Для громад тема безбар’єрності на сьогодні особливо актуальна. Доступність стосується всього міського середовища: від можливості безперешкодно потрапити до громадської будівлі чи скористатися послугою до зрозумілої навігації, організації громадського простору та доступу до інформації.

В серпні у Чернівцях відбувся 8-й Міжнародний форум інклюзивності, організований ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист». Форум об’єднав представників громадського сектору, місцевого самоврядування, бізнесу, освіти та фахівців, які працюють над розвитком інклюзії та безбар’єрності. Учасники говорили про різноманіття, права людини, інклюзивне лідерство, доступність простору, послуги і цифрові рішення, роль бізнесу та громадських ініціатив у створенні середовища, комфортного для різних груп людей.

Важливою особливістю форуму став акцент на практичних рішеннях – тих, які вже працюють в українських громадах і можуть бути адаптовані до інших міст. Одним із прикладів системного підходу до цих питань є досвід Львова, який на форумі представив Роман Крушельницький, начальник управління архітектури Департаменту архітектури та просторового розвитку Львівської міської ради, кандидат архітектури, доцент кафедри архітектурного проєктування Національного університету «Львівська політехніка».

На сьогодні, зазначив Роман Крушельницький, у Львівській міській раді питаннями доступності займається три управління, крім того, працює уповноважена у справах людей з інвалідністю. Деілька років тому Львівська міська рада визначила сім ключових напрямів свого розвитку. Одним із них стали доступність і реабілітація військових. Відповідно, це стало наскрізною темою, яка впливає на рішення, що приймаються працівниками виконавчих органів.

Доступність як наскрізний принцип

Доступність у Львові розуміють значно ширше, ніж фізичну можливість потрапити до будівлі:  «В центрі всього має стояти людина. Тому ми ставимо питання таким чином, щоб міський простір був комфортним для всіх. І комфортним не тільки у фізичному сенсі. За нашою стратегією доступність – це також економічна, соціальна та інформаційна доступність».

Одним із наймасштабніших прикладів такого підходу стала система реабілітації «Unbroken». У межах проєкту поєднали приміщення лікарні з медичним корпусом, добудували поверхи для реабілітації, облаштували ліфти, доступні холи та фоє. Паралельно місто працює над доступністю прилеглих маршрутів і громадського транспорту, зокрема над їхньою адаптацією для людей із порушеннями зору та слуху, а також для користувачів крісел колісних. Ще один приклад – протезна майстерня, реалізована позаминулого року. Її простір спроєктований так, щоб людина могла бачити весь процес виготовлення протеза, пройти від однієї секції до іншої, а після примірки – потренуватися з ним. Адаптована також територія.

Важливим висновком і стало те, що навіть надмірний комфорт реабілітаційного середовища може створювати проблеми. За словами Романа Крушельницького, у закладі, де перебувають військові після ургентної допомоги, спочатку намагалися максимально автоматизувати процеси. Однак лікарі звернули увагу: людина, яка кілька місяців живе в повністю автоматизованому середовищі, може зіткнутися з додатковими труднощами після повернення до звичайного міста. Тому частину автоматизованих рішень почали поступово вимикати, щоб перехід до повсякденного життя був плавнішим.

Місто, зазначив начальник управління архітектури, займається не лише лікарнями, а й іншими об’єктами. Одним із цікавих викликів є соціальне житло:  

«По суті, йдеться про перший об’єкт соціального житла в Україні. Для нього проводився архітектурний конкурс. Це теж один із хороших інструментів для досягнення кращих результатів, оскільки в таких конкурсах у середньому беруть участь від 20 до 50 архітектурних команд, здебільшого найкращих в Україні. Результати таких конкурсів дають певний поступ для всіх наступних проєктів – не тільки соціальних, а й комерційних, житлових, громадських та інших», – підкреслив він.

Ще одним приклад соціального об’єкта, який незабаром буде реалізований у Львівській громаді, є будинки підтриманого проживання. Це проєкт, який реалізується за допомогою міжнародних партнерів. Його особливість – не ізолювати людей, які потребують соціальної підтримки, а інтегрувати об’єкт у звичайне житлове середовище. Передбачені там громадські та ігрові простори мають бути відкритими для мешканців району:

«Він не буде якимось сателітом на околиці кварталу – навпаки, буде розташований у самому його ядрі. Ми розуміємо, що ігрові майданчики, які ще додатково будуть облаштовані, стануть місцем притягання для місцевих дітей і дітей, які проживатимуть у цих будинках. Це сприятиме додатковій соціальній взаємодії, щоб усе ставало більш органічно вплетеним у міську структуру».

Складним напрямом залишається адаптація шкіл. Як виявилося, освіта у Львові має найбільше об’єктів комунальної власності серед усіх сфер. Це величезні площі та дуже великий обсяг роботи. Нову будівлю значно легше зробити доступною, ніж пристосувати школу, спроєктовану десятки років тому за іншими стандартами. Всі об’єкти по-своєму різні, тому, за словами архітектора, немає універсального рішення: десь потрібно працювати із вхідною групою, десь – зі сходами, коридорами чи санітарними приміщеннями.

Історичне місто та пошук компромісів

Окремий блок доповіді стосувався історичного центру Львова. Одним із найбільш дискусійних проєктів стало облаштування доступного маршруту навколо площі Ринок. Для цього історичну бруківку не замінювали повністю, а розпилювали, створюючи рівний маршрут.

Спочатку рішення викликало чимало критики. Одним із аргументів було те, що така робота «не на часі». Ситуація змінилася, коли про необхідність доступу до історичного центру почали говорити військові, які проходили реабілітацію. Вони хотіли самостійно гуляти містом, приходити на площу Ринок із родинами, заходити в кафе, проводити час із дітьми.

«Ми дійшли до того, що цей проєкт надзвичайно важливий. І в цей проєкт включилися місцеві бізнеси. Це дуже класний приклад того, яким чином різні сфери можуть отримати якісний результат в кінці».

Подібна логіка лежить в основі проєкту RampUp. Завдяки пожертві закордонного партнера вздовж однієї з львівських вулиць створили повністю безбар’єрний маршрут. Але, як пояснив Роман Крушельницький, технічне рішення тут було лише частиною роботи. Щоб облаштувати доступні входи, необхідно було домовитися з власниками та орендарями закладів, узгодити рівні підлоги, внутрішню організацію приміщень, час проведення робіт.

Саме тому він називає комунікацію одним із ключових інструментів створення безбар’єрного середовища. На практиці такі маршрути виявляються корисними не тільки тільки для людей з інвалідністю, а й для інших маломобільних груп.

Стандартизація: коли доступність стає правилом

Важливим інструментом стали й локальні стандарти. Наявність державних будівельних норм, на думку архітектора, ще не гарантує однакової якості. Пандуси, наприклад, можуть суттєво відрізнятися за конструкцією та покриттям, тому місто деталізувало вимоги на місцевому рівні. Окремий стандарт розробили і для доступності санвузлів. Це дозволяє враховувати деталі, які не завжди очевидні при формальному виконанні ДБН: контраст між підлогою та стінами, розташування певних елементів, покриття тощо.

«Є певні тонкощі, які з досвіду цієї кількарічної роботи дають можливість уже точково впливати на процеси та більш якісно їх допрацьовувати. Насправді ми виступаємо не за адаптацію об’єктів, а за доступність – без підйомників, пандусів та інших додаткових конструкцій. Але якщо такої можливості немає, ми, звичайно, шукаємо індивідуальні рішення».

Як приклад архітектор навів гарнізонний храм у центрі міста: він показує, яким чином звичайні сходи можна перетворити на доступний маршрут за допомогою підйомника: «Це надзвичайно дорога технологія. Ще років сім тому я, наприклад, не міг уявити, що можна буде реалізувати таке рішення. Але після того, як такий приклад у нас з’явився, ми вже можемо про це дискутувати. Бізнес уже сприймає це як прецедент, і з ним тоді легше працювати».

Паралельно Львів адаптує поліклініки. Цього року місто працювало приблизно із шістьма-сімома основними поліклініками, комплексно переглядаючи доступність вхідних груп, фоє та рецепцій. При цьому увагу приділяли не лише можливості фізично потрапити до будівлі, а й тому, наскільки зрозумілим і комфортним є весь шлях людини всередині закладу.

Так, зокрема, вхід має бути добре помітним і зрозумілим: прозорим, промаркованим, обладнаним автоматичними дверима. Важливу роль відіграють навіть покриття, які допомагають відвідувачеві відчути перехід з одного простору в інший і водночас виконують практичну функцію пилобар’єру.

Особливу увагу приділяють організації фоє. За словами Романа Крушельницького, саме тут часто доводиться шукати баланс між вартістю робіт і якістю майбутнього простору, особливо коли йдеться про державні об’єкти, де роботи здійснюються через тендерні процедури.

«Ми чітко визначали пріоритети: навпроти входу завжди має бути рецепція, має бути зона очікування, місце для дітей. Насправді всі групи користувачів мають бути враховані. Так просте пострадянське фоє перетворюється на більш комфортний простір, де є місце, щоб посидіти, відпочити, зайняти дитину. Там може бути бізіборд, кафе. Кожен знаходить свою нішу, щоб якимось чином перетворити стресовий досвід відвідування поліклініки на більш комфортний. І, звичайно, важливою є перша точка контакту – рецепція. Якщо це просто висока стійка, людина з низьким зростом дивиться на неї знизу вгору. Тому ми прийняли рішення, що кожна рецепція має бути різної висоти. Має бути місце для крісла колісного, а також зона для людини, яку привели і яка не може самостійно пересуватися. Ці маленькі деталі, цей досвід дуже покращують і спрощують користування простором».

Ще один стандарт, про який розповів Роман Крушельницький – розміщення у місті поштоматів і водоматів. На його розроблення пішло близько шести місяців, причому значну частину часу зайняла комунікація з представниками бізнесу. Стандарт покликаний упорядкувати розташування таких об’єктів у міському просторі, зробити їх зручнішими для користування та уникнути ситуацій, коли автомати перешкоджають пересуванню пішоходів. Одне з принципових рішень – об’єднувати поштомати у групи та розміщувати в окремих локаціях – на торцях, а не на головних фасадах.

Окремо передбачається можливість замовляти посилки в доступну за висотою комірку. Це рішення буде корисним не тільки для людей з інвалідністю, а й для людей невисокого зросту та інших користувачів із різними фізичними можливостями. Не менш важливою складовою стандарту стало й упорядкування візуального оформлення автоматів. Визначення єдиного принципу розміщення брендування, його площі та висоти має зробити групи поштоматів і водоматів більш зрозумілими для користувачів та полегшити навігацію у міському просторі.

Нові рішення для історичних просторів

Однак найскладнішою, за словами Романа Крушельницького, є робота з історичними будівлями. «Ці об’єкти ніколи не задумувалися такими, де можна легко облаштувати ліфти, особливо якщо будівля була створена два-три століття тому. Процес пошуку рішення займає декілька місяців. Адже це пам’ятки, і потрібно говорити про втручання в історичні конструкції, можливо, саму будівлю, стіни, двері тощо, перебирати безліч варіантів. Це складна комунікація між багатьма фахівцями – обласними, міськими, представниками різних організацій, реставраторами. Але в результаті є рішення і дорожня карта, за якою всі спокійно рухаються», – зазначає архітектор.

Після створення у Львові управління із забезпечення доступності стало зрозуміло, що місто має не лише реагувати на наявні проблеми, а й певною мірою випереджати процеси та ставати каталізатором змін для інших установ.

 «Місто більш-менш дає собі раду, ця «колісниця» рухається, але є об’єкти державної та обласної форм власності, яким потрібне певне сприяння, своєрідний каталізатор. Тому ми вирішили почати з ключових музеїв. Зокрема, працювали з музеєм Шептицького, аналізували також Оперний театр і ляльковий театр. До цього процесу долучили три з найкращих студій у Львові. Вони виявили громадську позицію і погодилися включитися в цей процес. Кожна студія працювала з окремим об’єктом.

Спочатку ми думали, що найскладнішим буде Оперний театр. Треба було вирішити, яким чином підняти людей на необхідну висоту, як безбар’єрно пройти через тамбури, де розмістити ліфт, як забезпечити доступ до сховища, адже питання безпеки зараз також дуже важливе. Але найбільше питань виникло щодо глядацького залу. Людина має пройти весь цей шлях так, щоб не відчувати постійних обмежень – завужених дверей чи складнощів через повільний рух підйомника. У результаті ми дійшли до рішення, що частину рядів можна демонтувати на період проведення заходів, а якщо доступні місця не будуть потрібні, їх можна повернути у звичайний стан. Тобто це досить живий процес організації простору».

Не менш складним виявилося завдання з адаптації музею Шептицького. Основною проблемою тут стало розміщення ліфта у будівлі з великою кількістю сходів. Пошук рішення вимагав комплексного переосмислення внутрішнього простору, роботи з фондосховищами та цокольними приміщеннями, де додатковою проблемою стала вологість.

«Можна, звичайно, технічно поставити один підйомник, другий підйомник, але тоді шлях на другий поверх займатиме до десяти хвилин, тому що кожен підйомник рухається повільно. А можна попрацювати довше, але зробити так, щоб людина зайшла у фоє і після цього просто піднялася по вертикалі без жодних затримок».

Такий підхід застосували і під час роботи з театром ляльок. Тут фахівці фактично почали переосмислювати організацію простору загалом – від входу до розташування приміщень на різних рівнях будівлі. Головним принципом стало не пристосовувати людину до наявних бар’єрів, а, де це можливо, усувати самі бар’єри. «Якщо є можливість просто забрати сходинки і зробити площу на рівні входу, краще зробити саме так, ніж встановлювати підйомник. Це буде комфортніше для всіх».

У підсумку всі наведені приклади – від реабілітаційних центрів і соціального житла до історичних пам’яток, шкіл, поліклінік і поштоматів – демонструють одну тенденцію: доступність поступово перестає бути окремим напрямом роботи архітекторів і стає частиною міського планування загалом. При цьому, на переконання Романа Крушельницького, самих нормативів недостатньо. Потрібні постійна комунікація, готовність шукати компроміси та пояснювати різним учасникам міського життя, чому зміни важливі:

«Якщо ви говорите до людей про їхні інтереси, про інтереси їхніх близьких, вони починають відгукуватися. Комусь треба день, комусь два, комусь три. Але насправді рішення доходить до фінального результату».

Фото: Сайт реабілітаційного центру «Unbroken»

ГО «Чернівецьке об’єднання «Захист»