Неля Малько, виконавча директорка асоціації органів місцевого самоврядування «Агенціїярозвитку громад Буковини» 

Десять років – це привід озирнутися назад. Але не завжди це час для святкувань.

Цьогоріч нашій Асоціації виповнилося десять років. Ми не влаштовували урочистостей і не святкували ювілей. Під час війни це здається не зовсім доречним. Коли щодня країна платить надто високу ціну за свою свободу, хочеться більше працювати, ніж говорити про власні досягнення.

Але водночас ми зрозуміли, що маємо розповісти цю історію.

Не для того, щоб підбити підсумки чи прозвітувати про кількість реалізованих проєктів. А для того, щоб поділитися досвідом, згадати людей, які були поруч, подякувати всім, хто протягом цих десяти років вірив у спільні ідеї та допомагав їх реалізовувати.

За цей час ми разом із громадами пройшли дуже різні етапи: реформу децентралізації, створення нових громад, масштабні міжнародні проєкти, пандемію COVID-19, а згодом – і повномасштабне вторгнення, яке повністю змінило не лише країну, а й нашу роботу.

Озираючись назад, розуміємо: найважливішими були не суми грантів, не кількість відремонтованих приміщень і не придбане обладнання. Найціннішим завжди залишалися люди, довіра між партнерами та зміни, які поступово відбувалися в громадах.

Саме про цей шлях – наша розповідь.

І щира подяка усій команді, яка ці роки була поруч. Подяка громадам за гнучкість та готовність до впровадження нових ідей.

«Ми вчили громади самостійно шукати ресурси»: про децентралізацію, розвиток громад і нові виклики 

Асоціація органів місцевого самоврядування «Агенція розвитку громад Буковини» була створена у 2016 році – фактично одночасно з початком процесу  децентралізації. Після місцевих виборів 2015 року в Чернівецькій області з’явилися перші десять об’єднаних територіальних громад. Разом із новими можливостями вони отримали й нові виклики: додаткові повноваження, нові підходи до управління та гострий дефіцит досвідчених фахівців. До того ж системної міжнародної підтримки громад ще майже не існувало.

Саме тоді й виникла ідея створити організацію, яка допомагатиме громадам навчатися, обмінюватися досвідом та спільно знаходити рішення. Фактично ми почали працювати навесні 2016 року, а офіційно зареєстрували асоціацію в червні. Першим напрямом діяльності стали навчання для працівників громад – бухгалтерів, фінансистів, спеціалістів економічних відділів, фахівців із діловодства та закупівель.

На початку нам дуже допомогли спеціалісти Чернівецької міської ради. Вони безоплатно проводили навчання, ділилися практичним досвідом і пояснювали, як організувати бухгалтерський облік у нових умовах, працювати за програмно-цільовим методом та вибудовувати систему управління в новостворених громадах. Згодом, коли з’явилися нові виклики, пов’язані із закупівлями та системою Prozorro, ми почали залучати експертів уже в цій сфері.

Втім, не менш важливим за навчання був обмін досвідом між громадами. Коли працюєш лише у своїй громаді, здається, що все організовано правильно. Але варто побачити, як працюють сусіди, – і знаходиш рішення, які не потребують великих коштів, але значно ефективніші. Саме тому ми почали регулярно організовувати зустрічі голів громад і профільних спеціалістів на базі різних громад області.

На той час ми практично не мали власних фінансових ресурсів. Велику підтримку на старті надала Програма розвитку ООН та її координаторка в Чернівецькій області Наталія Белюкіна. Завдяки їхній допомозі вдалося організовувати перші навчальні заходи й закласти основу діяльності асоціації.

Згодом в Україні почали активно працювати міжнародні програми підтримки місцевого самоврядування, зокрема «U-LEAD з Європою», які взяли на себе значну частину навчання та підвищення кваліфікації працівників громад. Це дало нам можливість зосередитися на інших напрямах.

Одним із них стала підготовка проєктних заявок.

Після запровадження державної субвенції на розвиток інфраструктури об’єднаних територіальних громад для отримання коштів необхідно було подавати проєкти. Для більшості громад це був абсолютно новий досвід.

Пам’ятаю, як нам говорили: «Ми ніколи цього не робили. Ми не знаємо, як писати такі заявки». Дуже часто просили підготувати документи замість них. Але ми принципово відмовлялися це робити. Якщо сьогодні ми напишемо заявку замість громади, то хто зробить це завтра?

Наше завдання полягало не в тому, щоб написати один успішний проєкт. Ми хотіли навчити громади самостійно знаходити ресурси й працювати з ними. Саме тому ми навчали людей проєктному менеджменту, допомагали зрозуміти логіку грантових програм і показували, як обґрунтовувати потребу в фінансуванні, формулювати цілі, очікувані результати та користь для громади.

Для багатьох саме тоді почалося знайомство з проєктним підходом. Люди вперше побачили, що навіть державне фінансування потребує чіткого планування, аргументації та відповідальності за результат.

2016–2017 роки були особливим періодом. Реформа децентралізації розвивалася настільки швидко, що законодавство нерідко не встигало за практикою. Багато рішень народжувалися безпосередньо в громадах, а вже потім оформлювалися у вигляді нормативно-правових актів. Це був час постійного діалогу між місцевим самоврядуванням і центральною владою.

Поступово ми дедалі більше зосереджувалися на залученні зовнішніх ресурсів. Було очевидно: бюджетних коштів ніколи не буде достатньо для розвитку громад. Тому потрібно було навчитися працювати з міжнародними програмами, грантами та іншими можливостями, які відкривалися перед місцевим самоврядуванням.

Одним із наймасштабніших проєктів того періоду став проєкт «Різні громади – спільні рішення для економічного зростання», який підтримав Європейський Союз. Його бюджет перевищував 600 тисяч євро, а учасниками стали десять перших громад – засновників нашої асоціації.

У кожній із громад ми відремонтували та облаштували сучасний простір для роботи з бізнесом і молоддю, забезпечили його меблями та необхідною технікою. Для окремих громад ці приміщення стали ще й місцем проведення сесій місцевих рад, адже до цього вони просто не мали належно облаштованих залів.

Однак для нас було важливо не лише створити простір, а й зробити його живим. Саме тому в кожній громаді працювали адміністратори, які організовували зустрічі, навчання, молодіжні заходи та громадські ініціативи. Ми прагнули, щоб люди, насамперед молодь, відчули: вони можуть впливати на розвиток своєї громади, брати участь у прийнятті рішень і бути співавторами змін.

Звісно, результати були різними. Усе залежало від активності мешканців, місцевих лідерів, депутатського корпусу та команд, які реалізовували проєкт на місцях. Ми не очікували, що один проєкт миттєво змінить громади. Але він став поштовхом до змін. У багатьох громадах активізувалася молодь, з’явилися нові громадські організації та локальні ініціативи.

Важливим напрямом стала й підтримка кооперативного руху. Ми допомагали як уже діючим кооперативам, так і тим, що лише створювалися. Не всі проєкти були однаково успішними, і це природно. Коли працюєш із людьми, універсальних рішень не існує. Водночас чимало ініціатив продовжують працювати й сьогодні.

Так, кооператив «Добрі Газди» і нині успішно розвивається. У Мамалигівській громаді дрібні фермери об’єдналися, придбали зерносушарку й досі спільно нею користуються. В Усть-Путильській громаді ми допомогли придбати холодильне обладнання для збору та зберігання дикорослої продукції. Згодом напрям діяльності змінився, і сьогодні на його базі виготовляють напівфабрикати. Для нас це хороший приклад того, що проєкт може трансформуватися відповідно до потреб громади, але головне – обладнання працює, створює робочі місця й приносить користь.

Навіть через багато років після завершення проєктів ми намагаємося відстежувати їхні результати. Для нас важливо, щоб придбане обладнання не просто залишалося на балансі, а реально використовувалося і приносило користь громаді.

Паралельно ми розширювали співпрацю з міжнародними програмами розвитку. Зокрема, хоча програма DOBRE розпочала роботу в Чернівецькій області вже на завершальному етапі своєї діяльності, нам вдалося організувати низку навчальних поїздок до інших регіонів України. Представники громад знайомилися з успішними практиками місцевого самоврядування, переймали досвід і бачили ефективні рішення, які можна адаптувати у себе. Такі поїздки стали важливим інструментом навчання через практику.

Не менш важливою була співпраця з програмою «U-LEAD з Європою». Завдяки їй представники громад брали участь у форумах місцевого самоврядування, навчальних візитах до Румунії та знайомилися з досвідом сусідніх громад. Водночас ці поїздки мали значно ширшу мету, ніж просто навчання. Вони стали початком багатьох партнерств між українськими та румунськими громадами, які згодом переросли у спільні проєкти в межах програм транскордонного співробітництва.

Саме так ми працювали протягом 2017–2020 років: реалізовували проєкти, навчали, організовували обміни досвідом і допомагали громадам відкривати нові можливості для розвитку.

Тоді зародилася ще одна традиція, яка збереглася донині. Уже вісім років поспіль двічі на рік ми разом із редакцією журналу «Радник у сфері публічних закупівель» проводимо навчання для фахівців із закупівель. Навіть під час повномасштабної війни нам телефонують і запитують, коли відбудеться наступний семінар. Це найкраще підтверджує, наскільки потрібними залишаються такі заходи. Адже сфера публічних закупівель постійно змінюється, а помилки можуть коштувати громадам дуже дорого.

Пандемія COVID-19 стала ще одним серйозним випробуванням. Майже припинилися особисті зустрічі, були скасовані поїздки та навчальні заходи. Водночас саме тоді ми відкрили для себе нові можливості дистанційної роботи. Онлайн-формат довів свою ефективність: багато питань можна було вирішувати швидше й без тривалих відряджень. Після завершення карантину ми не відмовилися від цих інструментів – вони й сьогодні залишаються важливою частиною нашої роботи.

А вже за кілька місяців на країну чекало значно серйозніше випробування – лютий 2022 року…

Повномасштабне вторгнення: від розвитку громад до підтримки людей 

24 лютого 2022 року наша робота змінилася кардинально.

Усе, над чим ми працювали попередні шість років, миттєво відійшло на другий план. Ще вчора ми говорили про розвиток громад, підтримку підприємництва, молодіжні простори, міжнародні проєкти та інвестиції. Уже наступного дня стало зрозуміло: головним завданням стало допомогти громадам прийняти людей, які були змушені залишити свої домівки.

Ми фактично переформатували роботу Агенції. Із команди, що реалізовувала проєкти розвитку, ми перетворилися на команду кризового реагування. Кожне рішення ухвалювалося з одним запитанням: що сьогодні найбільше потрібно людям і громадам, які їх приймають?

Уже в перший день війни мені зателефонували з Мамалигівської громади. Люди прибували безперервно, а громади фізично не встигали реагувати. Не вистачало постільної білизни, медикаментів, засобів гігієни, дитячого харчування та найнеобхідніших побутових речей. Бюджетні процедури не дозволяли діяти швидко, але чекати було неможливо.

Ми почали використовувати всі напрацьовані за попередні роки контакти. Зверталися до міжнародних партнерів, донорських організацій, колег і друзів. Саме тоді стало очевидно, що найціннішим ресурсом, який ми встигли створити за роки роботи, були не лише успішні проєкти, а й довіра.

Одними з перших відгукнулися партнери з Європейського Союзу. Ми пояснили ситуацію: Чернівецька область стала одним із головних гуманітарних хабів країни. Через неї проходили тисячі людей. Одні залишалися жити в громадах області, інші прямували далі за кордон, але навантаження на місцеве самоврядування було величезним. Потрібні були медикаменти, дитяче харчування, підгузки, постільна білизна, побутова техніка – усе, без чого неможливо було організувати прийом людей.

Ми підготували грантову заявку буквально за кілька днів і вже 4 березня подали її на розгляд. Нам підтвердили, що фінансування буде, хоча кошти ще не надійшли. Чекати не було можливості. Лише протягом березня-квітня ми закупили матраців майже на мільйон гривень, тоді як фінансування надійшло лише 17 травня.

Саме тоді я особливо гостро зрозуміла, що таке соціальний капітал. Це не абстрактне поняття, а довіра між людьми й організаціями. Саме вона дала змогу діяти швидко, коли кожен день мав значення.

Завдяки підтримці міжнародних партнерів громади почали облаштовувати перші прихистки для внутрішньо переміщених осіб. Сьогодні слово «шелтер» стало звичним, але тоді людей розміщували там, де була така можливість: у школах, дитячих садках, будинках культури. Головним було забезпечити дах над головою, гаряче харчування та базові умови для життя.

Ми закуповували постільну білизну, медикаменти, пральні машини, холодильники, генератори, насоси. Допомагали обладнанням для облаштування систем водопостачання, душових та  санітарних приміщень. Паралельно співпрацювали з ПРООН та іншими міжнародними партнерами, щоб максимально оперативно закривати потреби громад.

Для нас було принципово важливо не ділити громади на членів і не членів асоціації. У той час це не мало жодного значення. Усі приймали людей, усі потребували підтримки, і ми допомагали там, де вона була найбільш необхідною. Ми оперативно реагували на запити громад і організовували закупівлі відповідно до їхніх потреб. Коли вдалося забезпечити найнеобхідніше, ми дедалі частіше почали бачити не лише масштаби гуманітарної кризи, а й людські історії, які залишилися зі мною назавжди.

Пам’ятаю чоловіка, який приїхав із Донеччини. Через стан здоров’я він міг спілкуватися лише за допомогою спеціального голосоутворювального пристрою. Під час евакуації він його серйозно пошкодив. Ми знайшли можливість придбати новий. Коли чоловік знову зміг говорити, він не стримував сліз.

Іншою була історія лікарки, яка разом із родиною переїхала з Донеччини до Великокучурівської громади. Вона сама звернулася до нас, але просила допомоги не для себе. Їй були потрібні найпростіші медичні інструменти та обладнання, щоб працювати в місцевому Центрі первинної медико-санітарної допомоги й надавати допомогу жителям громади. Ми забезпечили її всім необхідним, і ще кілька років вона працювала у Великокучурівській громаді, допомагаючи місцевим жителям та внутрішньо переміщеним особам, аж до виходу в декретну відпустку.

Саме такі історії допомогли нам по-іншому подивитися на свою роботу. Ми зрозуміли, що підтримка – це не лише про забезпечення базових потреб. Вона також про те, щоб допомогти людині повернути можливість жити повноцінно, працювати, спілкуватися, бути корисною іншим.

Це був ще один важливий урок війни. Якщо до 2022 року ми допомагали громадам ставати сильнішими,  то після початку повномасштабного вторгнення наше завдання полягало в тому, щоб допомогти людям не втратити себе. А коли людина знаходить у собі сили знову працювати, допомагати іншим і будувати майбутнє – це, мабуть, і є найважливіший результат будь-якої гуманітарної підтримки.

Серед пріоритетів – освітні простори та підготовка молоді до сучасного ринку праці

Коли перша хвиля гуманітарної кризи поступово минула, стало зрозуміло, що перед громадами постають уже інші виклики. Частина внутрішньо переміщених осіб виїхала за кордон, частина залишилася жити в громадах Чернівецької області. Якщо на початку війни головним було забезпечити людей найнеобхіднішим, то згодом дедалі більше уваги потребувало створення гідних умов для тривалого проживання. Спортзал із десятками ліжок міг стати тимчасовим прихистком, але не міг бути домом. Люди потребували приватності, комфорту й можливості будувати життя заново.

Для нас це стало сигналом, що настав час поступово повертатися до нашої основної місії – розвитку громад. Саме тоді розпочалася реалізація одного з найбільших проєктів за підтримки Європейського Союзу в межах другої фази ініціативи «Мери за економічне зростання». Його бюджет становив понад  один мільйон євро, а головною метою стало створення сучасного освітнього середовища та підготовка молоді до потреб сучасного ринку праці. У проєкті взяли участь 14 територіальних громад Чернівецької області – членів нашої асоціації, які підтвердили готовність долучитися до його реалізації.

Для нас це принциповий підхід. Ми ніколи не пропонуємо громадам готові рішення. Кожен проєкт починається з діалогу: чи справді ця ідея потрібна, чи готова громада інвестувати власні ресурси, чи бачить вона перспективу після завершення фінансування. Лише тоді ми готуємо грантову заявку.

Саме тому я вважаю цей проєкт одним із найуспішніших за всю історію нашої роботи. Ми не просто виконали всі зобов’язання перед донором – ми створили результат, який продовжує працювати після завершення проєкту.

У школах громад було облаштовано по  дванадцять сучасних столярно-слюсарних і швейних майстерень, дві IT-лабораторії та три навчальні кухні. Але для мене це ніколи не було лише про ремонт приміщень чи закупівлю обладнання. Це насамперед інвестиція в майбутнє дітей.

Інвестиції у спроможність громад: коли проєкти працюють на майбутнє 

Проєкт, який ми реалізовували в межах другої фази ініціативи «Мери за економічне зростання», був багатокомпонентним. Його метою було не лише оновлення освітнього середовища. Ми прагнули допомогти громадам стати сучаснішими, ефективнішими й комфортнішими для життя. Саме тому поряд із розвитком освітніх просторів важливими напрямами стали цифровізація, створення громадських просторів та підтримка різних спільнот.

Одним із таких напрямів стало впровадження геоінформаційних систем у громадах. Ми закупили серверне обладнання та програмне забезпечення, оцифрували містобудівну документацію й навчили працівників органів місцевого самоврядування працювати з новою системою.

Спочатку до проєкту долучилися вісім громад, але систему було створено таким чином, щоб до неї могла приєднатися будь-яка громада області. Сьогодні до неї вже підключено тринадцять громад, п’ять із яких приєдналися самостійно, профінансувавши підключення та оцифрування своїх даних. Для мене це найкраще підтвердження того, що система виявилася справді потрібною.

Чому це було важливо? Бо цифровізація – це не про технології заради технологій. Це про якість управління громадою і якість послуг для її мешканців. Коли ми починали працювати, у багатьох громадах ще користувалися паперовими картами 1960-х років. За десятиліття вони десятки разів складалися й розкладалися, інформація на згинах стиралася, з’являлися рукописні позначки. Саме за такими картами працівники шукали земельні ділянки, готували довідки й працювали з містобудівною документацією.

Сьогодні цей процес займає лічені хвилини. Фахівцю достатньо відкрити програму, знайти потрібну ділянку, сформувати документ і роздрукувати його. Це економить час як працівників громади, так і її мешканців.

Не менш важливо, що громади отримали власний цифровий інструмент управління територією. Особливо це стало відчутно під час повномасштабної війни, коли доступ до публічної кадастрової карти був обмежений. Крім того, система дає можливість оцінювати інвестиційний потенціал територій. Потенційний інвестор може побачити не лише земельну ділянку, а й її інженерну інфраструктуру, транспортну доступність та інші характеристики, необхідні для ухвалення рішення.

Ще одним напрямом проєкту стало відновлення комунальних приміщень. На перший погляд це може здатися звичайними ремонтними роботами. Насправді ж ішлося про створення нових можливостей для розвитку громад.

У Сторожинецькій, Новоселицькій, Глибоцькій та Мамалигівській громадах було відремонтовано й облаштовано приміщення, які отримали нове призначення.

Особливо показовою для мене є історія Мамалигівської громади.

У центрі села роками стояла велика будівля, яка не використовувалася. Вона мала міцні стіни, але перебувала в занедбаному стані та потребувала комплексного оновлення – ремонту, реконструкції покрівлі, благоустрою території.

Сьогодні це сучасний громадсько-бізнесовий простір, який живе повноцінним життям. Тут працюють місцеві підприємці, відкрито аптеку, стоматологічний кабінет, працюють логопеди, функціонує дитячий кінотеатр. Щодня сюди приходять люди – хтось отримує послуги, хтось розвиває власну справу, хтось приводить дітей на заняття.

Для громади це не просто відремонтована будівля. Це нові робочі місця, додаткові надходження до бюджету, доступні послуги та ще один центр громадського життя. Саме такі приклади найкраще демонструють, що означає сталий результат проєкту.

Окремим напрямом стало облаштування ветеранських просторів у Новоселицькій та Глибоцькій громадах.

Сьогодні практично кожна громада має ветеранську спільноту. Це військовослужбовці, які повернулися з фронту, родини загиблих, зниклих безвісти, тих, хто продовжує служити. Усім їм потрібне місце, де можна отримати підтримку, поспілкуватися з людьми, які мають схожий досвід, або просто побути разом.

Ми дуже швидко зрозуміли, що ветеранський простір – це не лише приміщення чи меблі. Передусім це атмосфера довіри.

Саме тому в різних громадах були обрані різні моделі роботи. Якщо в Новоселиці більшу частину організаційної роботи координує міська рада, то в Глибоці простором опікуються самі ветерани. Вони мають ключі від приміщення, самостійно визначають час зустрічей, організовують заходи й підтримують один одного за принципом «рівний – рівному».

Мені здається, саме така довіра і робить подібні простори по-справжньому живими. Іноді людям потрібна не консультація і не офіційний захід. Іноді найважливіше – просто побути серед тих, хто розуміє тебе без зайвих слів.

Озираючись на результати цього проєкту, я розумію, що всі його компоненти були дуже різними. Освітні майстерні, геоінформаційні системи, громадсько-бізнесові та ветеранські простори – на перший погляд між ними мало спільного.

Але насправді всі вони працюють на одну мету – зробити громади сильнішими, сучаснішими й більш спроможними відповідати на виклики сьогодення. І, мабуть, саме це є найкращим показником успішності будь-якого проєкту розвитку.

Від підтримки до участі: як спільні ініціативи об’єднували громади

Поступово, коли найгостріша гуманітарна криза залишилася позаду, змінювалися й потреби людей. Якщо на початку повномасштабного вторгнення головним було забезпечити внутрішньо переміщених осіб житлом, продуктами та найнеобхіднішими речами, то згодом дедалі більшого значення набувала їхня інтеграція в життя громад.

Люди, які були змушені залишити свої домівки, хочуть не лише отримувати допомогу. Вони прагнули бути корисними, реалізовувати власні ідеї, брати участь у розвитку громад, у яких знайшли прихисток. Саме тому одним із наших пріоритетів стала підтримка місцевих ініціатив і створення можливостей для активної участі внутрішньо переміщених осіб у житті громад.

За підтримки ПРООН ми реалізували проєкт зі створення та підтримки роботи  рад ВПО в кількох громадах Чернівецької області. Формально ці ради мають консультативно-дорадчий статус. Але для нас було важливо, щоб вони не існували лише на папері. Ми хотіли, щоб вони стали командами людей, здатних реалізовувати власні ініціативи та бути справжніми партнерами місцевої влади.

Саме тому ми не визначали за них, що саме потрібно придбати чи як організувати роботу. Навпаки, запропонували кожній раді самостійно визначити свої потреби. Це був принциповий підхід: люди краще за будь-кого знають, що допоможе їм працювати ефективніше.

І дуже швидко стало зрозуміло, наскільки різними можуть бути ці потреби.

Наприклад, у Мамалигівській громаді рада ВПО вирішила придбати мобільну інтерактивну панель для роботи з молоддю. Згодом я неодноразово бачила повідомлення про заходи, під час яких це обладнання активно використовувалося. Це був приклад того, як невелика інвестиція допомогла реалізовувати десятки освітніх та громадських ініціатив.

У Вижницькій громаді потреба була зовсім іншою. Там рада ВПО співпрацювала з місцевим коледжем прикладного мистецтва, де працювали творчі гуртки. Для обробки фотографій і графічних матеріалів були потрібні потужні ноутбуки. Ми закупили саме ту техніку, яка відповідала їхнім технічним вимогам. Для нас було важливо не нав’язувати універсальних рішень, а підтримувати саме ті ідеї, які народжувалися в самих громадах.

Під час зустрічей із радами ВПО дедалі частіше порушувалися питання, які виходили далеко за межі потреб переселенців. Люди говорили про те, що хвилювало всю громаду.

Так, у Недобоївській та Вижницькій громадах багато уваги приділяли безпеці дорожнього руху. Мешканці розповідали про небезпечні ділянки доріг, високу швидкість автомобілів і випадки, коли діти нехтували правилами дорожнього руху. У відповідь ми придбали інтерактивні навчальні комплекти для проведення занять із безпеки дорожнього руху. До їх організації долучалися ради ВПО, поліцейські, педагоги, представники місцевої влади. Ми домовилися лише про одну умову: обладнання залишається громаді, але воно має активно використовуватися.

І результат перевершив очікування. Одна з громад замість двох запланованих занять організувала дванадцять. До ініціативи долучилася навіть Сторожинецька громада, яка формально не була учасницею проекту: громадська організація внутрішньо переміщених осіб звернулася до нас із проханням підтримати проведення таких занять, і ми також передали необхідне обладнання. Згодом його використовували під час роботи зі школярами.

Мені здається, саме такі приклади найкраще демонструють, що інтеграція починається тоді, коли люди разом вирішують спільні проблеми.

Ще однією ініціативою став конкурс із символічною назвою «Де був смітник – зробимо квітник». Його ідея була дуже простою. Ми допомагали громадам матеріалами – саджанцями дерев і кущів, квітів. Натомість самі учасники брали на себе всю роботу: прибирали території, висаджували рослини, облаштовували громадські простори.

На перший погляд це був невеликий екологічний конкурс. Насправді ж він став чудовим прикладом того, як спільна праця об’єднує людей.

До роботи долучалися внутрішньо переміщені особи, місцеві мешканці, працівники сільських і міських рад. Хтось працював із лопатою, хтось висаджував дерева, хтось допомагав технікою вивозити сміття. Саме в такі моменти зникає поділ на «своїх» і «приїжджих». Люди просто роблять спільну справу.

Людину найкраще пізнаєш тоді, коли працюєш поруч із нею. Не під час офіційних зустрічей чи круглих столів, а коли разом копаєш землю, садиш дерева чи облаштовуєш простір. Саме тоді народжується довіра.

Загалом нам вдалося підтримати близько двох десятків таких локальних ініціатив. Частину – у межах проєкту, частину – за рахунок власних ресурсів. І сьогодні особливо приємно бачити, що багато з цих місць залишаються доглянутими й надалі.

Звичайно, не всі результати однакові. Десь люди продовжують розвивати започатковані ініціативи, десь ентузіазм із часом згасає. Але це природно. У громадській діяльності неможливо досягти стовідсоткового успіху в кожному випадку.

Важливіше інше – створити умови, за яких люди відчують, що можуть змінювати простір навколо себе. І якщо хоча б частина таких ініціатив продовжує жити після завершення проєкту, це означає, що ми рухалися правильним шляхом.

Від проєктного офісу до представництва інтересів громад

Сьогодні ми дедалі більше замислюємося над тим, якою має бути роль асоціації в найближчі роки. Протягом останнього десятиліття ми фактично виконували функцію проєктного офісу: залучали міжнародну технічну допомогу, допомагали громадам реалізовувати проєкти, навчали, створювали нові можливості для розвитку. Але життя змінюється, і разом із ним змінюються виклики, які постають перед місцевим самоврядуванням.

Останнім часом дедалі більше переконуюся, що сьогодні громадам потрібні не лише нові проєкти. Не менш важливо, щоб їхній голос був почутий під час ухвалення державних рішень.

На мою думку, останніми роками формується доволі небезпечна тенденція. З одного боку, громадам передають дедалі більше повноважень, а з іншого – фінансові ресурси дедалі більше концентруються на центральному рівні. У результаті місцеве самоврядування отримує нові обов’язки, але не завжди має достатньо можливостей для їх виконання.

Особливо гостро це відчувається після початку повномасштабної війни. На громади лягла значна частина нових соціальних функцій: підтримка внутрішньо переміщених осіб, робота з ветеранами, допомога родинам загиблих і зниклих безвісти, розвиток соціальних послуг. Усі ці напрями є надзвичайно важливими, але вони потребують не лише політичних рішень, а й належного фінансового забезпечення.

Не менш важливим залишається і чіткий розподіл повноважень між державою, областю та громадою. Кожен рівень влади має розуміти межі своєї відповідальності. І так само важливо, щоб кожне передане повноваження супроводжувалося необхідними ресурсами для його виконання.

Саме тому ми дедалі більше уваги приділяємо розвитку партнерств між асоціаціями органів місцевого самоврядування.

Ми добре розуміємо, що голос однієї регіональної асоціації не завжди буде достатньо гучним на національному рівні. Натомість спільна позиція кількох регіональних чи всеукраїнських об’єднань має значно більше шансів бути почутою.

В Україні вже існують різні моделі такої співпраці. В одних областях продовжують працювати асоціації, створені ще на початку реформи місцевого самоврядування, в інших виникають нові міжмуніципальні об’єднання. Попри різні формати, усі вони стикаються зі схожими викликами.

Саме тому ми бачимо значний потенціал у налагодженні горизонтальної співпраці, обміні практичним досвідом та формуванні спільної позиції щодо ключових питань розвитку місцевого самоврядування.

Можливо, цей напрям не передбачає великих грантових бюджетів чи масштабних інфраструктурних проєктів. Але я переконана, що саме він багато в чому визначатиме спроможність громад у майбутньому. Адже сильне місцеве самоврядування починається не лише з ресурсів, а й зі здатності спільно відстоювати свої інтереси та впливати на рішення, від яких залежить розвиток територій.

Погляд у майбутнє: що визначатиме розвиток громад після війни

Якщо озирнутися на останні кілька років, то можна сказати, що повномасштабна війна стала не лише величезним випробуванням для громад, а й відкрила нові можливості для міжнародної співпраці.

До 2022 року для багатьох громад міжнародні партнерства здавалися чимось далеким. Сьогодні ж вони стали важливою складовою місцевого розвитку. Багато громад Чернівецької області вже мають партнерські відносини з муніципалітетами різних європейських країн, спільно готують проєкти, беруть участь у міжнародних конкурсах і залучають фінансування.

Втім,  підписана угода про співпрацю – це лише початок. Найважливіше – наповнити її реальним змістом.

Ми вже бачимо громади, які системно працюють із міжнародними партнерами, реалізують спільні проєкти та будують довгострокові відносини. Водночас є громади, які лише роблять перші кроки в цьому напрямі. І це абсолютно природний процес.

Особливу роль у цьому відіграє транскордонне співробітництво. Для Чернівецької області воно завжди було важливим, але сьогодні набуває ще більшого значення. Спільні проєкти з румунськими партнерами відкривають нові можливості для розвитку територій, а статус України як держави-кандидата на вступ до Європейського Союзу створює додаткові перспективи.

Разом із тим міжнародна співпраця потребує нових компетенцій.

Досить часто громади очікують, що міжнародні програми фінансуватимуть насамперед ремонти, будівництво чи великі інфраструктурні об’єкти. Але європейський підхід дещо інший. Він починається з людей, управління та розвитку інституційної спроможності.

Саме тому значна частина міжнародних програм підтримує навчання, удосконалення управлінських практик, залучення мешканців до ухвалення рішень, розвиток цифрових інструментів та сучасних підходів до роботи громад.

На перший погляд такі проєкти менш помітні. Не завжди можна показати нову будівлю чи відремонтовану дорогу. Але саме вони часто створюють основу для майбутніх великих змін.

Ще одним важливим викликом стає кадровий потенціал громад.

Практично всі міжнародні програми працюють англійською мовою. Для участі в них потрібні люди, які можуть вести перемовини, готувати грантові заявки, працювати із міжнародними партнерами та звітувати за реалізованими проєктами.

Водночас саме таких спеціалістів органам місцевого самоврядування сьогодні утримувати найважче. Молоді люди, які володіють мовами та мають сучасні компетенції, часто обирають приватний сектор, де рівень оплати праці є значно вищим. Очевидно, що громадам доведеться шукати нові рішення – розвивати власні команди, залучати експертів на договірних засадах, активніше співпрацювати між собою. Без цього міжнародна співпраця буде значно складнішою.

Водночас не можна забувати і про внутрішні виклики. Після завершення війни державний бюджет матиме величезне навантаження. Саме тому громадам уже сьогодні потрібно шукати додаткові джерела розвитку, підтримувати місцеву економіку, залучати інвестиції та працювати над збереженням людського капіталу.

Особливо гостро ці питання стоять перед гірськими громадами.

Вони мають значний природний потенціал, але водночас стикаються зі специфічними проблемами – складною логістикою, обмеженими можливостями для розвитку бізнесу, відтоком населення та недостатньою фінансовою базою.

Окремим викликом залишається використання природних ресурсів. Для багатьох гірських громад лісове господарство тривалий час було одним із ключових джерел доходів. Зміни в системі управління лісами суттєво вплинули на їхню фінансову спроможність, а питання справедливого розподілу ресурсів і сьогодні залишається актуальним.

Не менш важливою є й прикордонна інфраструктура.

Якісні дороги, сучасні пункти пропуску та зручна логістика – це не лише питання транспорту. Це основа для розвитку бізнесу, туризму, інвестицій і створення нових робочих місць. Для прикордонних і гірських територій ці питання мають стратегічне значення.

Важливою буде здатність об’єднуватися, формувати спільну позицію, відстоювати свої інтереси та ефективно використовувати всі можливості міжнародного партнерства. Асоціація і надалі шукатиме своє місце у цих процесах. Ми продовжуватимемо налагоджувати партнерства, залучати грантові ресурси, підтримувати громади та допомагати їм знаходити нові можливості для розвитку. Бо кожне нове партнерство, кожна грантова заявка чи спільна ініціатива – це насамперед інвестиція у спроможність громад, а отже – у людей, які в них живуть, працюють і будуватимуть їхнє майбутнє.

Не про гранти. Про розвиток

Останніми роками слово «грантоїди» стало доволі популярним. Час від часу доводиться чути його і на нашу адресу. Усміхаюся і завжди відповідаю однаково: спробуйте самі пройти весь цей шлях – написати грантову заявку, виграти конкурс серед сотень інших проєктів, реалізувати його, відзвітувати за кожну витрачену гривню, пройти перевірки донорів. І лише після цього говоріть про грантову діяльність.

Для мене грант – це ніколи не був спосіб заробити гроші. Це можливість. Можливість змінити громаду, реалізувати хорошу ідею, показати людям, що можна працювати по-іншому і що це дає результат. Саме тому ми завжди писали проєкти не заради самих грантів, а заради тих змін, які вони могли принести людям.

Коли мені кажуть: «Ну, це ж ви зробили в межах проєкту – облаштували майстерні чи навчальні класи», я завжди ставлю зустрічне запитання: а що заважає громаді зробити це самостійно? І тут ми виходимо на значно ширше питання – питання пріоритетів.

Часто можна почути дискусії про те, що важливіше: дороги, ремонти чи освіта. Насправді це не про протиставлення. Очевидно, що громаді потрібні і дороги, і школи, і лікарні. Але кожного разу варто чесно відповісти собі на запитання: що саме сьогодні створить найбільшу цінність для людей і працюватиме на розвиток громади в майбутньому?

Саме тут для мене проходить дуже проста межа. Бо є речі, які працюють на розвиток, а є ті, що просто споживають ресурс.

Коли ми реалізовували проєкти зі створення навчальних майстерень, то свідомо вкладали кошти насамперед у сучасне обладнання. Ми закуповували верстати, електроінструменти, швейні машини, оверлоки, але не витрачали ресурси на дорогі меблі, якщо можна було використати ті, що вже були в школі. Для нас було важливо, щоб кожна гривня працювала на кінцевий результат – на якість навчання дітей.

Мені здається, що саме такого підходу часто бракує й у ширшому масштабі.

Якщо говорити про освіту, то протягом багатьох років реформи нерідко починалися з ремонтів. Школи ставали яскравими, сучасними, красивими. І це добре. Але якщо за оновленим фасадом стоїть кабінет хімії без реактивів, кабінет фізики без обладнання, а вчитель змушений пояснювати досліди лише на словах, то виникає закономірне запитання: що насправді змінилося для якості освіти?

Я переконана, що насамперед потрібно інвестувати в те, що створює нові можливості для дітей: лабораторії, майстерні, сучасне обладнання, практичне навчання. І лише потім – у красиву картинку.

Пригадую випадок в одній із громад, де відремонтували фасад школи, але водночас протікав дах спортивної зали. Коли приїхало керівництво області, всім показували саме фасад. А діти тим часом не могли повноцінно займатися фізичною культурою. Для мене ця історія дуже символічна. Вона показує різницю між тим, що добре виглядає, і тим, що справді працює.

Ми завжди відкрито говорили про бюджети наших проєктів. Розповідали не лише про результати, а й про їхню вартість. Наприклад, повністю обладнати сучасну столярну чи слюсарну майстерню можна в межах  півмільйона гривень. Якщо порівняти це з вартістю одного інфраструктурного проєкту, стає зрозуміло, що навіть відносно невеликі інвестиції можуть кардинально змінити якість освіти для сотень дітей.

Саме такими прикладами ми намагалися показати громадам: важливо не лише знаходити ресурси, а й правильно визначати пріоритети. Адже ефективність вимірюється не сумою витрачених коштів, а тим, які зміни вони створюють.

Після початку повномасштабної війни ми свідомо не наполягали на сплаті членських внесків. Ми добре розуміли, що громади мають набагато важливіші видатки. Якщо ж внески все-таки надходили, вони не використовувалися на утримання асоціації чи адміністративні потреби. Ми спрямовували їх як власний внесок у грантові проєкти, щоб залучити для громад ще більше міжнародних ресурсів. Наприклад, саме так було профінансовано частину конкурсу «Де був смітник – зробимо квітник».

Ми завжди намагалися максимально ефективно використовувати кожну гривню. І цей підхід зберігатиметься і надалі. Розвиток громади – це не лише питання коштів. Не менш важливими є люди, партнерства та довіра.

Саме тому ми працювали також  і з місцевим бізнесом. Сьогодні дедалі більше соціально відповідальних підприємств готові співпрацювати зі школами, організовувати стажування, знайомити молодь із сучасними виробництвами, допомагати учням краще зрозуміти майбутню професію. Адже бізнес також зацікавлений у підготовлених працівниках.

Звичайно, існують виробництва, де через вимоги безпеки неможливо працювати з неповнолітніми. Але багато підприємств відкриті до співпраці й готові приймати молодь на практику або навіть пропонувати перше робоче місце. У цьому процесі школа та місцева влада мають стати не спостерігачами, а комунікаційним майданчиком, який допомагає поєднати інтереси освіти, бізнесу й громади.

Ми також намагалися працювати саме в такій логіці. Організовували навчальні програми для підприємців, майданчики для спілкування, зустрічі та обмін досвідом. Особливо запам’яталися дводенні навчальні модулі для підприємців Чернівецької області. Реєстрація була відкритою для всіх охочих. Приїхали учасники з Вижницької, Новоселицької, Мамалигівської, Глибоцької громад, Чернівців та інших населених пунктів. Кожен мав можливість коротко представити себе і власну справу.

Здавалося б, звичайне навчання. Але саме під час таких зустрічей люди знаходили нових партнерів, клієнтів, відкривали для себе нові ринки збуту, дізнавалися про підприємства, які працюють зовсім поруч, але про існування яких вони навіть не здогадувалися.

До навчання ми залучали і викладачів університетів, і практиків – підприємців, аудиторів, представників банківського сектору. Ми говорили про бухгалтерський облік, податки, банківські продукти, цифровізацію бізнесу. І найціннішим було те, що всі спікери працювали у своїй сфері щодня, тому могли відповідати не лише теоретично, а й допомагати вирішувати конкретні практичні проблеми. Це також форма підтримки підприємництва. І вона далеко не завжди потребує великих коштів. Іноді достатньо просто створити можливість для зустрічі, знайомства й професійної розмови.

Мені здається, що сучасна громада взагалі повинна працювати як партнерська екосистема. Місцева влада, освіта, бізнес, громадські організації, молодь – усі мають бачити один в одному не конкурентів і не прохачів, а партнерів. Саме тоді виникають нові ідеї, народжуються спільні проєкти, з’являються можливості для розвитку.

Коли представники бізнесу кажуть, що до місцевої ради їх запрошують лише тоді, коли потрібна фінансова допомога, – це неправильна модель взаємодії. Бізнес має відчувати, що громада зацікавлена не лише в його ресурсах, а й у його розвитку. Бо успішний бізнес означає нові робочі місця, податки, сильнішу місцеву економіку й більше можливостей для всієї громади.

Саме так ми завжди розуміли свою роль: не просто реалізовувати окремі проєкти, а допомагати людям знаходити спільну мову, об’єднувати зусилля й створювати партнерства, які працюватимуть значно довше, ніж будь-який грант.

Найцінніший результат – зміни в людях 

Якщо проєкт реалізується не заради самого процесу, не заради адміністрування чи заробітної плати, а насамперед заради людей, для яких він створюється, тоді його результати отримують саме цільові групи. У такому випадку грантові кошти працюють на розвиток. Вони створюють довготривалі результати, які залишаються після завершення проєкту та продовжують приносити користь громадам. І тут йдеться не лише про матеріальні зміни – не менш важливими є зміни в мисленні людей.

Коли люди бачать позитивний результат, у них з’являється розуміння, що зміни можливі. З’являється усвідомлення того, що вони також можуть впливати на розвиток своєї громади, брати участь у прийнятті рішень і бути активними учасниками цих змін.

Саме такі зміни – і практичні, і світоглядні – є, на мою думку, найціннішим результатом будь-якого успішного проєкту. І ми маємо за честь розуміти, що праця колективу нашої Асоціації змогла зробити  всій внесок у цей процес змін у наших громадах.