Сергій Швидюк, к.політ.н., доц. кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

Державна служба України – це просто кабінети чи безкінечні папери, це насамперед люди, на яких тримається інституційна спроможність нашої країни. У Чернівцях 23 червня 2026 року відбулася фахова розмова під час круглого столу, де управлінці та науковці зібралися не заради урочистих промов до Дня державної служби, а для чесної розмови про виживання та розвиток системи. Державна служба – це парадоксальне поєднання постійних, часом хаотичних змін і водночас фундаментальної стабільності. І сьогодні настав час поглянути на неї без зайвих емоцій, із холодним управлінським розрахунком.

Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, ворог сподівався, що наша держава впаде не лише на полі бою, а й розсиплеться як інститут. Проте державна машина, яку роками звинувачували у неповороткості, згрупувалася і витримала цей удар. Незважаючи на блекаути, тривоги та обстріли, держава не зупиняла свою роботу ні на день, залишаючись для мільйонів українців надійною точкою опори. Управлінці на місцях змогли швидко адаптуватися до управління безпрецедентними обсягами гуманітарної та міжнародної допомоги, довівши, що ми маємо команди, здатні працювати прозоро та ефективно. Усе це стало можливим завдяки ядру професіоналів, які продовжують працювати за покликом серця, сприймаючи свою роботу як справжнє служіння країні в час війни, а не просто як запис у трудовій книжці.

Але варто бути відвертими: стійкість, яку ми демонструємо вже п’ятий рік поспіль, не є безкінечною. Емоції та адреналін вичерпуються, і зараз система стикається з викликами, які підточують її зсередини. Найбільш болючим є тотальний кадровий дефіцит. Через відтік спеціалістів за кордон, мобілізацію та перехід фахівців у громадський сектор утворився такий вакуум, що сьогодні один службовець часто тягне на собі роботу за трьох. Люди працюють на межі вигорання в режимі постійного гасіння операційних пожеж.

Ця ситуація погіршується багаторічною стигматизацією професії. У суспільстві культивувався стереотип про чиновника як людину неефективну або корумповану, і цей негатив досі міцно сидить у свідомості багатьох. Яскравим прикладом стала нещодавня хвиля безпідставного хейту щодо державної службовиці, випускниці нашої кафедри політології та державного управління, яку цькували лише через її стать та вік. Додайте сюди фінансову нестабільність: реформа грейдингу, на яку покладали стільки надій, подекуди лише оголила прірву в заробітних платах, а не вирішила проблему.

Ще одна серйозна загроза – це поступова девальвація ролі державного службовця як творця державних політик. Сьогодні процес розробки реформ все частіше делегується офісам супроводження або грантовим командам. Вони можуть генерувати цікаві ідеї, але критична проблема полягає в тому, що ці структури не несуть жодної політичної чи адміністративної відповідальності за впровадження своїх ініціатив. Через це ми отримуємо такі сумнівні рішення, як надання статусу пожиттєвого публічного діяча заднім числом. Державна служба при цьому ризикує перетворитися на звичайний технічний бек-офіс, усунутий від своєї головної місії.

Попереду на нас насувається євроінтеграційне цунамі. Вступ до ЄС вимагає опрацювання десятків тисяч сторінок європейського права, і для цього потрібні фахівці нового формату. Нам чи не в кожному кабінеті критично необхідні люди, які володіють мовами, знають проєктний менеджмент і можуть якісно звітувати перед європейськими структурами без права на помилку.

Щоб повернути інституційну спроможність, ми маємо відмовитися від імітації змін. Формальна зміна вивісок кадрових служб на сучасні HR-відділи не принесла реальних результатів. Потрібна нова філософія, де суспільство нарешті усвідомить, що гідна оплата праці управлінця – це пряма інвестиція у національну безпеку.

Державі необхідно повернути свою суб’єктність: право розробляти політики та нести за них відповідальність має належати тим людям, які складали присягу державного службовця. Центри експертизи повинні знаходитися всередині органів влади.

Крім того, в умовах браку кадрів нас може врятувати лише технологічна оптимізація. Сьогодні ми маємо дивну ситуацію з так званим тіньовим використанням штучного інтелекту, коли службовці змушені працювати через власні безкоштовні акаунти, бо державні інституції не мають офіційних підписок. Легалізація та впровадження сучасних алгоритмів аналізу даних – це чи не єдиний спосіб розвантажити людей від паперової рутини.

Державні службовці вже склали свій найскладніший іспит на виживання, довівши, що Україна здатна встояти. Тепер перед нами стоїть не менш складне завдання – еволюціонувати. І від того, наскільки швидко ми позбудемося стереотипів та подолаємо кадровий голод, напряму залежить успішність нашого майбутнього в європейській родині. Проблеми потрібно проговорювати вголос, щоб вони ставали чітким орієнтиром для їхнього вирішення.