Буковинський вісник
державної служби та місцевого самоврядування
 
« назад до переліку

02 березня 2017
Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій (Частина 2)

Петро Брицький,
доктор історичних наук, професор
Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

 

4. Трагічні демографічні й соціальні наслідки для татарського народу після анексії Криму Росією.


Встановити демографічну статистку кримськотатарського народу в різні періоди існування Кримського ханства надзвичайно складно. Це особливо стосується періоду після анексії Росією Криму. Ще більшу складність має визначення етнічного складу населення. Сталося так тому, що московські правителі впродовж століть фальсифікували етнічний склад і чисельність народів, які проживали в Криму.
За сотню років до появи росіян у Криму турецький мандрівник та історик Евлія Челебі засвідчує, що за переписом, який проводився у Кримському ханстві 1666 року там проживало 1120 тисяч осіб. Татарське населення складало близько 180 тис., з них 75 тис. становило військо. Греків, караїмів, євреїв, вірменів було близько 20 тис. осіб. Українців або козаків (так турки й кримські татари називали українців) нараховувалося близько 920 тис. осіб, серед них 120 тис. дівчат та 200 тис. дітей1.
Перед анексією Криму 1775 року там проживало близько 250 тис. мешканців, в основному татар, близько однієї третини становили греки. Катерина ІІ переселила останніх (30 тис.) на Маріупольщину, а вірмен – у пониззя Дону (Нахічевань).


Після насильницького приєднання Кримського ханства московська влада встановила нестерпний колоніальний гніт щодо кримського населення, передусім татар. Імператриця Катерина ІІ та уряд щедро роздавали російським вельможам і дворянам кримські землі. Це спонукало до масової еміграції сотні тисяч татар. Вони змушені були за безцінь спродувати свої землі, оселі й господарства та тікати до Туреччини.
За даними «Статистичного збірника земства колишньої Таврійської губернії за 1915 рік» до 1790 р. Крим покинуло понад 300 тис. осіб, переважно татар з гірської зони2. Таку ж кількість емігрантів з Криму засвідчував і кримський суддя Сумароков, який перебував у Криму 1802 року. Він вважав, що кількість переселенців – близько 300 тис. і переконував, що переселення було зроблене з волі Потьомкіна «… Населення Криму, що дорівнювало раніше понад 500 тисячам, за першим переписом, проведеним 1793 року, дорівнювало 205 617 чоловік обох статей різного віку, рахуючи тут російське військо, козаків, чиновників і всіх росіян та інших прийшлих, хто поселився впродовж 10 років від дня приєднання Криму; власне татар налічувалося трохи більше 60 тисяч»3.


Перепис населення Криму 1800 року показав, що кількість татар збільшилося й становила 120 тис. осіб. Але 1812 року вони знову зазнали значного виселення.
Особливо великих розмірів еміграція набула після Кримської війни 1853–1856 років унаслідок звинувачення татар у зраді. Згадуваний уже Євген Марков пише, що, їдучи перший раз до Криму, від росіян часто чув про зраду татар у період війни. Але, як стверджує він, «не зустрів жодного старожила, який не ставився б від щирої душі з презирством до цих мерзенних нарікань на татар, що призвели до нещастя цілого краю». Навпаки, в один голос казали йому: «… без татар ми пропали б у Кримську війну: всі засоби перевезення і всі життєві припаси були виключно в їхніх руках». Хоч, як зазначає Є.Марков, у татар були неабиякі причини для незадоволення. Бо російські завойовники «вривалися в будинки, били дзеркала, кололи перини, меблі, шукали коштовностей. Татари втікали від них то в ліс, то до супротивника»4.
З 1860 по 1862 рік, за відомостями царського уряду, емігрувало з Криму до Туреччини 141 667 татар. Крім того, з Перекопу вибули ногайці. Разом за 2 роки число емігрантів дорівнювало 231 177 осіб. Насправді вибуло значно більше, бо багато татар емігрувало не зареєструвавшись…5  Цар Олександр ІІ вважав, що це сприятливий момент «для звільнення від них краю»6.


До кінця вказаного періоду в Криму залишилося всього 102 291 татар, 687 покинутих татарами населених пунктів, причому в 315 не було жодного мешканця. В одному тільки Перекопському повіті із 320 сіл спустіли 287. Близько 60 тис. татар загинуло, не діставшись до Туреччини7.
При оцінці становища, яке склалося в Криму з татарським народом у той час, у «Енциклопедичному словнику» зазначено, що «В 1861 році кримський народ фактично зникає. Він залишив Крим і загубився в масі мусульман. В теперішній час татарське населення Криму ледве перевищує 100 тис.»8.
В іншому томі «Енциклопедичного словника», виданого 1895 року, про склад населення Криму повідомляється наступне: «Жителів у Криму 397 289. Етнографічний склад населення: татари, росіяни, німці, болгари, чехи, естонці, греки, євреї, караїми, кримчаки, вірмени, цигани. Татари складають переважну частину населення (до 89%) в гірській місцевості і близько половини в степу»9.
Як бачимо, українців, які проживали в Криму і складали більшу половину населення ще до захоплення Криму Російською імперією, «загубили». Їх зарахували до «русскіх».


Так само російські «статисти» вчинили і в наступні роки: не вказували наявної кількості українців, які проживали в Криму. Наприклад, за 1897 рік зазначили, що «загальна кількість жителів Таврійської губернії в Криму була 1 447 790 чол., з них 70,8% – росіян, і тільки 13% – татар10. Якщо 13%, то це становить 188 212 тис. Але інші джерела вказують інші цифри. Так, в «Енциклопедії українознавства» загальне число жителів Криму в 1897 р. вказане як 545 тис. осіб, у тому числі татар 194 тис. (35,5%)11. Учений-географ академік Степан Рудницький назвав ще інші цифри, посилаючись на перепис населення 1897 року: 298 тис. росіян (41,5%) і 284 тис. (38%) – татар12 .
Є й такі дані: «У 1897 р. в Таврійській губернії мешкали 762,8 тис. населення, у тому числі українців – 314,2 тис. осіб. Вони становили найбільшу частину її населення – 41,6%, за ними йшли кримські татари – 13%, німці – 5,4%, євреї – 3,8%, болгари – 2,8% та ін.»13. Тут, як бачимо, про росіян уже не згадано. Розходження в демографічній статистиці, мабуть, сталося тому, що одні дослідники вказували тільки населення Криму, а інші – всієї Таврійської губернії.


Отже, розглядаючи ставлення російського царизму до кримського населення в цілому і татарського зокрема, є всі підстави стверджувати, що прилучення до російської «цивілізації» відбувалося варварськими методами. І почалося це задовго до офіційного приєднання Криму до Росії ще у 1736–1737 роках внаслідок вторгнення російських військ до Криму. Саме в ці роки почалися страшні руйнування міст Криму, знищення матеріальної культури корінних народів – визначних архітектурних споруд, історичних пам’ятників, культурних установ (сховищ книг, музеїв мистецтв), релігійних храмів, традиційних господарських об’єктів (водогонів, басейнів, криниць) і найбільш масове руйнування будинків у містах та інших населених пунктах. І найбільший злочин окупантів царської Росії – етноцид корінного народу Криму – кримських татар. Лише за неповними статистичними даними до падіння Російської імперії 1917 року відбулося кількаразове масове, примусове виселення кримських татар, загалом (як зазначено вище) понад 500 тис. осіб.
Щоб поповнити резерв робочої сили й залюднити спустошений край, царський уряд упродовж ХІХ ст. проводив політику колонізації Криму за рахунок вихідців з інших країн. Так, до середини ХІХ ст. сюди переїхало понад 10 тис. німців, понад 15 тис. болгар, кілька сотень родин італійців тощо14 .


Якою ж була доля кримських татар за радянської влади в ХХ столітті?
Після лютневої революції в Росії кримські татари вели боротьбу за культурну, згодом за територіальну автономію, врешті – за самостійність. У грудні 1917 р. було скликано кримськотатарську конституанту («Курултай»), пізніше перетворену на революційний парламент у Бахчисараї, який затвердив текст конституції і обрав уряд на чолі з Н.Челебі.
1917 року між кримськими татарами і Українською Центральною Радою встановилися добросусідські відносини. Делегація татарського Виконавчого комітету на запрошення Центральної Ради вела переговори з М.Грушевським і В.Винниченком для узгодження спільних дій проти російського централізму.
Але в січні 1918 р. Крим зайняли війська більшовицької Росії. 28-30 січня (10–12 лютого) 1918 р. в Севастополі було проведено надзвичайний з’їзд рад (чи дійсно тоді в Криму були ради – невідомо) і військово-революційних комітетів губернії, на якому було обрано Центральний Виконавчий Комітет рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який 21 березня 1918 р. оголосив Крим Радянською Соціалістичною Республікою Тавриди. Було створено Раднарком Республіки Тавриди на чолі із Н.Г.Слуцьким.


У квітні 1918 р. до Криму увійшли війська Української Народної Республіки на чолі з полковником П.Болбочаном. Але командування німецького корпусу, посилаючись на 3-й Універсал Центральної Ради УНР, наполягало на виведені українського війська з Криму. Головою татарського уряду було обрано Д.Сейдамета (18.05 – 5.06.1918 р.). У травні 1918 р. німецький посол у Росії Мірбах у ноті до народного комісара іноземних справ Російської Федерації писав, що Крим має бути предметом договору між Росією і Україною. При підтримці німців у Криму був утворений уряд на чолі з генералом Сулькевичем (лат. татарин). Спочатку він ігнорував зв’язок з Україною, але в подальшому внаслідок переговорів з українським урядом було погоджено, що Крим увійде до складу України за умови, що дістане внутрішню автономію – власний сейм, територіальне військо й адміністрацію та пости секретаріату в Раді міністрів Української держави. Але це не здійснилося, бо після відходу німців Крим був захоплений денікінськими військами, а весною 1919 р. – тимчасово більшовицькими (5.05. – наприкінці червня 1919 р.). Було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з Дм.Ульяновим, братом В.Леніна. У кінці червня Крим знову захопили денікінці, а 1920 року – його окупувало військо під командуванням генерала Врангеля. У листопаді 1920 р. третій раз Крим захопили більшовики Росії. Було створено кримський ревком на чолі з Бела Куном (який вчинив жорстокий «червоний терор» у Криму). Нарешті 18 жовтня 1921 р. Раднарком Росії під керівництвом В.Леніна видав декрет про утворення Кримської Автономії Радянської Соціалістичної Республіки (КАРСР), але не в складі України, а в складі РРФСР, хоч Крим не межував з Росією. Як бачимо, в офіційній назві цієї автономної республіки слова «Російської» не було, бо вже була держава росіян – РРФСР, і другої держави росіян у складі Росії не могло бути. Корінним населенням Криму були татари. Згідно Конституції Кримської АРСР було встановлено дві державні мови: російську і кримськотатарську. Відповідно до цього всі особисті документи громадян Кр.АРСР видавали двома мовами: кримськотатарською і російською, кримськотатарський текст йшов першим.


У 1924–1927 рр. татари мали деяку можливість розвивати свою культуру, але «татаризація» Криму була лише частково можливою, бо татари становили (1926) тільки 25,1% населення Криму.
1926 року, коли відбувся перший при радянській владі перепис населення, незважаючи на Першу світову і громадянську війни, епідемії 1920–1921 рр. та голод 1921–1923 рр. (унаслідок якого загинуло 106 тис.осіб), кількість населення Криму зросла. Вона становила 713 800 осіб, у т.ч. росіян – 301,4 тис. (42,2%), українців – 77,4 тис. (10,8%), татар – 179 тис. (25,1%), решта – німці, євреї, греки, болгари, кримчаки, караїми та інші15. Тут уже українців згадали, але їх кількість не тільки не збільшилася, а навпаки, у декілька разів її штучно зменшили внаслідок зарахування значної частини українців до «русскіх».


Для татарського народу було проблемним отримати справжню автономію, бо на цей час його частка становила лише 25,1% населення Криму. Голова Кримського Центрального Виконавчого Комітету В.Ібраїмов домагався цього, але незабаром 1928 року його самого та його співробітників ліквідували нібито за змову з Туреччиною, насправді за співпрацю з татарською підпільною партією «Міллі Фірка». Водночас ОДПУ організувало судовий процес «63-х» над кримськотатарською інтелігенцією. Після суворого вироку почалася активна зачистка Криму від татар. Щоб уникнути арешту, значна їх частина змушена була покинути Крим. Лише на Урал виїхало понад 20 тис. кримських татар. Не влаштовувала російську владу і татарська школа, яка не сприяла вихованню юних «в русском духе». 1927 року арабське письмо кримських татар замінили латинськими алфавітом, а 1939 року кримськотатарську писемність замінили кирилицею з російською графікою, розпочалася тотальна русифікація. Для татарського народу (як і для українського) настали тяжкі роки. Почалися масові заслання, політичні й релігійні переслідування, ліквідація політичних та культурних татарських кадрів. У 1928 р. і в наступні роки репресовано 35-40 тис. кримських татар, а ще тисячі загинули під час колективізації та голоду 1932–1933 рр.
З метою досягти переваги росіян в етнічному складі населення з кінця 20-х років посилюється переселення росіян з центральної частини Росії до Криму. У результаті цього загальна кількість населення Криму впродовж 1926 – 1939 рр. зростає з 713,8 тис. до 1126 тис.,  тобто майже на 413 тис. осіб або на 57,8%, а росіян – з 301,4 тис. до 558,5 тис. осіб, тобто на 287,1 тис. осіб, або на 95,3%, українців з 77,4 тис. осіб до 154,1 тис.,  їхня частка досягає 13,7% від усього населення16 .


У результаті переселення і зарахування при переписі частини українців до «русскіх» росіяни склали найбільшу частку серед населення Криму. З цього часу статистичні дані про них стали подавати окремо від українців.
У 20-х роках у Криму виникла ще одна проблема. Світове єврейство висунуло ідею створити в Криму і в частині південної України Єврейську Радянську Республіку. 1924 року це питання обговорювали на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) і в США – на Єврейському конгресі у Філадельфії. Був розроблений проект. Банк «Джойнт сток» навіть виділив на освоєння Криму 15 млн. доларів і зобов’язувався впродовж 10 років виплачувати по 900 тис. дол. щороку. ВЦВК прийняв спеціальний Закон, за яким виділялася земля Криму в кількості 375 тис. га «на потреби населення»17. Ця територія була зачищена від татар і німців. Уже з 1927 р. почали розселювати євреїв по степових районах Криму і до 1936 року число євреїв-переселенців досягло 24 тис. осіб, загалом їх кількість збільшилася з 39,9 тис. до 65,5 тис.18 У Криму навіть був утворений єврейський національний район – Лярідорфський. Це викликало заворушення серед кримських татар і німців-колоністів (яких тоді в Криму було понад 50 тис.). Лідер кримських татар Велі Ібраїмов зробив рішучу заяву, але, як ми вже згадували, його заарештували і розстріляли.


Проте проект Єврейської держави на території Криму до Другої світової війни не був реалізований тому, що уряд США наполягав на тому, щоб єврейська держава мала право виходу із СРСР. Сталін же стверджував, що це державне утворення повинно перебувати у складі СРСР у статусі автономної республіки.
До «Кримського проекту» повернулися після закінчення війни. Особливо в ньому був зацікавлений Єврейський Антифашистський Комітет. За пропозицією В.Молотова, керівництво Єврейського Антифашистського Комітету підготувало листа, адресованого Й.Сталіну, з пропозицією створити у Криму єврейську республіку, так звану «кримську Каліфорнію» (вислів одного з керівників зовнішньої розвідки СРСР генерала П.Судоплатова). Обіцяли Сталіну перерахувати 10 млрд. доларів на відбудову зруйнованої війною економіки19.
До червня 1945 р. цей проект, здавалося, залишався чинний, і повинен був уже реалізовуватися. Окрім американських сіоністів, активізувало свою діяльність з цього приводу єврейське лобі в СРСР, у якому не останню роль відігравав Єврейський Антифашистський Комітет. Адже це був час після депортації татар з Криму. Тому були підстави підозрювати владу в навмисному звільненні Криму від татар для поселення євреїв. Сталін обрав інший напрямок: переслідування космополітів, ліквідацію Єврейського Антифашистського Комітету, організацію «Справи лікарів». Отже, утворення Єврейської Республіки в Криму не відбулося.


Станом на 1940 р. населення Криму становило 1 127 000 осіб. 1941 року перед наступом гітлерівських військ радянська влада депортувала 40-50 тис. німців. З осені 1941 р. до травня 1944 р. Крим був окупований нацистськими військами Німеччини. Зразу ж, після звільнення півострова від гітлерівців, за наказом Державного комітету оборони від 11 травня 1944 р. все кримськотатарське населення (за офіційними даними 183 155 осіб, за татарськими джерелами 238 500 ) в жорстокій формі, насильно 18 травня 1944 р. було депортовано з Криму до Узбекистану (150 тис.), Таджикистану (7 тис.), Киргизії та Казахстану (по 3 тис.) та в інші місця. З депортованих татар у перші півтора року померло близько 110 тис.20
Масова жорстка депортація 1944 року всього татарського народу з Криму після його 700-річного проживання на півострові, є злочином, актом геноциду татар, здійсненого російським комуністичним режимом.


Причину репресій проти кримськотатарського народу каральні органи пояснювали колабораціонізмом татар з гітлерівськими окупантами. Це в той час, коли 50 тис. кримських татар воювали проти гітлерівців у Червоній армії, а 558 чол. – у партизанських загонах Криму21. П’ятьом татарам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а льотчику Аменхану Султанову – двічі Героя Радянського Союзу. Родину двічі Героя теж депортували. Коли відповідно до Закону на батьківщині Героя потрібно було споруджувати пам’ятник, а родину з Алупки вивезли, то була розповсюджена інформація, що Аменхану запропонували спорудження пам’ятника  в Москві. Але він нібито відповів: «Або за Законом у Москві або ніде». Московський уряд змушений був споруджувати пам’ятник Герою за місцем народження. Отож у ті часи побутував анекдот з гіркою іронією: «Чи є в Криму татари?», відповідь: «Є. Один і той в бронзі».


За роки гітлерівської окупації було розстріляно, замучено і вивезено до Німеччини на каторжні роботи 20% усього довоєнного населення Криму.
У червні 1944 р. вслід за татарами визволителі депортували 20 тис. місцевих греків, 20 тис. вірменів, 17 тис. болгар.
Жахлива розправа з кримським народом наштовхнула на думку: Якби за колабораціонізм з німцями депортували б колабораціоністів-росіян, чи змогла б радянська влада зібрати на всій території СРСР таку кількість вагонів, щоб за одну добу вивезти російських колабораціоністів до Сибіру? Упевнений, що ні! Не зібрали б! Бо росіяни на боці німців створили не тільки батальйони та полки, у чому звинувачують депортованих татар, а корпуси та армії.
Такими були дружба і братерство народів «по-московськи».


30 червня 1945 р. Кримську АРСР було ліквідовано, натомість було утворено Кримську область у складі РРФСР. Друга світова війна завдала величезних збитків економічній та соціальній сфері України та Криму. В Криму це стосувалося не лише зернових культур, а також садівництва, виноградарства, розорення тваринницьких ферм. Ці галузі опинилися в катастрофічному стані. Крім того, гостра нестача води, електроенергії, проблеми в залізничному та автомобільному транспорті, машинобудуванні, у харчовій та легкій промисловості. Потребувалися значні трудові ресурси, робоча сила, а їх не було.
Згідно офіційної статистики, за час війни населення Криму зменшилося вдвічі і на травень 1944 р. становило 780 тис. осіб, а після депортації кримських татар (а також німців, греків, болгар, вірменів) тут залишилося близько 500 тис .22
Крім економічної руїни, була в глибокому занепаді й соціальна сфера, від якої залежало виживання в той тяжкий післявоєнний час (плюс голод 1946–1947 рр.) населення. Так, згідно архівних матеріалів ЦДАГОУ, ще навіть наприкінці 1953 р. в Криму було лише 3 хлібні магазини, 28 – м’ясопродуктових, 8 – молочних, 2 – тканин, 9 – взуття, 5 – будівельних матеріалів та 23 книжкові крамниці … Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі23 .


Масова депортація корінного кримського населення з півострова викликала гостру кризу трудових ресурсів. Це загрожувало зупиненням багатьох виробничих процесів, крахом економічного розвитку. Шукаючи виходу із становища, Державний комітет оборони у вересні 1944 р. приймає постанову про масове переселення до Криму сімей з України і Російської Федерації. Щоб максимально русифікувати населення Криму, московський центр стежив, щоб туди було переселено більше росіян. Але при цьому не врахували того, що переселенці з північних районів не мали поняття про роботу в садівництві, виноградарстві і вирощуванні сільськогосподарських культур Криму. Усе це було знайоме селянам України, тому й змушені були переселяти значну кількість українців.
Так, заступник Голови Раднаркому РРФСР 16 серпня 1944 р. звернувся з листом до уповноваженого Державного комітету оборони з переселення колгоспників у райони Криму (він же й секретар ЦК КП(б)України) Д.Коротченка з проханням пришвидшити переселення людей «для збирання винограду, плодів і збереження тварин та майна у колишніх татарських господарствах»24.


Переселення до Криму провадилося добровільно-примусовим методом. У кожному облвиконкомі та райвиконкомі були спеціальні відділи з вербовки й переселення громадян. Їм доводили планові обов’язкові кількісні норми переселенців, ті в свою чергу розподіляли по сільських радах. До Криму переселяли з різних областей України і Росії, в основному з прилеглих до України областей, а також Краснодарського і Ставропольського країв, де проживали українці. З України щорічно переселяли по 2-6 тис. сімей. Загальна кількість переселених з України за 1944–1980 роки, за офіційними даними, сягала 500 тис. осіб, за неофіційними даними ця цифра перевищувала понад 700–800 тис.25
Серед контингенту переселенців були представники різних верств населення. Але здебільшого це були представники люмпенізованих, декласованих елементів. Держава давала гроші на переїзд і так звані «підйомні» гроші на перші тижні проживання на новому місці. Автор пам’ятає, як деякі представники цього контингенту вербування і переселення зробили своєю професією: по декілька разів їхали куди скажуть, а згодом утікали, поверталися на попереднє місце постійного проживання. Особливо масова втеча зросла в голодні 1946–1947 роки. 1948 року Кримський обком компартії навіть розробив низку заходів щодо боротьби з утікачами.


Місцеві органи влади (сільради та райвиконкоми), які вербували утікачів, знали про їхні «гастролі» з вербуванням, але ж «вищестоячі інстанції» вимагали виконання плану вербування переселенців. Працелюбні селяни, у яких була худоба, упорядковане господарство, присадибна земля, не зривалися з постійного місця проживання для переселення, тим паче в післявоєнний час, у період всеукраїнської розрухи.
Отже, до Криму з України переселяли представники верств з низькою українською національною свідомістю, яким було байдуже, якою мовою розмовляти, якою мовою будуть навчатися їхні діти і т. ін. Вони швидко забували про своє національне коріння. Місцеві керманичі були здебільшого з росіян, або зросійщених представників інших національностей, у т.ч. і з українців. Так, в Криму (як і на Донбасі) формувалася нова форма національної «общності» «русскоязичное населєніє», космополітичне за змістом, яке згодом під час перепису населення записували до «русскіх». У майбутньому, під час сепаратистського руху це відіграло негативну роль.


Крім переселення до Криму звичайних громадян з України та Росії там залишалася на постійне проживання значна частина колишніх військових і майже поголовно після демобілізації військовослужбовців Чорноморського флоту, а також працівники МВС та органів безпеки, пенсіонери колишньої партійної та радянської номенклатури. Упродовж десятиліть Крим обирали для постійного проживання демобілізовані офіцери Радянської армії, які після вислуги років мали право вибору місця проживання по всьому Союзу, крім столиць.
Такі умови поселення до Криму значно збільшували питому кількість росіян, які вважали Крим частиною Російської Федерації. Це був один з основних факторів посилення сепаратистських настроїв серед населення.
Незважаючи на те, що Україна в післявоєнний період сама була в руїнах, переважна більшість ресурсів, необхідних для Криму, завозили з України. Цьому сприяло залізничне сполучення та автошляховий зв’язок. Продукти харчування, вода, електроенергія, товари легкої промисловості – усе йшло з України. Катастрофічний стан садівничої галузі, овочівництва був неспроможний задовольнити потреби навіть місцевого населення, а про реалізацію продукції за межами області не могло бути й мови.


Під тиском московського центру розпочалося будівництво Сімферопольського і Старо-Кримського водосховищ, Північно-Кримського каналу. Місцеві органи управління самостійно налагоджували прямі зв’язки із сусідніми районами України в господарчих питаннях. Об’єктивно оцінюючи соціально-економічну відсталість Кримської області, вони вбачали вихід тільки в інтеграції економіки Криму в економіку України. Тому саме від них поступали пропозиції щодо приєднання Криму до України (серед них: голова Сімферопольської ради Катков Н.Н., Севастопольської – Сосницький С.В. та ін..). Варто зазначити, що ініціатива про приєднання Криму до України вперше пролунала не «зверху», а «знизу», від місцевих органів влади. Основними аргументами були територіальна близькість, історичні тісні  господарські і культурні зв’язки.
Офіційно першою порушила питання про передачу Криму Україні Президія Верховної Ради РРФСР.


Правовий процес передачі Криму від РРФСР до УРСР найбільш глибоко дослідив ще чверть століття тому доктор історичних наук, професор, багаторічний завідувач кафедри міжнародного права, колишній віце-президент Радянської асоціації міжнародного права Володимир Буткевич. На основі архівних документів та матеріалів В.Буткевич надзвичайно детально, поетапно простежив увесь процес передачі Криму, провів скрупульозний аналіз правових норм передачі згідно з міжнародними стандартами і прийшов до обґрунтованого висновку, що передача Криму здійснена з дотриманням усіх юридичних норм, і з боку Російської Федерації висувають безпідставні територіальні претензії до України26 .


Схематично процес передачі Кримської області від РРФСР до УРСР відбувався так:
Рада Міністрів РРФСР, розглянувши питання про доцільність «передачі Кримської області до складу Української РСР», подала пропозицію до Президії Верховної Ради РРФСР. Президія Верховної Ради РРФСР, з’ясувавши думку керівних органів України, «за участю представників Кримської області та Севастопольської міської ради розглянули пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР та прийняла постанову:
«Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»27 .
У відповідь Президія Верховної Ради УРСР розглянула на засіданні від 13 лютого 1954 р. питання «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР».


Після обговорення Президія Верховної Ради Української РСР прийняла відповідну постанову, у першій частині якої висловлювалася подяка « за цей великодушний благородний акт братнього російського народу», а в постановляючій частині ухвалили: «Просити Президію Верховної Ради СРСР передати Кримську область із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»28.
Після цього Президія Верховної Ради РРФСР і Президія Верховної Ради УРСР направили свої постанови до Президії Верховної Ради СРСР.
Президії Верховної Ради обох союзних республік РРФСР і УРСР мали право ухвалювати такі постанови: Президія Верховної Ради РРФСР –відповідно до статті 16-а Конституції РРФСР, а Президія Верховної Ради УРСР – відповідно до статті 15-б Конституції УРСР.


19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР на своєму засіданні в присутності представників зацікавлених сторін одностайно ухвалила Указ про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР і затвердила сумісне представлення Президії Верховної Ради РФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР29.
І нарешті остаточне затвердження акту передачі Кримської області до складу України відбулося 26 квітня 1954 р. на сесії Верховної Ради СРСР. Після обговорення депутатами питання передачі Кримської області до складу України Верховна Рада Союзу РСР одностайно ухвалила Закон, на основі якого затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Президія Української РСР.


Отже, передача Криму Україні відбулася не за «вольовим рішенням» М.С.Хрущова як впродовж десятиліть тлумачать московські націоналісти («подарил как шубу с царского плєча» – радник президента Росії Б.Єльцина Галина Старовойтова). Як стверджує тодішній головний редактор «Комсомольськой правды», зять М.Хрущова Олексій Аджубей (і він має для цього підстави) «в 1953 р. Хрущов далеко ще не був повновладним хазяїном становища. У Москві панували найближчі до Сталіна люди – Маленков, голова Ради Міністрів і голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поряд такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалові Хрущову після смерті Сталіна відводилася далеко не перша роль»30.

 

(Далі буде)

 

  1. Вольвач П.В. Українська провесінь Криму. – Сімферополь: «Доля», 2008. – с.44.
2. «БСЭ». – Т.35. –М.: ОГИЗ, 1937. – С.307.
3. Аппазов Р. Вказ. праця.
4. Там само.
5. «БСЭ». – Т.35. –М.: ОГИЗ, 1937. – С.307.
6. Там само.
7. Там само.
8. Энциклопедический словарь. –Т.ХХХVІІ (73).– С.50.
9. Энциклопедический словарь. –Т.ХVІ а.– С.877.
10. «БСЭ». Вказ. праця. –С.309.
11. «ЕУ». –Т.3. –С.1179.
12. Рудницький С.Чому ми хочемо самостійної України? – Львів: Світ, 1994. – С.265.
13. История СССР. – 165. – №1. – С.33.
14. Довдіник з історії України. Том.2. – К.: Генеза, 1995. – С.112.
15. «ЕУ». –Т.3. –С.1180.
16. Романцов В.О. Українці на одвічних землях (ХVІІІ – початок ХХІ століття). – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2004. – С.124.
17. Кузьмін М. «Кримський проект»: Спроба створення Єврейської Радянської Республіки // «Персонал». – №11. – 2005. – С.50-54.
18. «ЕУ». –Т.3. –С.1180.
19. Судоплатов П.Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1997. –С.462-469.
20. Комментарии: №14 (121), 18 апреля 2008.
21. Комсомольская правда. – 8 августа 1989 г.
22. Вольвач П.В. Вказ. праця. – С.239.
23. Там само. – С.252.
24. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. – К.: Генеза, 2003. – Т.6. – С.92.
25. Вольвач П.В. Вказ. праця. – С.103.
26. Буткевич Володимир. Права на Крим, хто його має: Росія? Україна? // Літературна Україна. – 1991. – 21 і 28 листопада (№47, 48); 5 і 12 грудня (№49, 50); Його ж: Обережно: фальшивка // Літературна Україна. – 1992. – 20 лютого (№7).
27. Радянська Україна. – 1964, 27 лютого.
28. Буткевич Володимир. Вказ. праця. – 12 грудня 1991 р.
29. Сборник законов и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938–1975. – Т.1. – М., 1975. – С.104-105.
30. Аджубей А.Как Хрущев Крым Украине отдал. Воспоминания на заданую тему // Новое время. – №6. – 1992. – С.20-21.

Відгуки: 
Немає відгуків

Додати новий відгук:
 Ваше ім`я:
 Текст відгуку:
 
Євгенія Бойко: Створення сприятливого інвестиційного клімату – одне із пріоритетних завдань соціально-економічного розвитку Новоселицького району Відділ з питань туризму Чернівецької ОДА: Туризм на Буковині Тетяна Лукащук: Деякі аспекти проведення атестації претендентів на посади державної служби щодо вільного володіння державною мовою Володимир Дьяченко: Соціальні питання – лідери серед звернень громадян Павло Петренко: Правова допомога і правовий захист є надзвичайно актуальним для всіх українських громадян Уряд проводить капітальний ремонт країни Юрій Кітар: Ми маємо резерви та потенціал для розвитку району Буковинці можуть видати свої книги за кошти обласного бюджету Любов Крикливець: Основне завдання реформи – у підвищенні рівня доступності та якості медичної допомоги Валентина Юрчук: Про роботу Центру надання адміністративних послуг Заставнівської районної державної адміністрації Іван Друцул: Кіцманський район сьогодні Роман Криган: Реформування служби зайнятості та ситуація на ринку праці Буковини Юрій Півень: Стан призначення та виплати субсидій населенню по Чернівецькій області Олег Стецевич: Завдання і пріоритетні напрямки розвитку кадрового забезпечення органів державної влади та ... Руслан Сенчук "Вижницький район: виклики, досягнення та перспективи" Анатолій Круглашов: Десять років готуємо магістрів за спеціальністю «Державна служба» Юлія Яківчек: Основні принципи роботи – вчасно виявити дитину у складних життєвих обставинах і вдало її влаштувати Оксана Палійчук: Децентралізація освітньої галузі в Чернівецькій області Любов Нечипорук: Громади мають можливість реалізувати право на власне радіомовлення Віорел Ястремський: Герцаївський район сьогодні Ольга Гришин-Грищук: Соціальна робота з сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах Михайло Леньков: Роль Національного агентства України з питань державної служби та її територіальних органів в імплементації Закону України Микола Ярмистий: Новий Закон України «Про державну службу» як компетентнісна модель управління людськими ресурсами Петро Шевчук: Патології у системі державного управління Володимир Бойко: Можливості застосування досвіду країн ЄС для реформування системи професійного навчання державних службовців Аліна Агопшук: «Зелене золото» Буковини – то її ліси В’ячеслав Хохуляк: Нотаріуси виконують функції державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Світлана Штефанчук: Система безоплатної правової допомоги як спосіб захисту прав і свобод людини Богдан Вітовський: З молоддю працюємо на партнерських засадах Олена Головіна: Профілактика стресу в професійній реалізації державних службовців Молодь на державній службі: Мар’яна Антимійчук
Сторожинецька ОТГ показала результати річної діяльності Олексій Грушко: Субвенція на розвиток інфраструктури об’єднаних територіальних громад (Україна та Чернівецька область) Олександр Ковальчук: Нові можливості для підтримки і фінансування місцевого та регіонального розвитку Анатолій Сапогівський: До Клішковецької громади вже хочуть доєднуватися інші населені пункти Мік Мюллей, Віталій Юрків: Програма DOBRE як інструмент для підтримки та економічного розвитку громад Ольга Чепель: Про форми співробітництва територіальних громад Марія Довгань: Бібліотеки в умовах децентралізації Представники ЄС взяли участь у відкритті Чернівецького підрозділу установи «Центр розвитку імсцевого самоврядування» Микола Федорук: Про законодавчу діяльність з питань децентралізації влади Леонід Швець: Основне завдання сьогодні – працювати над наповненням бюджету Кадрові питання в об'єднаних громадах: яких фахівців потребують ОТГ? Роман Єрема: Перспективи розвитку системи надання соціальних послуг у Вижницькому районі Станіслав Сухар: Якщо люди налаштовані працювати - розвиток буде Тетяна Татарчук: Об’єднані громади Буковини: потенціал, виклики, перспективи Земельні питання – одна найбільш складних ділянок в діяльності органів місцевого самоврядування Верховна Рада прийняла важливі законопроекти з питань децентралізації. Коментар експерта: Ольга Чепель Недобоївська ОТГ: підсумки року Володимир Чоботарь: Люди зрозуміли, що реформа – це правильний крок Тарас Халавка: Цьогорічний процес об'днання громад має свої особливості Василь Равлик: Можна по-різному ставитися до реформи децентралізації, але лишатися на тому місці, де ми є зараз, неможливо Іван Мунтян: Оновлений склад обласної ради повинен виправдати очікування громади Друга хвиля об’єднання громад на Буковині: стан та перспективи Сергій Колотило: Перспективу подальшого розвитку вбачаємо саме в об’єднанні громад Децентралізація: коротко про головне В області працюватиме 11 бюро правової допомоги Василь Падурі: «Півроку на посаді: перші результати» Петро Чебан: Пріоритетні напрямки сільської ради - залучення додаткових коштів та створення робочих місць Євген Прокопець: Громади, які не об’єдналися, на сьогодні у програші Ольга Чепель: Децентралізація в Чернівецькій області: міфи та реальність Ілля Карлійчук: Маємо багато завдань у сфері житлово-комунального господарства Григорій Ванзуряк: Із прихильників реформи ми стали тими, хто взяв на себе зобов’язання її розпочати Христина Марчук: Законодавче забезпечення реформи децентралізації Більше коштів субвенції із Держбюджету-2016 отримають громади, що об’єднались із сільськими територіями, – Геннадій Зубко Валерій Романенко: Люди вже зрозуміли, що їх благополуччя залежить виключно від їх активності і бажання щось змінити у своєму житті Аркадій Шова: Ми знали, що будуть труднощі, і готові їх вирішувати «Посли реформ»: Чому необхідно проводити реформу місцевого самоврядування? Тарас Халавка: Врахування фактору поліетнічності при формуванні об’єднаних територіальних громад у Чернівецькій області Антоніна Скидан: Наша мета – спроможна, самодостатня, сильна громада Василь Цуркан: Використання міжнародного досвіду в роботі Острицької сільської ради І. Баб'юк, О.Чепель "Основні аспекти формування спроможних територіальних громад"
Владислав Струтинський: Антон Кохановський – політик, громадянин, патріот Чернівців Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Бачинський Юліан Олександрович (1870 – 1940) Тарас Халавка: Закордонний досвід формування органів влади базового рівня (на прикладі польських гмін) Микола Ярмистий: Професійна компетентність службовців органів влади в системі публічного управління (концептуальний підхід) Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Бандера Степан Андрійович (1909-1959) Презентовано енциклопедичний довідник «Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні» Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) Петро Брицький: Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій (Частина 3) Практика реформування місцевих органів влади в системі публічного управління Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Георгій Андрузький Олег Зубчик: Державна політика України у сфері вищої освіти Петро Брицький: Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій (Частина 2) Петро Брицький: Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій Сергій Швидюк: Еволюція сучасної польської муніципальної системи Олексій Колесников:Старости в об'єднаних громадах: потреба в модернізації законодавства Тетяна Скутар: Історико-культурні туристичні ресурси як основа розвитку пізнавального туризму в Чернівецькій області Вікторія Чебан: Децентралізація: нові можливості для територіальних громад Валентина Богатирець: Англійська мова як інструмент розвитку комунікативного простору України Олександр Марусяк: Кримський трансфер 1954 р.: формально-юридичний аспект Анжеліка Дзюбко: Допомога онлайн-ресурсів у вивченні англійської мови Світлана Бостан: Упровадження інституту фахівців із соціальної роботи як перспективний напрям роботи соціальних служб Олександр Добржанський: Система органів влади Буковини у складі Австрійської (Австро-Угорської) монархії. Частина ІІ. Пріоритети розвитку територіальних громад в контексті децентралізації влади: досвід Херсонської області Олександр Добржанський: Система органів влади Буковини у складі Австрійської (Австро-Угорської) монархій (Частина І) Наталія Нечаєва-Юрійчук: Виклики етнополітичній стабільності в Україні та перспективи їхнього подолання (на прикладі Чернівецької області) Сергій Гакман: Фактор шляхів сполучення у долі Буковини під час світових війн та післявоєнного врегулювання Пропозиції науково-практичного семінару «Сучасні методи та інструментарії управління регіональними етнополітичними процесами» Максим Ярмистий "Завдання щодо удосконалення структурно-функціональної системи" Уляна Гев'юк "Механізми участі національних меншин у суспільно-політичному житті України" А. Круглашов "Діяльність регіональної влади у контексті реформаторських спроб в Україні (2005-2013 рр.) Частина ІІ І. Буркут "Незалежність потрібно захищати" Пропозиції учасників Муніципальних читань імені Антона Кохановського А.Круглашов "Діяльність регіональної влади у контексті реформаторських спроб в Україні (2005 – 2013 рр.) Частина 1" С.Гакман "Російська інтервенція в Україну в контексті міжнародного права" Б.Руснак "Особливості проведення позачергових виборів народних депутатів 26 жовтня 2014 року"
шукайте нас на facebook