ДЗЮБА ІВАН МИХАЙЛОВИЧ (нар. 1931 р.)
С. Недокус
І. Дзюба народився у 1931 р. в с. Миколаївка Ольгинського району Сталінської (тепер – Донецька) області в селянській сім’ї. Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Друкуватися почав з 1959 р. У 1962 р. звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» – «за ідеологічні помилки». У вересні 1965 р. на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом з Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

У 1965 р. І.Дзюба написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». У 1970-х рр. був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, у 1972 р. був виключений зі Спілки письменників України. А у 1973 р. Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Восени 1989 р. І. Дзюба був одним зі співзасновників Народного Руху України. З 1991 р. – головний редактор журналу «Сучасність», згодом – голова редакцiйної ради. У листопаді 1992 р. став другим міністром культури незалежної України. У 1999–2005 рр. очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Для публіцистичних творів І. Дзюби характерне домагання природних прав українців у межах дуалістичної лояльності: гуманістичних ідей комуністичної доктрини і загальнолюдських цінностей, що походять від потреб кожного індивіда з його національними, культурними та ментальними особливостями. Зважаючи на своє радянське громадянство, «пролетарське» походження і виховання, І.Дзюба намагався реформувати закостенілу систему радянського панування на теренах СРСР. Його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» завдяки відмінній базі цитат, фактів та логічно вплетеним постулатам природного права індивіда й народу могла стати детально прорахованим посібником прозріння партійної номенклатури всіх рівнів, якій, щоправда, не судилося миттєво дістатися свідомості чесних і послідовних комуністів в Україні. Водночас для решти співгромадян автора ця робота засвідчила наполегливу життєздатність українських прагнень свободи і незалежності, а також – існування у суспільстві потенційних моральних авторитетів нації.

І. Дзюба намагався повернути українцям саме поняття нації у його первісному, вільному від ідеологічних тлумачень та спотворень вигляді. Така деміфологізація та дештампізація «націоналізму» мала за мету громадсько-політичне, культурне та економічне відродження мешканців України, які, в тому числі завдяки І. Дзюбі, просунулися на крок далі шляхом самоусвідомлення та самоідентифікації. Своєю чергою, інтелектуал продемонстрував у своїх працях не лише ретроспективне підґрунтя для національного самовираження українців: він майстерно і влучно описав потворне відступництво чиновницького партійного апарату, його вождів від об’єктивних канонів світо- і суспільствотворення та від неабсолютних, але основоположних концептів для комуністів та соціалістів, які у Союзі було перекручено, забуто чи знівельовано.

Також публіцист вдався до практичних порад своїм співгромадянам, виходячи з точки зору власних візіонерських поглядів на майбутній розвиток СРСР, його республік, серед них – і України. Йдеться про публічний виклик антилюдському режимові, етику творення, а не руйнації, толерантності, а не конфронтації, самоусвідомлення, а не самозабуття. У творах І. Дзюби знаходимо дуже обережне ставлення до явища глобалізації, що поширюється у свідомості людей та планетою шляхом нівеляції національно-культурних кордонів, на зміну яким нав’язується універсальна система ринкового функціонування суспільства.

Для І. Дзюби є неприйнятною підміна категорій правди, добра і традиції категоріями вигоди, інтересу, прибутку. Він виступає своєрідним оборонцем традиційних культур, проводячи паралелі поміж колишнім радянським інтернаціоналізмом та сучасною споживацькою цивілізацією. Публіцист відроджує забуте поняття націоналізму як любові до свого народу, який сприймається через призму належності до світової родини націй, без ненависті та упередженого ставлення до інших народів. І. Дзюба наголошує на неможливості та небезпеці домінування матеріальних цінностей над моральними і, таким чином, заперечує твердження пропагандистів новітнього світового порядку про те, що тільки матеріальний добробут і рівність можуть забезпечити мир та спокій на планеті, а тому цій концепції мають підпорядковуватися всі інші.

Український інтелектуал не відкидає економічного чинника як важливої частини життєдіяльності людства, проте нагадує, що лише самої економіки замало, аби на ній як на фундаменті побудувати нормальне здорове суспільство. Досконало знаючи методи та канони функціонування радянського тоталітаризму, І. Дзюба на засадах християнської моралі, толерантності та солідаризму намагається запобігти дегуманізації вже посттоталітарного суспільства.

Основні праці: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська акад.”, 2005. – 330 с.

Джерела: Бойко Л. Як розпинали Івана Дзюбу [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys.org.ua/idzuba/dz22.htm; Залізняк Ю.Б. Державотворчі настанови періоду детоталітаризації у публіцистиці Івана Дзюби // Вісн. Львівськ. нац. ун-ту. ім.. І.Я. Франка, Сер. Журналістика: [Зб. наук. пр.]. – Львів: ЛНУ, 2006. – Вип. 27. – C. 33-44; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80-х років. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.; Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940–1980-х років. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська акад.”, 1998. – 324 с. І.

Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Енциклопедичний довідник / За заг. ред. Ярмистого М.В. – Чернівці: Букрек, 2016 . – 272 с.