Сергій Федуняк, доктор політичних наук, професор кафедри міжнародних відносин та суспільних комунікацій Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Україна своєю стратегічною метою проголосила входження до євроатлантичної системи безпеки через вступ до НАТО, що було відображено в змінах до Конституції України в лютому 2019 року. Проте зараз ми бачимо, що в осяжній перспективі наша держава, на жаль, не має реальних можливостей стати повноправним членом Північноатлантичного Альянсу. І не лише тому, що цього не хочуть країни НАТО, а й зважаючи на зростання в українському суспільстві сумнівів щодо спроможності альянсів захистити своїх членів. Це видно із поточної політики європейських держав та адміністрації Дональда Трампа, а також із того сум’яття, яке існує серед європейських еліт і суспільств.

Зважаючи на це, пересічний український громадянин ставить питання прямо і безкомпромісно: якщо Альянс неспроможний надати гарантії безпеки, то навіщо він потрібен? Насправді Україні потрібне НАТО, але при цьому і Альянсу дуже потрібна Україна. Більше того, без України євроатлантична система безпеки не має майбутнього.

У цьому зв’язку виникає два питання. Перше: чи може для України євроатлантична інтеграція зводитися лише до членства в НАТО? Друге питання: чи не є той шлях, яким Україна рухається сьогодні, практичним приєднанням до євроатлантичної системи безпеки? На перший погляд, відповідь, здається, очевидною. Євроатлантична інтеграція традиційно ототожнюється з членством в НАТО, а саме членство розглядається як фінальна точка: по-перше, як досягнення стандартів, по-друге, як політичні визнання, і по-третє, і це найголовніше, як отримання гарантії безпеки через механізм проактивної оборони згідно зі статтею 5 Вашингтонського договору.

Країни Центрально-Східної Європи, які приєдналися до Альянсу наприкінці ХХ – початку XXI століття, проходили відносно лінійний шлях. Спочатку були реформи, потім адаптація, і, нарешті, повноправне членство. При цьому вони не перебували у стані масштабної війни з ядерною державою, не виконували функції геополітичного фронтиру і не були настільки глибоко долученими до системи безпеки Заходу ще до формального членства у Північноатлантичному Альянсі.

Україна – якраз принципово інший випадок. Починаючи з 2014-го, а особливо після 2022-го року, спостерігається безпрецедентний процес: країна, яка не є членом НАТО, фактично інтегрується в його військово-політичну та технологічну екосистему. По-перше, це інституційна інтеграція. Україна системно впроваджує стандарти НАТО, реформує сектор безпеки, адаптує управління і планування до західних моделей. Це видно і з нормативно-правових актів, які були прийняті в Україні, і це видно з конкретних фактів. По-друге, відбувається військова інтеграція. Українські Збройні Сили функціонують в режимі постійної координації з партнерами. Вони використовують західні системи, озброєння, беруть участь у спільному плануванні операцій. І, по-третє, політична інтеграція. Україна вже фактично є невід’ємною складовою частиною ключових форматів безпекової взаємодії, а її стратегічні рішення синхронізуються із західними союзниками.

У підсумку виникає парадоксальна ситуація: Україна глибше інтегрована у євроатлантичну систему безпеки, ніж деякі інші формальні члени Альянсу, але при цьому не має формалізованих гарантій безпеки. І це підводить до питання, чи є членство необхідною умовою інтеграції, якщо сама інтеграція вже практично відбулася? Тобто ми нібито вже значною мірою інтегровані, але в нам потрібне формальне членство в НАТО.

Подивимося на цю ситуацію наступним чином. Можливо, євроатлантична інтеграція – це не лише про статус, а насамперед про функцію, не лише про формальні зобов’язання, але й про реальну участь в системі колективної безпеки. У цьому сенсі Україна вже є елементом цієї системи. Більше того, вона виконує критично важливу функцію – стримування росії, практично забезпечуючи безпеку східного флангу Європи і НАТО. Чи означає це, що членство більше не потрібно? Очевидно, що ні. Функціональна інтеграція не замінює інституційну. Вона не забезпечує головного – юридичного підкріплення гарантій безпеки, а також не створює ситуацію стратегічної визначеності, яку дає членство.

Що таке стратегічна визначеність? Це відповідь на питання,  чи це наша територія і чи потрібно її захищати. Її відсутність залишає Україну в стані залежності від політичної волі партнерів. Ми зараз бачимо, що кожні вибори в центрально-східноєвропейській країні-члені НАТО – це як політичний землетрус, в тому числі і для відносин України з Альянсом. Ми не знаємо, хто приїде до влади, яка буде в них позиція і наскільки вони віддані будуть партнерству між НАТО і Україною.

Загалом можна стверджувати, що в особі України виникає новий, раніше практично не існуючий феномен – держава, яка є максимально інтегрована в систему НАТО, але позбавлена формального захисту цієї системи. Це не класична сіра зона. Можна було б запропонувати такий термін як «гіперінтегрована без гарантії держава». З одного боку, нинішній шлях України можна розглядати як альтернативну модель інтеграції, яка відзначається більшою гнучкістю, швидкістю і, при цьому, позбавлену політичних блокувань. Україна не чекає на формальне рішення – вона вже є частиною системи, будучи в НАТО.

З іншого боку, ця модель має фундаментальні обмеження. Вона не вирішує питання довгострокової безпеки. Вона не ліквідовує стратегічну невизначеність. Тобто, не зрозуміло, чи ми є частиною цього безпекового простору, чи ні. І вона не гарантує, що рівень підтримки збережеться в майбутньому, про що свідчать вибори, які впливають на ставлення Європи до України.

Ключова теза, яку я б хотів запропонувати для обговорення, полягає в наступному. Україна вже інтегрована в євроатлантичну систему безпеки функціонально, але не інтегрована інституційно. І саме ця асиметрія є одним із головних проявів сучасної європейської безпекової архітектури. І звідси випливає відповідь на початкове запитання: євроатлантична інтеграція України не зводиться лише до членства в НАТО – вона вже відбувається. Практично щоденно, на полі бою, в політичних кабінетах і так далі. Але водночас без формального членства ця інтеграція залишиться незавершеною, «підвішеною» і, найголовніше, в якійсь мірі навіть зворотною. І, можливо, головне питання сьогодні полягає не лише в тому, чи готова Україна до НАТО, але в тому, чи готова сама євроатлантична система безпеки визнати нову реальність, в якій Україна вже невід’ємною частиною.