Буковинський вісник
державної служби та місцевого самоврядування
 
« назад до переліку

11 березня 2016
Олександр Марусяк: Кримський трансфер 1954 р.: формально-юридичний аспект

Олександр Марусяк, Dr. rer. pol.

 

18 березня 2014 р. Президент Росії В. Путін звернувся до депутатів Державної Думи та членів Ради Федерації Федеральних Зборів РФ з питанням прийняття Республіки Крим до складу РФ1. У своїй промові, В. Путін назвав головним винуватцем всієї кримської трагедії, яка постійно завдавала шкоди російсько-українським відносинам, першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, оскільки саме з його політичної волі, за словами Путіна, у 1954 р. відбувся незаконний адміністративно-територіальний трансфер Криму від Росії до України в межах СРСР, і у зв’язку з чим після розпаду останнього в 1991 р. виникло кримське питання2.  Цілком логічно, що така аргументація президента РФ не має нічого спільного з міжнародним правом, адже сама постановка питання про перегляд територіальних кордонів лише внаслідок формальних дефектів будь-якого правового акту, що встановив ці кордони 60 років тому, з точки зору міжнародного права є не просто абсурдною, а й прямо небезпечною для всього глобального правопорядку. Якщо кожна держава post factum не тільки почне пред’являти територіальні претензії до сусідніх держав, а й вчиняти агресивні дії щодо них лише у зв’язку з тим, що якийсь історичний юридичний документ про визначення кордону чи встановлення status quo був виданий не зовсім за процедурними вимогами того часу, то чи не призведе це до хаосу в міжнародних відносинах і до краху всієї системи міжнародної безпеки?


Однак у зв’язку з тим, що ще до 2014 р. аналіз правових аспектів передачі Криму Україні в 1954 р. на предмет законності неодноразово ставав у центрі уваги російського та українського наукових дискурсів, і під час кримських подій лютого-березня 2014 р. багато-хто лише в черговий раз «відкрив» цю проблему для себе, ми вважаємо за необхідне проаналізувати законність кримського трансферу в рамках формально-юридичного підходу, абстрагуючись від політичної ситуації в СРСР того часу.


Перш за все, необхідно зазначити, що в СРСР офіційно відкидалася традиційна на заході концепція поділу влади, а Верховна Рада СРСР (до 1936 р. – З’їзд Рад СРСР) визнавалася формально вищим органом державної влади СРСР, уповноваженим вирішувати питання, віднесені до компетенції СРСР. Важливою змістовою характеристикою діяльності цього органу була його дискретність: він щороку збирався на кілька днів для законотворчої діяльності, а решту часу його функції виконувала Президія (Президиум), склад якої відповідно до ст. 119 Конституції СРСР 1977 р.3 формувався самою Верховною Радою СРСР (до 1936 р. – Центральний Виконавчий Комітет СРСР, який обирався З’їздом Рад СРСР). Президія ВР СРСР як чинний орган Верховної Ради СРСР крім здійснення функцій вищого органу верховної влади в період між сесіями Верховної Ради СРСР також займалася виконанням поточної роботи, маючи власні повноваження, реалізація яких не залежала від часу сесій Верховної Ради СРСР4.


В період між сесіями Верховної Ради СРСР з наступним поданням на її затвердження на черговій сесії Президія ВР СРСР мала право вносити у разі потреби зміни до чинних законодавчих актів СРСР, затверджувати зміну кордонів між союзними республіками, а також за пропозицією Ради Міністрів СРСР утворювати та ліквідовувати міністерства СРСР і державні комітети СРСР та призначати на посади і звільняти з посад  окремих осіб, які входили до складу Ради Міністрів СРСР за поданням Голови Ради Міністрів СРСР (ст. 122 Конституції СРСР 1977 р.). Всі укази та розпорядження Президії ВР СРСР як вищого органу державної влади СРСР, видані в період між сесіями ВР СРСР, схвалювалися на наступній сесії Верховної Ради СРСР, однак виключно Верховна Рада СРСР приймала Конституцію СРСР та вносила зміни до неї, приймала до складу СРСР нові республіки, затверджувала утворення нових автономних республік і автономних областей, затверджувала державні плани економічного та соціального розвитку СРСР, Державний бюджет СРСР і звіти про їх виконання, створювала підзвітні ВР СРСР органи (ч. 3 ст. 108 Конституції СРСР 1977 р.).


Такий алгоритм діяльності вищого органу державної влади СРСР зберігався протягом всього часу існування СРСР, незалежно від зміни назви і корегування функцій цього органу внаслідок конституційних реформ 1936 і 1988 рр. в СРСР. Однак, на відміну від вищезгаданої Конституції СРСР 1977 р., в Конституції СРСР 1936 р.5 норма про дублювання функції ВР СРСР в міжсесійний період Президією ВР СРСР чомусь була відсутня (хоча це саме собою розумілося, ще починаючи з 1918 р.6). Це законодавче упущення більшовиків породило безліч спекуляцій щодо повноважень Президії ВР СРСР у питаннях адміністративно-територіального устрою, зокрема і у випадку з Кримом, оскільки повноваження щодо утворення нових територіальних одиниць у складі союзних республік, а також затвердження змін кордонів між союзними республіками не входило до сфери власної компетенції Президії ВР СРСР, а належали Верховній Раді СРСР (п. «д», «е» ст. 14, ст.ст. 31, 32 Конституції СРСР 1936 р.).


Відповідно до Конституції СРСР 1936 р., а також Конституцій РРФСР і УРСР 1937 рр.7, територія союзних республік не могла бути зміненою без їхньої згоди. Будь-якого спеціального закону СРСР, як і законів союзних республік, які б регулювали питання таких міжреспубліканських територіальних трансферів, в СРСР не було. Тому згода союзних республік, підтверджена самим СРСР, могла виражатися лише у внесеннях змін у відповідні положення щодо територіального устрою УРСР і РРФСР до всіх трьох конституцій. Отже, поетапно процес передачі Криму від РРФСР до УРСР можна зобразити наступним чином:


1) 5 лютого 1954 р. Рада Міністрів РРФСР прийняла Постанову, якою передбачала «вважати доцільним передати Кримську область зі складу РРФСР в склад УРСР» і «просити Президію Верховної Ради РРФСР розглянути питання про передачу Кримської області в склад УРСР та звернутися з відповідним поданням до Президії Верховної Ради СРСР»8;
2) 5 лютого 1954 р. Президія ВР РРФСР прийняла Постанову, в якій проголосила: «Передати Кримську область зі складу РРФСР в склад Української РСР. Дану постанову внести на затвердження Президії Верховної Ради СРСР»9;
3) 13 лютого 1954 р. Президія ВР УРСР прийняла Постанову з наступним формулюванням: «Відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської РФСР Президія Верховної Ради Української РСР постановляє: [п]росити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область зі складу Російської РФСР до складу Української РСР»10;

4)  19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», в якому прописала:
«Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Української РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє:
Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»11;
5) 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», яким затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. та внесла відповідні зміни в ст.ст. 22 і 23 Конституції СРСР, якими встановлювалася територіальна організація РРФСР і УРСР12;

6)  2 червня 1954 р. Верховна Рада РРФСР прийняла Закон РРФСР «Про внесення змін і доповнень в статтю 14 Конституції (Основного Закону) РРФСР», яким стаття Конституції РРФСР про територіальний устрій приводилася у відповідність до статті 22 Конституції СРСР13;
7) 17 червня 1954 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий Закон УРСР «Про внесення змін і доповнень в статтю 18 Конституції (Основного Закону) Української РСР», яким також була приведена у відповідність до статті 23 Конституції СРСР відповідна стаття Конституції УРСР14.


Таким чином, юридично увесь процес трансферу Криму був проведений менш ніж за півроку: обидві союзні республіки надали свою згоду на зміну власної території (при чому двічі – до трансферу шляхом Постанов Президій ВР і після трансферу шляхом внесення змін до власних Конституцій), а СРСР цю згоду затвердив.
Натомість російські науковці, починаючи з 1991 р. і дотепер, уперто заперечують формальну зміну правового статусу Криму і Севастополя в 1954 р., стверджуючи, що вона була юридично нікчемною у зв’язку із грубими порушеннями радянського законодавства, оскільки Конституція СРСР не передбачала повноважень Президії Верховної Ради СРСР з розгляду питань про зміну кордонів союзних республік; а Севастополь, крім того, взагалі не був переданий в склад УРСР, оскільки він на той момент уже був містом республіканського значення. Такі ж висновки звучали і в багатьох офіційних документах російських державних інституцій, зокрема і російського парламенту15, які нерідко призводили до міжнародних скандалів16.  


Якщо ж досліджувати повноваження Президії ВР СРСР, то дійсно в ст. 49 Конституції СРСР 1936 р., яка їх визначає, немає пункту щодо зміни кордонів між союзними республіками. Однак в цьому переліку визначалися власні повноваження Президії ВР СРСР, які вона здійснювала незалежно від Верховної Ради СРСР. А як зазначалось вище, навіть незважаючи на ту неточність, яку допустили більшовики в Конституції 1936 р., в міжсесійний період Президія ВР СРСР виконувала повноваження самої Верховної Ради СРСР. А питання встановлення кордону між союзними республіками, повторимося, за ст. 14 Конституції СРСР 1936 р. якраз належало до повноважень Верховній Раді СРСР. Та навіть якщо й не визнавати законним Указ Президії ВР СРСР від 19 лютого 1954 р., все одно неможливо поставити під сумнів конституційність Закону СРСР від 26 квітня 1954 р., який був прийнятий на сесії Верховною Радою СРСР та затверджував Указ Президії ВР СРСР. Так само не можна заперечити, що Закон РРФСР від 2 червня 1954 р. і Закон УРСР від 17 червня 1954 р., по суті, виражали згоду обох союзних республік на територіальний трансфер. Тому з точки зору соціалістичної законності назвати цю передачу Криму незаконною не можна.


Що ж до міста Севастополя, то в РФ поширена думка, що Севастополь з 1948 р. як місто республіканського значення був окремою адміністративно-територіальною одиницею РРФСР, а отже не входив до складу Кримської області, через що не був переданий УРСР. Справді, у зв’язку зі стратегічним значенням м. Севастополь як головної бази Чорноморського флоту ВМФ СРСР 25 жовтня 1948 р. Рада міністрів СРСР видала Постанову № 403 «Про заходи щодо прискорення відновлення Севастополя»17, п. 57 якої пропонував віднести Севастополь до категорії міст республіканського значення. 29 жовтня 1948 р. Рада Міністрів РРФСР схвалила Постанову «Питання міста Севастополя»18,  а Президія ВР РРФСР прийняла Указ «Про виділення міста Севастополя в самостійний адміністративно-господарський центр»19, яким постановила виділити м. Севастополь у самостійний адміністративно-господарський центр зі своїм бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підпорядкування, а також зобов’язати Держплан РРФСР, Міністерство фінансів РРФСР, міністерства і відомства РРФСР надалі виділяти м. Севастополь у державному плані і бюджеті окремим рядком.


Найцікавішим і найдивнішим є, мабуть, те, що поняття «місто республіканського підпорядкування» не мало будь-якого закріплення в законодавстві СРСР (ще одне юридичне упущення більшовиків). Не існувало жодного союзного чи республіканського закону щодо правового статусу таких міст, так само як ні в ст. 14 Конституції РРФСР 1937 р., ні в у відповідних статтях інших радянських конституцій такі міста в переліку наявних адміністративних одиниць не зазначалися. Не з’явилося м. Севастополь в ст. 14 Конституції РРФСР  і після 1948 р. Єдиним поясненням такого стану речей було те, що з точки зору радянської влади Севастополь просто став містом, яке фінансувалося напряму із республіканського бюджету окремим рядком, без зміни його юридичного підпорядкування чи правового статусу. Така точка зору також підкреслюється бюджетним законодавством РРФСР до 1954 р. та УРСР після 1954 р., місцевими актами Кримської області, а також тим, що жителі міста Севастополя після 1948 р. продовжували обирати своїх депутатів в Кримську обласну раду народних депутатів, а всі міські державні структури Севастополя продовжували підпорядковуватися Кримській області. Також у Великій радянській енциклопедії (1955 р.) в статті про Севастополь сказано, що це «місто республіканського підпорядкування Кримської області УРСР»20.


Щодо самої категорії міста республіканського значення як окремої адміністративно-територіальної одиниці, то вона вперше з’явилася лише в республіканських Конституціях 1978 рр. (в Конституції СРСР 1977 р. були залишені тільки переліки союзних республік, а також автономних республік, областей і округів). Так, в ст. 71 Конституції РРФСР 1978 р. містами республіканського підпорядкування записані лише міста Москва та Ленінград 21, тоді як в ст. 77 Конституції УРСР 1978 р. – міста Київ та Севастополь22.  
Тому, як і у випадку з передачею Криму, фактичний стан речей в СРСР підтверджував той факт, що насправді Севастополь як місто республіканського підпорядкування після 1948 р. залишався в складі Кримської області, і разом з нею був переданий в склад УРСР. 


Варто відзначити ще останню територіальну зміну на Кримському півострові, яка відбувалася в 1955 р.: 3 березня 1955 р. був прийнятий Указ Президії ВР УРСР «Про перерахування Стрілковської та Щасливцевської сільських рад Кримської області в склад Херсонської області»23, яким північні території Арабатської стрілки, які географічно належали Кримському півострова та перебували під юрисдикцією цих двох сільських рад Джанкойського району Кримської області, передавалися до складу Генічеського району Херсонської області. Таким чином, невеликий сектор Криму в ході цього мікротрансферу юрисдикційно перейшов до Херсонській області материкової України, і завдяки цьому в 2014 р. ця частинка півострова не зазнала анексії, а залишилася в складі України.


З огляду на все зазначене вище виникають такі питання до апологетів теорії незаконної передачі Криму УРСР. Чому оспорюється саме передача Криму в склад УРСР від РРФСР в 1954 р.? Чому не визнається саме цей Указ Президії ВР СРСР 1954 р., незважаючи на те, що він є одним із численних документів подібного роду, якими здійснювалися всі територіальні трансфери в межах СРСР 24? Чому російська сторона не визнає законною передачу Криму Україні, але одночасно визнає та ніколи не заперечувала юридичну дійсність статусу Севастополя як міста республіканського значення та «мікротрансфер» 1955 р., якщо в усіх цих трьох випадках ці рішення так само приймалися Указами Президій, а не актами відповідних Верховних Рад?  


Таким чином очевидно, що жодних формальних конституційних порушень в передачі Криму Україні в 1954 р. не було. Додатково хотілося б зазначити, що якби зазначені думки щодо незаконності передачі Криму чи Севастополя від Росії до України відкрито висловлювались безпосередньо за існування самого СРСР, то за це тоді можна було б отримати покарання у вигляді позбавлення волі розміром від 6 місяців до 7 років, оскільки таке діяння, відповідно до кримінального законодавства СРСР, однозначно підпадало під ознаки антирадянської агітації та пропаганди25.

 

 

1 Обращение Президента Российской Федерации // Президент России. События, 18.03.2014 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://goo.gl/0L99LX
2 Мовою оригіналу: «В. Путин: (…) После революции большевики по разным соображениям, пусть Бог им будет судья, включили в состав Украинской союзной республики значительные территории исторического юга России. Это было сделано без учёта национального состава жителей, и сегодня это современный юго-восток Украины. А в 1954 году последовало решение о передаче в её состав и Крымской области, заодно передали и Севастополь, хотя он был тогда союзного подчинения. Инициатором был лично глава Коммунистической партии Советского Союза Хрущёв. Что им двигало – стремление заручиться поддержкой украинской номенклатуры или загладить свою вину за организацию массовых репрессий на Украине в 30-е годы – пусть с этим разбираются историки.
Для нас важно другое: это решение было принято с очевидными нарушениями действовавших даже тогда конституционных норм. Вопрос решили кулуарно, междусобойчиком. Естественно, что в условиях тоталитарного государства у жителей Крыма и Севастополя ни о чём не спрашивали. Просто поставили перед фактом. (…)».
3 Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик : принята на внеочередной VII сессии Верховного Совета СССР IX созыва 07.10.1977 г. // Ведомости Верховного Совета СССР, 1977, № 41, ст. 617
4 Зокрема, Президія Верховної Ради СРСР: призначала вибори до ВР СРСР; скликала сесії ВР СРСР; координувала діяльність постійних комісій палат ВР СРСР; здійснювала контроль за додержанням Конституції СРСР і забезпечувала відповідність конституцій і законів союзних республік Конституції і законам СРСР; давала тлумачення законів СРСР; займалася ратифікацією і денонсацією міжнародних договорів СРСР; скасовувала постанови і розпорядження Ради Міністрів СРСР і Рад Міністрів союзних республік у разі невідповідності їх Закону; встановлювала та військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; надавала вищі військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; засновувала ордени і медалі СРСР та нагороджувала ними; встановлювала та присвоювала почесні звання СРСР; приймала до громадянства СРСР; вирішувала питання про вихід з громадянства СРСР і позбавлення громадянства СРСР, а також про надання притулку; видавала загальносоюзні акти про амністію і здійснювала помилування; призначала і відкликала дипломатичних представників СРСР в іноземних державах і при міжнародних організаціях; приймала вірчі і відкличні грамоти акредитованих при СРСР дипломатичних представників іноземних держав; утворювала Раду оборони СРСР і затверднула її склад, призначала і змінювала вище командування Збройних Сил СРСР; оголошувала в інтересах захисту СРСР військовий стан в окремих місцевостях або по всій країні, а також загальну або часткову мобілізацію; у період між сесіями ВР СРСР оголошувала стан війни в СРСР в разі воєнного нападу на СРСР або в разі необхідності виконання міжнародних договірних зобов’язань щодо взаємної оборони від агресії; здійснювала інші повноваження, визначені Конституцією та законами СРСР (ст. 121 Конституції СРСР 1977 р.). 
5 Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик: принята VIII (Чрезвычайным) Съездом Советов СССР 05.12.1936 г. // Известия ЦИК СССР и ВЦИК, № 283, 06.12.1936 г.
6 Відповідно до Конституції РСФРР 1918 р. вищою владою РСФРР був Всеросійський З’їзд Рад, який обирав Всеросійський ЦВК. Останній між З’їздами Рад був вищою владою РФСРР (ст.ст. 24, 28, 30). Аналогічне положення містилося в Конституції СРСР 1924 р.: «Верховним органом влади СРСР являється З’їзд Рад, а в період між З’їздами Рад – Центральний Виконавчий Комітет СРСР» (ст. 8). Ця ж сама логіка діяльності вищого органу державної влади СРСР існувала і між 1936 та 1977 рр., але чому в Конституції СРСР 1936 р. даний припис не отримав належної формалізації – невідомо. Фактично ж практика законотворення в СРСР в 1936–1977 рр., а також інші положення Конституції СРСР 1936 р. (Президія ВР СРСР в період між сесіями ВР СРСР звільняла з посади і призначала окремих Народних Комісарів СРСР за поданням голови Ради Народних Комісарів СРСР з подальшим внесенням на затвердження ВР СРСР, а також оголошувала стан війни в разі воєнного нападу на СРСР або в разі необхідності виконання міжнародних договірних зобов’язань щодо взаємної оборони від агресії; Рада Народних Комісарів СРСР була відповідальною і підзвітною перед ВР СРСР, а в період між сесіями ВР – перед Президією ВР СРСР – див. п. «е» і «к» ст. 49, ст. 65) все ж таки підтверджувало тезу про виконання Президією ВР СРСР повноважень ВР СРСР в міжсесійний період. Варто також додати, що в КНР до тепер зберігся цей радянський принцип державного будівництва: вищим органом державної влади в КНР є Всекитайські збори народних представників, які обирають зі свого складу Постійний комітет ВЗНП, який здійснює повноваження ВЗНП між їх сесіями (ст.ст. 57-69 Конституції КНР 1982 р.).
Див.: Конституция (Основной Закон) Российской Социалистической Федеративной Советской Республики: принята V Всероссийским Съездом Советов 10.07.1918 г. // Собрание узаконений РСФСР, 1918, № 51, ст. 582; Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик: принята II Съездом Советов СССР 31.01.1924 г. // [Электронный ресурс]. — Режим доступа:
http://goo.gl/VMVLWT; Constitution of the People’s Republic of China (1982). http://goo.gl/4q4mmj).
7 Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки: прийнята Надзвичайним XIV Українським З’їздом Рад 30.01.1937 р. // [Електронний ресурс]: Режим доступу. —
http://goo.gl/HzygvB; Конституция (Основной Закон) Российской Советской Федеративной Социалистической Республики: принята Чрезвычайным XVII Всероссийским Съездом Советов 21.01.1937 г. // Известия ЦИК Союза ССР и ВЦИК, № 20, 22.01.1937 г.
8 О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР : Постановление Совета Министров РСФСР от 05.02.1954 г., № 156 // ЦГА РСФСР.Ф259.0п.1.Д.645.Л.159. Подлинник.
 9 О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР : Постановление Президиума Верховного Совета РСФСР от 05.02.1954 г. // Сборник законов РСФСР и Указов Президиума Верховного Совета РСФСР (1946—1954 гг.) — М., 1956. — С. 105.
  10 О представлении Президиума Верховного Совета РСФСР по вопросу передачи Крымской области в состав Украинской ССР : Постановление Президиума Верховного Совета УССР от 13.02.1954 г. // ЦГАОР.Ф.7528.0п.85.Д94Л.9. Заверенная копия.
  11 О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР : Указ Президиума Верховного Совета СССР от 19.02.1954 г. // Ведомости Верховного Совета СССР, 1954, №4, ст. 64
 12 О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР : Закон СССР от 26.04.1954 г. // Ведомости Верховного Совета СССР, 1954, №10, ст. 343
 13 О внесении изменений и дополнений в статью 14 Конституции (Основного Закона) РСФСР : Закон РСФСР от 02.06.1954 г. // Заседания Верховного Совета РСФСР (31 мая — 2 июня 1954 г.) — М., 1954. — С. 220
 14 Про внесення змін і доповнень в статтю 18 Конституції (Основного Закону) Української РСР : Закон УРСР від 17.06.1954 р. // Заседания Верховного Совета Украинской ССР (16—17 июня 1954 г.) — К., 1954. — С. 137
15  Див.: О правовой оценке решений высших органов государственной власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году : Постановление Верховного Совета РФ от 21.05.1992 г., № 2809-I // Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 22, ст. 1178; Заявление Верховного Совета РФ Верховному Совету Украины от 22.05.1992 г., N 2820-I// Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации, 1992, N 22, ст. 1183; О статусе города Севастополя : Постановление Верховного Совета РФ от  09.07.1993 г., № 5359-1 // [Электронный ресурс]. — Режим доступа:
http://goo.gl/RE24uY; О статусе города Севастополя : Заявление Совета Федерации Федерального Собрания РФ от 05.12.1996 г. // [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://goo.gl/HSxxPD; Ответ Генеральной прокуратуры РФ депутату Государственной Думы Федерального Собрания Миронову С.М. от 18.05.2015 г., № Отв-22-4199-15/3411 // Фотокопия [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://goo.gl/Jwu6BR та ін.
 16  Див.: Про Постанову Верховної Ради Російської Федерації "Про правову оцінку рішень вищих органів державної  влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році" : Постанова Верховної Ради України від 02.06.1992 р., № 2397-XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 33, ст. 480; Про Заяву Верховної Ради України стосовно рішень Верховної Ради Росії з питання про Крим : Постанова Верховної Ради України від 03.06.1992 р., № 2399-XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 33, ст.481; Про заяву Президії Верховної Ради України про постанову Верховної Ради Російської Федерації від 9 липня 1993 року "Про статус міста Севастополя" : Постанова Президії Верховної Ради України від 10.07.1993 р., № 3375-XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 36, ст.376; Про постанову Верховної Ради Російської Федерації "Про статус міста Севастополя" : Постанова Верховної Ради України від 14.07.1993 р., № 3378-XII // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 36, ст.364; Statement by the President of the UN Security Council on the Complaint by Ukraine Regarding the Decree of the Supreme Soviet of the Russian Federation Concerning Sevastopol. (1993).
http://goo.gl/it1XY4
  17 О мероприятиях по ускорению восстановления Севастополя :  Постановление Совета Министров СССР от 25.10.1948 г., №403 // Россия, Крым и город русской славы Севастополь: Документы и материалы 1783 – 1996. — Севастополь, 1996. — С. 55-56.
 18 Вопросы города Севастополя : Постановление Совета Министров РСФСР от 29.10.1948 г., № 1082 // А-150. Оп. 1. Д. 225. Л. 253. Цікаво, що дана постанова була скасована 25.04.1968 р. Див. О признании утратившими силу некоторых решений Правительства РСФСР по вопросам государственного планирования : Постановление Совета Министров — Правительства РСФСР от 25.04.1968 г., N 264 // [Электронный ресурс]. — Режим доступа:
http://goo.gl/Pd5piz
  19 О выделении города Севастополя в самостоятельный административно-хозяйственный центр : Указ Президиума ВС РСФСР от 29.10.1948 г, № 761/2 // Сборник законов РСФСР и Указов Президиума Верховного Совета РСФСР (1946-1954 гг.) — М., 1955. — С. 99
20  Большая советская энциклопедия: второе издание. — Т. 38 / Гл. ред. Б.А. Введенский — М., 1955. — С. 296
  21 Конституция (Основной Закон) Российской Советской Федеративной Социалистической Республики : принята на внеочередной VII сессии Верховного Совета РСФСР IX созыва 12.04.1978 г. // Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1978, № 15, ст. 407.
  22 Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки : прийнята на позачерговій VII сесії Верховної Ради УРСР IX скликання 20.04.1978 р. // Відомості Верховної Ради УРСР, 1978, № 18, ст. 268
  23 Про перечислення Стрілківської та Щасливцівської сільських рад Кримської області до складу Херсонської області : Указ Президії Верховної Ради УРСР від 03.03.1955 р. // [Електронний ресурс]. — Режим доступу:
http://goo.gl/bI7wmK
  24 Наприклад, Указом від 12.10.1943 р. була ліквідована Карачаївська автономна область Ставропольського краю РРФСР, а її Учкуланський та частина Мікоянівського району передавалися в склад Грузинської РСР у вигляді новоствореного Клухорського району; Указом від 23.08.1944 р. створена Псковська область РРФСР, в яку було включено окремі території Естонської РСР і Латвійської РСР; Указом від 13.02.1956 р. зі складу Казахської РСР в склад Узбецької РСР був переданий Бостандикський район і частина земель Голодного степу; Указом від 20.04.1956 р. південна частина Джанибекського району Західно-Казахстанської області Казахської РСР  була передана в склад Владіміровського району Астраханської області РРФСР; Указом від 11.01.1957 р. частини Душетського і Казбезького районів Грузинської РСР було передано в склад РРФСР тощо. Див.: О ликвидации Карачаевской автономной области и об административном устройстве ее территории :  Указ Президиума Верховного Совета СССР от 12.10.1943 г. // ГАРФ. Ф. Р-7523. Оп. 4. Д. 198. Л. 79–80. Подлинник (на бланке ПВС СССР); Об образовании Псковской области в составе РСФСР : Указ Президиума Верховного Совета СССР от 23.08.1944 г. // Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР (1938 г. — июль 1956 г.) — М., 1956. — С. 45—46; О частичном изменении границы между Казахской ССР и Узбекской ССР : Указ Президиума Верховного Совета СССР от 13.02.1956 г. // Ibid. — С. 36—37; О частичном изменении границы между Казахской ССР и РСФСР : Указ Президиума Верховного Совета СССР от 20.04.1956 г. // Ibid. — С. 38; О передаче части территории Душетского и Казбегского районов из Грузинской ССР в состав РСФСР : Указ Президиума Верховного Совета СССР от 11.01.1957 г. // [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://goo.gl/LXeOty
 25 Згідно з ч. 1 ст. 70 КК РРФСР 1960 р. агітація або пропаганда, яка проводиться в цілях підриву або послаблення Радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, розповсюдження в цих же цілях наклепницьких вигадок (клеветнических измышлений), що ганьблять радянський державний і суспільний лад, а також поширення або виготовлення чи зберігання в тих же цілях літератури такого ж змісту карається позбавленням волі на строк від 6 місяців до 7 років або висланням (ссилкою) на строк від 2 до 5 років. Див.: Уголовный кодекс РСФСР от 27.10.1960 г. // Ведомости Верховного Совета РСФСР, 1960, № 40, ст. 591


Відгуки: 
Немає відгуків

Додати новий відгук:
 Ваше ім`я:
 Текст відгуку:
 
Анатолій Круглашов: Сумні роковини та уроки російсько-української війни Актуальні питання впровадження нового законодавства про службу в органах місцевого самоврядування Ольга Смалій: Громадянам, що мають певні сумніви щодо державної політики, потрібно вступати на посади державної служби і своїм прикладом демонструвати, як треба працювати Христина Марчук: Проєктний підхід у системі планувальних документів відновлення та розвитку територіальних громад Оксана Сакрієр: Наше завдання – вистояти, розвивати, перемогти Микола Ярмистий: Державна служба сконцентрувала свої зусилля на вирішенні нагальних проблем в період російської агресії Любов Кожолянко: Уряд розширив програму компенсацій роботодавцям за працевлаштування окремих категорій безробітних Любов Нечипорук: Закон України «Про медіа» започатковує ґрунтовну реформу у медіагалузі Альбіна Грищенко: Про підвищення кваліфікації для державних службовців у 2023 році Для зручності клієнтів працює вебпортал електронних послуг Руслан Запаранюк: Буковина стала другою домівкою для тисяч українців Євгенія Блажевська: Волонтерська діяльність є одним із напрямів нашої роботи Іван Гешко: Робота спортивних структур в умовах війни Микола Ярмистий: Державотворчі погляди Тараса Шевченка Права та пільги внутрішньо переміщених осіб
Прихисток у Лужанах для вимушено переміщених осіб: рік роботи Христина Марчук: Робота органів місцевого самоврядування області в умовах воєнного стану Руслан Майданський: Новоселицька громада розширює міжнародні зв’язки Світлана Олексійчук: Навчаємо активну молодь та розвиваємо молодіжні простори Наталія Катрюк: Наш обов’язок – дати людям відчуття захищеності Олена Бадюк: Роль органів місцевого самоврядування у воєнний період на прикладі Глибоцької територіальної громади Соціальна згуртованість у громадах Михайло Савчишин: Виконуємо бюджет, забезпечуємо потреби мешканців громади та внутрішньо переміщених осіб Василь Скрипкару: Виклики та випробування проявили нас як громаду максимально зібрану, згуртовану та націлену на перемогу Микола Ярмистий: Місцеві органи влади в умовах воєнного стану:повноваження та співпраця військових адміністрацій з органами місцевого самоврядування Світлана Олексійчук: Від початку війни наші волонтери працювали у режимі нон-стоп Ілона Факас: Права, пільги та гарантії внутрішньо переміщених осіб Віталій Мостовий: Сучасні канали комунікації місцевої влади з громадою Співробітництво територіальних громад: нові можливості для розвитку Анатолій Круглашов: Локалізація політичного чи політизація локального: випробування спроможностей місцевого самоврядування в Україні
Зиновій Бройде: Стратегічне бачення транскордонного розвитку транспортної інфраструктури через міжнародні пункти пропуску на українсько-румунському кордоні Світлана Сидоренко: Цифровізація як дієвий механізм взаємодії інститутів громадянського суспільства та органів публічної влади Анатолій Круглашов: "Європа: єдність заради безпеки" Ростислав Балабан: Реформа децентралізації в Україні Валентина Підгірна: Особливості функціонування суб’єктів туристичної діяльності Чернівецької області на сучасному етапі Фадей Яценюк: Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид українського народу Зиновій Бройде: Буковинський вузол транс'європейського транзиту Сергій Гакман: Вторгнувшись в Україну, росія порушила основи міжнародного права С.Троян, Н.Нечаєва-Юрійчук "ЧАЕС– ЗАЕС-2022: російський ядерний шантаж у дії" Наталія Нечаєва-Юрійчук, Сергій Троян: Українська відсіч тотальній російській агресії: Чотири місяці Наталія Нечаєва-Юрійчук: Творення чергових конспірологічних теорій через дискредитацію політиків Анатолій Круглашов: Перспективні завдання євроінтеграції України Сергій Гакман "9 травня: свято чи біль?" Сергій Троян, Наталія Нечаєва-Юрійчук "УКРАЇНА: ВІЙНА - ПЕРЕМОГА - ПАМ’ЯТЬ" Богдан Волошинський: Ми і наші прапори Наталія Бак "Фінансовий патріотизм і довіра: Вчора. Сьогодні! Завтра?" Наталія Нечаєва-Юрійчук: Боротися. Протидіяти. Ігнорувати Анжела Пасніченко: Як не впасти у паніку? Наталія Нечаєва-Юрійчук: Кожна дія має значення Володимир Тиліщак, Вікторія Яременко: Путін йде слідами Гітлера. Українці ж тримаються як британці Володимир Бойко: Нині Білорусь – ворог Олена Головіна: Зберегти людяність в нелюдських умовах життя! Ігор Недокус: Оцінки білоруських громадян та диктатора Лукашенка вторгнення Росії в Україну різні Сергій Федуняк: Для російських правителів ціна військової поразки – смерть
шукайте нас на facebook