховній Раді Кримської Верховній Раді Кримської АРСР до 1 вересня 1991 р. розробити та подати Верховній Раді УРСР пропозиції про розмежування компетенцій Української РСР і Кримської АРСР. Тобто було дано сигнал: «Робіть собі, що хочете». Цим самим була ускладнена проблема кримського питання. «Говорільня» про розмежування між обома сторонами затягнулася майже на рік.
Кримські проросійські політики поспішили скористатися непевними діями київської влади. Верховна Рада Криму впродовж півтора року ухвалила Декларацію про державний суверенітет, Закон про референдум, Акт про державну самостійність і Конституцію Автономної Республіки Крим. Усі вони мали антиконституційний та антиукраїнський зміст.


4 вересня 1991 р. Верховна Рада АРК проголосила суверенітет Криму у складі України.
Проголошення незалежності України активізувало радикальний проросійський рух у Криму на чолі з Ю.Мєшковим. Посилення його активізації різко підштовхнула акція Державної Думи РФ, яка 23 січня 1992 р. ухвалила постанову «Про рішення Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. і Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 р. про виведення Кримської області із складу РРФСР». У ній вимагали перегляд питання про законність передачі Кримської області Україні 1954 р.
У цей же час (початок 1992 р.) в Криму загострилася боротьба за владу між місцевими групами. Одна з них, на чолі з головою ВР Криму (колишнім секретарем обкому партії) М. Багровим, бажала розширення політичних прав і економічної самостійності у складі України, а друга, з активних представників російських націоналістів (бізнесменів, колишніх номенклатурних працівників, військових і кадебістських пенсіонерів та ін. радикалів) прагнула приєднати Крим до Росії. 5 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла акт «Про проголошення державної самостійності Республіки Крим», а 6 травня була ухвалена конституція Республіки Крим, яка суперечила і законові про статус республіки, і Конституції України. Після втручання Києва, 20 вересня 1992 р. (через 5 місяців), Верховна Рада республіки вносить до конституції Криму зміни й доповнення. У ній було зазначено, що Республіка Крим є правовою, демократичною, світською державою у складі України. Але свої відносини відзначає з нею на основі договорів та угод. Проте після обрання президентом Криму Ю.Мєшкова Верховна Рада Республіки Крим 20 травня 1994 р. відновлює конституцію у редакції 6 травня 1992 р., а Мєшков своїми указами підпорядковує собі силові відомства Криму.


Лише 24 листопада 1994 р. (майже через півтора року з часу прийняття конституції в редакції 20 вересня 1992 р.) Верховна Рада України прийняла постанову «Про статус автономної Республіки Крим відповідно до чинної Конституції та законодавства України», якою зобов’язали Верховну Раду Криму до кінця травня 1994 р. привести свою конституцію у відповідність із Конституцією України та її чинним законодавством. Кримська влада не зреагувала й постанову не виконували.
Тим часом у Криму загострилося економічне й соціальне становище суспільства. Передвиборні обіцянки Ю.Мєшкова не виконувалися, зросло незадоволення громадян автономії. Загострилися також боротьба між президентом і парламентом Криму. Очікувана допомога з Москви не надходила, Росія була зайнята Чечнею.


Економічна й соціальна криза загострили політичну боротьбу за владу між президентом та Верховною Радою Криму. Президент Ю.Мєшков видав указ про розпуск Верховної Ради Криму. Конфлікт закінчився тим, що у вересні 1994 р. Верховна Рада Республіку Крим під приводом проведення у відповідність законів автономії до законів України скасувала посаду президента автономії.
У березні 1995 р. Верховна Рада України ухвалила закон «Про Автономну Республіку Крим», яким було скасовано Конституцію автономної республіки у тій редакції й ліквідовано посаду президента.
Розглядаючи політичне становище в Криму, треба мати на увазі, що, починаючи з 1980-х років і до сьогодні, становище ускладнює гостра нерозв’язана проблема повернення з депортації й облаштування на своїй історичній батьківщині корінного кримськотатарського народу.

Місцева виконавча влада, майже поголовно очолювана російськими націоналістами, вороже зустрічала повернених, саботувала виконання законів України щодо вирішення земельного питання, соціального забезпечення, культурно-національних прав, представництва в органах влади та громадських організаціях.
Визначаючи причини дестабілізації впродовж десятиліть суспільно-політичного становища на Кримському півострові, необхідно враховувати їх значну кількість, як у внутрішніх, так і зовнішніх.


Серед внутрішніх однією з важливих причин є неоднорідність складу населення, його роз’єднаність за національними й релігійними відмінностями, за національною культурою, звичаями, традиціями і т.д., за термінами вкорінення на кримській землі. Серед кримчан корінного населення залишилося мало, а прибульці поселилися в Криму у різні періоди. У новітній час, аби мати кількісну перевагу у складі населення Криму, московський центр переселяв туди переважно росіян. Серед них була значна частина тих, які обіймали у свій час певні керівні посади (особливо пенсіонери партійної, державної та профспілкової номенклатури, офіцери Чорноморського флоту, КДБ, а також комсомольський актив). Ця категорія населення була більш організована, згуртована і, як правило, абсолютна більшість з них проросійськи налаштована за приєднання Криму до Росії. Саме представники цієї частини населення стали засновниками й організаторами різних політичних партій, товариств, «блоків», «союзів» і т. ін. з націонал-шовіністичною, антиукраїнською ідеологією та діяльністю. Це передусім «Республіканскоє двіженіє Крима», «Двіженіє 20 января», «Демократіческій Крим», «Русскоє общество Крима», «Республіканская партія Крима», «Русская партія Крима», «Кримскоє отдєлєніє ЛДПР» (лібер.-дем. партія Росії В.Жириновського), Сєвастопольскоє отдєлєніє «Фронт національного спасєнія» (у самій Росії ця парія заборонена), «Словянский собор», «Союз комуністов Крима» (замість заборонених КПУ, очолював колишній секретар обкому компартії Л.Грач), «Регіональноє отдєлєніє ВКП(б)», «Блок Россія», «Союз совєтскіх офіцерів», «Русскіє казакі», «Русская дума» і прочая, і прочая.


Сама назва цих партій, блоків і союзів говорить про їх спрямовану діяльність. Так, під час відкриття конференції «Русскої партії Крима» (1993 р.) голова оргкомітету С.Шувайников сказав, що «мета партії – боротися за повернення Криму до складу Росії!». А в залі лунали заклики готуватися до збройного опору і збройної боротьби «з нашестям українського націоналізму», «вступати у російські добровольчі загони» та ін.12 
У Криму були організовані воєнізовані формування, які діяли під прикриттям всіляких «казачіх союзов і об’єдінєній», проводячи легально відкрито відверту антиукраїнську політику. Залишилися безкарними не тільки ці, а й багато офіційних осіб кримської влади, які виявляли антиукраїнську позицію.
Значний шкідливий вплив на свідомість кримчан мали засоби масової інформації. 1991 року в Криму видавалося понад 440 російськомовних періодичних видань, і – жодного українського13.


Серед російськомовних видань 1944 року друкувалося понад півтори сотні російських газет, в т.ч. й газета Верховної Ради Криму «Кримскіє ізвестія» і періодичне видання Ради Міністрів «Крымская газета», і колишній орган обкому КПУ «Крымская правда», орган «незавісімих профсоюзов Крима» – «Народная трибуна», а також «Флаг Родіни» (в Севастополі) та інші, які вели антиукраїнську пропаганду, шельмували український народ, уряд, Верховну Раду України і навіть самого президента та закликали до антиукраїнських і антитатарських акцій.
Хіба могла єдина українська газета з малим тиражем «Кримська світлина» протистояла такій масовій шовіністичній російськомовній інформації.
На свідомість кримських громадян негативно впливала й щоденна антидержавна, антиукраїнська і антитатарська пропаганда, яку проводили кримські телерадіокомпанії. Україномовне телебачення було відсутнє, а радіомовлення почало працювати тільки у квітні 1992 р.


Низька патріотична свідомість залежала й від відсутності україномовних шкіл та інших навчальних закладів. 2006 року в Криму функціонувало 583 школи, з них лише 4 були україномовними, а з 23,4% школярів-українців державною мовою навчалися лише 0,7%14.
Ця проблема стосується також середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, у яких навчання велося російською мовою. Замість створення в Криму філіалів українських вишів міністерство освіти України видавало десятки ліцензій для відкриття філіалів московських вишів у Криму. Яку культуру і свідомість могли прищеплювати українським студентам московські українофоби?
З усіх причин дестабілізації соціально-політичного становища в Криму найважливішого і основною є спочатку образлива, а згодом і ворожа політика з боку Росії.


Уперше на офіційному рівні окремі депутати Верховної Ради РРФСР торкнулися проблеми Криму в листопаді 1990 р. при ратифікації російсько-українського договору між УРСР і РРФСР про добросусідство і співробітництво. Вони наполягали, щоб проблема Криму була зафіксована в договорі. Але тоді комітет з міжнародних питань не підтримав цієї вимоги. В тому російсько-українському договорі є пункт про непорушність українсько-російського кордону. Проте 1992 року заступник комітету з міжнародних питань Державної Думи Російської Федерації Євгеній Амбарцумов у відповіді на запитання кореспондента піддав сумніву законність рішень 1954 р. про передачу Криму Україні. Нібито за смислом зміст вказаного вище пункту договору стосувався «до тих пір, поки республіки залишалися в Союзі». І завершив свої докази російський парламентарій наступною словоблудною сентенцією: «Єсть історіческоє наследіє, єсть геополітіческіє інтереси, коториє перечьорківать нельзя … Пока ми нє знаєм, гдє канчаєтся Росія, гдє канчаются єйо інтереси». Висловив також погрозливе нагадування про Крим: «Ми помнім і Ви помнітє, что ми помнім»15.


Вони «помнілі», а керівникам України, мабуть, було не до пам’яті про Крим. Зашкодили суперечки про те, хто має бути зверху, у кого більше прав.
Варто зазначити, що проблемою Криму Росія переймалася з самого початку після розпаду СРСР. Уже в 20-х числах січня 1992 р. з Москви до Криму приїхала група «незалежних експертів» так званого Російського наукового фонду визначати «комплексну концепцію економічного розвитку Криму». Чи запрошував їх уряд України для виконання такої місії? Якщо ні, то чому зразу ж не відреагував на втручання представників Росії у внутрішні справи України?
Їздили до Криму як у свою вотчину, провокатори-шовіністи різних мастей: лужкови, рагозіни, затуліни, бабуріни та ін., виступаючи з наклепами на українську державу, провокуючи до виступів проти неї, а українська влада займалася лише їх «умиротворенням» – правоохоронні органи нікого не затримали.


Московські експерти підготували аналітичну довідку про ситуацію в Криму, позицію України щодо Криму, інтереси Росії в Криму і перспективи вирішення кримського питання. Фактично в ній дається московська оцінка становища з зазначених вище питань і викладена програма дій для російського уряду щодо захоплення Криму. Зокрема, «експерти» дають рекомендацію президентові Росії Путіну здійснити це не прямою військовою агресією, а «в політичному й пропагандистському плані важливо трансформувати проблему Криму з територіальної суперечки між Росією та Україною в питання державно-політичного самовизначення населення Кримської АРСР», тобто зробити видимість перед світовою спільнотою, що це внутрішньополітична проблема України, а не міждержавний конфлікт Росії та України. Так надалі і сталося. І далі неексперти роблять висновок про те, до чого призведе здійснення цієї акції. А саме: «… відділення Криму можна розглядати лише як початок ланцюгової реакції територіального розпаду України, здатного покласти кінець плану відтворення потужної української держави та утворення чорноморсько-балтійського союзу в західноєвропейській частині колишнього СРСР»16.


Характерно, що в цій довідці навіть передбачено, які важелі може задіяти Україна при сепаратистських діях Криму (економічний тиск: припинення подачі води, електроенергії, транспортна блокада, скорочення поставок продовольства, газу, нафтопродуктів і т.д.). На жаль, керівництво України їх вчасно не застосувало.
Матеріали цієї довідки були опубліковані в «Літературній Україні (14.05.1992) і скорочено – в «Голосі України» (17.08.1992). Отож президент, Верховна Рада та уряд України повинні були б, по-перше, відреагувати на дії московських «експертів», а по-друге, розробити стратегічний план вирішення проблем Криму. До речі в той час на це звертав увагу юрист Сергій Головатий («Літературна Україна», 14.05.1992).
У справах підштовхування правителів Росії до агресивних дій проти України не відставав від вказаних вище «незалежних експертів» і доктор політичних наук, професор, радник голови Державної Думи РФ Олександр Дугін. У книзі «Основы политики. Теоретическое будуще России» він вбачав у незалежній Україні негативне явище, «велику небезпеку для Росії», «тотожну нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначному вторгненню на її територію» і таке подібне. І робить висновки, що «надалі існування унітарної України неприпустимо. Ця територія повинна бути поділена на декілька поясів …».
«Крим – це окреме геополітичне утворення … залишати Крим «суверенній Україні» також неможливо, поскільки це створює пряму загрозу геополітичній безпеці Росії і породжує етнічне напруження в самому Криму».


І далі: «… Українське питання» вимагає від Москви негайних відповідних заходів, поскільки йдеться про нанесення Росії вже в нинішньому стратегічному удару, не реагувати на який «географічна вісь історії» просто не має права». «Північний берег Чорного моря повинен бути винятково євразійським і централізовано підкорюватися Москві»17.
Тут теж чітко і конкретно викладені претензії Росії до України, сприйняття Росією незалежності України та план дій для Росії щодо встановлення контролю Москви на українській території.
О.Дугін кілька разів приїжджав до Криму, створив відділення політичної партії «Євразія», провокаційно закликав до відділення Криму від України і т. д. І тільки 2007 року був оголошений  персоною нон-грата в Україні.


Сам факт існування суверенної України не дає спокою і частині парламентських політиків РФ. Так, скандально відомий лідер парламентської фракції С.Бабурін ще 1992 року цинічно заявив Надзвичайному й Повноважному послові України в Росії Володимиру Крижанівському: «Або Україна знову возз’єднається з Росією, або – війна»18. Іншим разом він подібне сказав щодо Криму: «Або Крим наш, або війна». До агресивного захоплення території України закликали не тільки ідеологічні яструби, а й сам очільник кремлівської команди, президент Путін, котрий ще в Будапешті (1994 р., коли давали гарантію безпеки Україні) зробив заяву, що Росія не відкидає можливості використання сили стосовно українських земель. Що й пізніше здійснив. Ця заява повинна була б стати сигналом для української влади.
Аналізуючи суспільно-політичний розвиток Автономної Республіки Крим за чверть століття, після проголошення незалежності України, треба визнати, що в дестабілізації становища в Криму значна вина, у першу чергу, лежить на державній владі України, починаючи від президентів України, Верховної Ради, прем’єрів, правоохоронних органів (Генпрокуратури, МВС, Мінюсту, СБУ). Вони дбали не про українську державу і народ, не про їхній соціально-економічний та культурний розвиток, не про покращення життєвого рівня громадян і оборони держави. Замість цього вели боротьбу за особисту владу і особисту наживу, витрачали час на безкінечні суперечки за збільшення повноважень.


За наявності в Україні потужного професійного кадрового потенціалу стратегічні плани розвитку різних державних галузей не розроблялися. Кожний керманич остерігався залучати сильні особистості, розумніших за себе, боячись за своє крісло.
Через зазначене вище упустили Крим, віддавши його на відкуп московським політичним комівояжером і місцевим російським українофобам.
Центральна українська влада вчасно не розробила нормативно-правовий статус Криму, несвоєчасно реагувала на антиконституційні й антиукраїнські дії Верховної Ради та уряду Криму. Правоохоронні органи України (Генеральна прокуратура, МВС, Мінюсту, СБУ) не реагували н відверто ворожі екстремістські дії керівників російських політичних, громадських та інших організацій (союзів, «блоків», казаков» та ін.). Мін’юст України не позбавляв ліцензій окремі редакції періодичних видань за ворожу до України діяльність (напр. «Крымская правда»).
Служба безпеки України не перешкоджала ворожій діяльності московських агентів. Можуть казати, що президент Янукович не дозволяв. Але ж протестних заяв від представників СБУ, уряду й депутатів Верховної Ради України не було чути.
Президенти й прем’єр-міністри не здійснювали розумної державної кадрової політики у різних сферах діяльності в Криму з урахуванням запитів і потреб кримського населення, чим і скористалися московські керманичі. Усе це й призвело до військової агресії Росії проти України й анексії Криму.


Здійснивши військову агресію проти України, Росія грубо порушила міжнародне право: Статут Організації Об’єднаних Націй, Заключний Акт Наради безпеки і співробітництва Європи (м.Хельсінкі, 1975 р.), Статут ОБСЄ й основні принципи Ради Європи, Договір між Україною і Росією, укладеного 19 листопада 1990 р., Угоди й документи Біловезької Пущі, Будапештський меморандум і Тристоронню заяву від 14 січня 1994 р, за якими Росія разом із США та Великобританією ставала гарантом незалежності і цілісності України, що відмовилася від ядерної зброї і, нарешті, «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство України і Росії», підписаний у травні  1997 р., у якому проголошений принцип взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів не застосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, невтручання у внутрішні справи».
Росія грубо переступила через нав’язану нею ж Угоду між Україною і Російською Федерацією «Про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України», підписану 21 квітня 2010 р. в Харкові.


Історичні документи свідчать, що на території Криму до завоювання Росією 1783 року Кримського ханства ніколи не проживали росіяни.
Кримська Радянська Республіка в складі РРФСР була створена за рішенням Політбюро ЦК РКП(б) 23 квітня 1919 р. Але це не було актом волевиявлення населення Криму, тому не може бути юридичним документом, який би став основою права Росії на Крим.
Щоб надати цій акції законності за рішенням Політбюро РКП(б) в Криму 28-29 квітня 1919 р. проводиться обласна партійна конференція, на якій кілька десятків комуністів проголошують Кримську Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРФСР «… волею революційних робітників і селян Криму …». Знову ж таки від імені робітників Криму, яких тоді там не було.
Кримська автономія затверджувалася за територіальною ознакою,  а не за національною, без врахування прав корінного кримськотатарського народу. Те, що в період радянської влади для пропорційного збільшення росіян було здійснене їх адміністративне переселення до Криму, не означає перевагу їхнього права на кримську землю щодо депортованого звідти корінного кримськотатарського народу. Військова окупація теж не надає легітимності зазіханням Росії на Крим.

 


  1. Крым: состоится ли возвращение? // Собеседник. – Сентябрь 1989. – №40.
2. Свой дом в Крыму // Комсомольськая правда. – 8 августа 1989.
3. Бекірова Гульнара. Роль Петра Григоренка у кримськотатарському національному русі / Генерал Петро Григоренко. Спогади, статті, матеріали. – К.: Смолоскип, 2008. – С.87.
4. Крым и крымские татары в ХІХ – ХХ столетиях. – М., 2005. –С.203.
5. Генерал Петро Григоренко. Спогади, статті, матеріали. – К.: Смолоскип, 2008. – С.87.
6. Крым: состоится ли возвразение? // Собеседник. – Сентябрь 1989. – №40.
7. Енциклопедія історії України. – Т.5. – К.: Наук. Думка, 2008. – С.384.
8. Крым: состоится ли возвращение? // Собеседник. – Сентябрь 1989. – №40.
9. «Союз». – Август, 1990. – №34.
10. Там само.
11. Комсомольское знамя. – 14 ноября 1990 г.
12. Голос Українип. – 25 лютого 1993 р.
13. Вольвач П.В. Вказ. праця. – С.49.
14. Там само. – С.174.
15. «Новое время», 1992. –№6. – С.19.
16. «Літературна Україна». – 14 травня 1992 р.; «Голос України». – 17 червня 1992 р.
17. Дугин Алексадр Гельевич. Основы геополитики: Геополитическое будуще России. – М.: «Арктогея», 1997. – С.348-349.
18. «Известия». – 27 мая 1992 г.


 

Відгуки: 
Немає відгуків

Додати новий відгук:
 Ваше ім`я:
 Текст відгуку:
 
Любов Крикливець: Основне завдання реформи – у підвищенні рівня доступності та якості медичної допомоги Валентина Юрчук: Про роботу Центру надання адміністративних послуг Заставнівської районної державної адміністрації Іван Друцул: Кіцманський район сьогодні Роман Криган: Реформування служби зайнятості та ситуація на ринку праці Буковини Юрій Півень: Стан призначення та виплати субсидій населенню по Чернівецькій області Олег Стецевич: Завдання і пріоритетні напрямки розвитку кадрового забезпечення органів державної влади та ... Руслан Сенчук "Вижницький район: виклики, досягнення та перспективи" Анатолій Круглашов: Десять років готуємо магістрів за спеціальністю «Державна служба» Юлія Яківчек: Основні принципи роботи – вчасно виявити дитину у складних життєвих обставинах і вдало її влаштувати Оксана Палійчук: Децентралізація освітньої галузі в Чернівецькій області Любов Нечипорук: Громади мають можливість реалізувати право на власне радіомовлення Віорел Ястремський: Герцаївський район сьогодні Ольга Гришин-Грищук: Соціальна робота з сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах Михайло Леньков: Роль Національного агентства України з питань державної служби та її територіальних органів в імплементації Закону України Микола Ярмистий: Новий Закон України «Про державну службу» як компетентнісна модель управління людськими ресурсами Петро Шевчук: Патології у системі державного управління Володимир Бойко: Можливості застосування досвіду країн ЄС для реформування системи професійного навчання державних службовців Аліна Агопшук: «Зелене золото» Буковини – то її ліси В’ячеслав Хохуляк: Нотаріуси виконують функції державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Світлана Штефанчук: Система безоплатної правової допомоги як спосіб захисту прав і свобод людини Богдан Вітовський: З молоддю працюємо на партнерських засадах Олена Головіна: Профілактика стресу в професійній реалізації державних службовців
Микола Федорук: Про законодавчу діяльність з питань децентралізації влади Леонід Швець: Основне завдання сьогодні – працювати над наповненням бюджету Кадрові питання в об'єднаних громадах: яких фахівців потребують ОТГ? Роман Єрема: Перспективи розвитку системи надання соціальних послуг у Вижницькому районі Станіслав Сухар: Якщо люди налаштовані працювати - розвиток буде Тетяна Татарчук: Об’єднані громади Буковини: потенціал, виклики, перспективи Земельні питання – одна найбільш складних ділянок в діяльності органів місцевого самоврядування Верховна Рада прийняла важливі законопроекти з питань децентралізації. Коментар експерта: Ольга Чепель Недобоївська ОТГ: підсумки року Володимир Чоботарь: Люди зрозуміли, що реформа – це правильний крок Тарас Халавка: Цьогорічний процес об'днання громад має свої особливості Василь Равлик: Можна по-різному ставитися до реформи децентралізації, але лишатися на тому місці, де ми є зараз, неможливо Іван Мунтян: Оновлений склад обласної ради повинен виправдати очікування громади Друга хвиля об’єднання громад на Буковині: стан та перспективи Сергій Колотило: Перспективу подальшого розвитку вбачаємо саме в об’єднанні громад Децентралізація: коротко про головне В області працюватиме 11 бюро правової допомоги Василь Падурі: «Півроку на посаді: перші результати» Петро Чебан: Пріоритетні напрямки сільської ради - залучення додаткових коштів та створення робочих місць Євген Прокопець: Громади, які не об’єдналися, на сьогодні у програші Ольга Чепель: Децентралізація в Чернівецькій області: міфи та реальність Ілля Карлійчук: Маємо багато завдань у сфері житлово-комунального господарства Григорій Ванзуряк: Із прихильників реформи ми стали тими, хто взяв на себе зобов’язання її розпочати Христина Марчук: Законодавче забезпечення реформи децентралізації Більше коштів субвенції із Держбюджету-2016 отримають громади, що об’єднались із сільськими територіями, – Геннадій Зубко Валерій Романенко: Люди вже зрозуміли, що їх благополуччя залежить виключно від їх активності і бажання щось змінити у своєму житті Аркадій Шова: Ми знали, що будуть труднощі, і готові їх вирішувати «Посли реформ»: Чому необхідно проводити реформу місцевого самоврядування? Тарас Халавка: Врахування фактору поліетнічності при формуванні об’єднаних територіальних громад у Чернівецькій області Антоніна Скидан: Наша мета – спроможна, самодостатня, сильна громада Василь Цуркан: Використання міжнародного досвіду в роботі Острицької сільської ради І. Баб'юк, О.Чепель "Основні аспекти формування спроможних територіальних громад"
Презентовано енциклопедичний довідник «Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні» Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) Петро Брицький: Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій (Частина 3) Практика реформування місцевих органів влади в системі публічного управління Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Георгій Андрузький Олег Зубчик: Державна політика України у сфері вищої освіти Петро Брицький: Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій (Частина 2) Петро Брицький: Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій Сергій Швидюк: Еволюція сучасної польської муніципальної системи Олексій Колесников:Старости в об'єднаних громадах: потреба в модернізації законодавства Тетяна Скутар: Історико-культурні туристичні ресурси як основа розвитку пізнавального туризму в Чернівецькій області Вікторія Чебан: Децентралізація: нові можливості для територіальних громад Валентина Богатирець: Англійська мова як інструмент розвитку комунікативного простору України Олександр Марусяк: Кримський трансфер 1954 р.: формально-юридичний аспект Анжеліка Дзюбко: Допомога онлайн-ресурсів у вивченні англійської мови Світлана Бостан: Упровадження інституту фахівців із соціальної роботи як перспективний напрям роботи соціальних служб Олександр Добржанський: Система органів влади Буковини у складі Австрійської (Австро-Угорської) монархії. Частина ІІ. Пріоритети розвитку територіальних громад в контексті децентралізації влади: досвід Херсонської області Олександр Добржанський: Система органів влади Буковини у складі Австрійської (Австро-Угорської) монархій (Частина І) Наталія Нечаєва-Юрійчук: Виклики етнополітичній стабільності в Україні та перспективи їхнього подолання (на прикладі Чернівецької області) Сергій Гакман: Фактор шляхів сполучення у долі Буковини під час світових війн та післявоєнного врегулювання Пропозиції науково-практичного семінару «Сучасні методи та інструментарії управління регіональними етнополітичними процесами» Максим Ярмистий "Завдання щодо удосконалення структурно-функціональної системи" Уляна Гев'юк "Механізми участі національних меншин у суспільно-політичному житті України" А. Круглашов "Діяльність регіональної влади у контексті реформаторських спроб в Україні (2005-2013 рр.) Частина ІІ І. Буркут "Незалежність потрібно захищати" Пропозиції учасників Муніципальних читань імені Антона Кохановського А.Круглашов "Діяльність регіональної влади у контексті реформаторських спроб в Україні (2005 – 2013 рр.) Частина 1" С.Гакман "Російська інтервенція в Україну в контексті міжнародного права" Б.Руснак "Особливості проведення позачергових виборів народних депутатів 26 жовтня 2014 року"
шукайте нас на facebook