Ярмистий Микола Васильович - директор Чернівецького центру перепідготовки та підвищення кваліфікації, кандидат наук з державного управління.

100 років державної служби - це подія, яка в першу чергу потребує осмислення історичних подій та оцінки сучасного стану розвитку системи державної служби в Україні. Нагадаю, що з проголошенням Української держави, 29 квітня 1918 року, розпочався процес розбудови системи державної служби. 14 червня 1918 р. створено Державну канцелярію Української Держави.

Зокрема, забезпечення та проведення державної політики з питань державної служби здійснював департамент загальних справ Державної канцелярії. Напрямками його діяльності було: оформлення та оголошення наказів про призначення на посаду, ведення службово-посадових реєстрів, ведення формулярних списків державних службовців центральних і місцевих державних установ, ведення реєстру всіх державних органів з обов'язковим розписом компетенції та повноважень, затверджених у їх статутах (положеннях у сучасному трактуванні). На виконання рішення Малої Ради Міністрів для впорядковування штатної структури та уніфікації Гетьман П.Скоропадський 25 червня 1918 р. підписав за поданням Ради Міністрів Закон «Про нормальний розпис, утримання службовців в центральних урядових установах цивільних відомств». Усі державні службовці поділялись на класи за посадою (7 класів) і пенсійним забезпеченням.

Документи того періоду цікаві тим, що 100 років тому, як до речі і сьогодні, важливими вимогами до державних службовців стали законність, вірність державній справі, патріотизм. Так, відповідно до закону від 24 липня 1918 р. "Про порядок призначення осіб на урядову службу" та Розпорядку №45 Державного секретаря внутрішніх справ ЗУНР «Вимоги до прийняття на державну службу», який вийшов в 1919 році (18 березня) обов’язковими умовами вступу на державну службу були: громадянство української республіки, володіння українською мовою в слові і письмі, бездоганна поведінка. Зміст бездоганної поведінки лаконічно викладений в обітниці - присязі - державного службовця (1918 році 30 травня): «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси і добробут». ("Усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права, свободи і законні інтереси людини і громадянина, честь держави, з гідністю нести високе звання державного службовця та сумлінно виконувати свої обов’язки".) Закон про громадянство Української Держави також містив статтю, яка вказувала на обов’язок державного службовця «дбати усіма силами про добро Української Держави, не жалкуючи для неї навіть свого життя».

При прийомі на державну службу велике значення мали професійні якості службовців. Так старші фахівці та фахівці у вищих та центральних органах державної влади Української Держави 1918 р., були тією аналітичною групою, яка розробляла законопроекти та внутрішньонормативні документи міністерств та відомств. Урядовці з особливих доручень теж мали високий статус, на них було покладено здійснення ревізійних та контролюючих функцій щодо територіальних підрозділів міністерств. Так само і канцелярські урядовці, які були найнижчою та найбільш численною ланкою в центральному апараті і виконували всю повсякденну роботу, повинні були володіти високими професійними якостями. Високопрофесійні кадри є основою системи державної служби. Пройде ще 100 років, а питання забезпечення органів влади кадрами високої кваліфікації, які будуть працювати в умовах нових суспільних викликів,  буде і надалі актуальним.

Повертаючись з минулого до наших часів варто зауважити, що перед державними службовцями постають нові завдання, які пов’язані з формуванням нової управлінської системи, а саме - системи публічного управління. Нова модель публічного управління трактується науковцями як «нове суспільне управління», як «належне врядування», «глобальне врядування», «новий публічний менеджмент», або як «новий державний менеджмент».

Сучасна система управління державними справами у багатьох європейських державах характеризується процесом трансформації і переходу державного управління до моделі публічного управління. Сутність такої трансформації полягає в тому, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування змушені підвищувати свою управлінську ефективність шляхом перерозподілу владних повноважень та застосовуючи нові форми і методи співпраці з інститутами місцевої демократії. Суспільні ініціативи щодо розгляду та вирішення певних проблем потребують консолідації управлінських зусиль не тільки зі сторони органів влади, але й зі сторони громадськості. В цілому публічне управління передбачає взаємодію державних органів влади, представників інститутів громадянського суспільства та різних соціальних груп у вирішенні суспільної проблеми.

Очевидно, що в умовах формування системи публічного управління до державних службовців висуваються нові професійно-кваліфікаційні вимоги, основою яких є комунікативна взаємодія. Службовці системи публічного управління відповідно до напрямів комунікативної взаємодії повинні:

– знати нормативно-правове забезпечення взаємодії органів влади та інститутів громадянського суспільства;

– знати форми, методи, принципи та механізми комунікативної взаємодії; регіональні та локальні моделі комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства;

– застосовувати засоби якісної взаємодії із ЗМІ, включаючи питання підготовки прес-релізів, повідомлень, промов, публічних виступів тощо;

– уміти планувати  та організовувати публічні заходи; організовувати ділові зустрічі, наради, зібрання;

– володіти технологією та мистецтвом публічного виступу, володіти технікою мовлення, знати мовленнєвий етикет і вміло його використовувати;

– уміти організовувати процес спілкування та управляти ним, застосовуючи різні комунікативні прийоми;

– знати діловий етикет і вміти його використовувати;

– застосовувати форми і методи моніторингу, аналізу, готувати інформаційні та аналітичні матеріали; розробляти нормативні документи, концептуальні та цільові програми;

– організовувати масові та публічні заходи у різних сферах діяльності відповідно до визначених стратегій, концепцій та програм;

– вирішувати питання кризових і конфліктних ситуацій, використовувати аргументи щодо  зниження рівня напруги в процесі комунікації, запобігати конфліктним ситуаціям та вибирати найефективніші методики їх розв’язання.

Службовець системи публічного управління виступає як комунікатор суспільних ідей, співорганізатор формування та реалізації публічної політики на державному та локальному рівнях. Разом з тим, формування нової когорти службовців органів публічної влади передбачає не тільки високий рівень професійної компетентності службовців у вирішенні найбільш важливих проблем людей, але й дотримання принципів що були закладені в обітниці ще 100 років тому: вірно служити українському народові та українській державі.