Анатолій Круглашов, завідувач кафедри політології та державного управління, директор НДІ європейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, доктор політичних наук, професор

Звертаючись до питання про євроінтеграційний шлях України,  потрібно, насамперед, зробити історичну ремарку і нагадати, що першим українським мислителем, який поставив перед собою мету європеїзації нашого суспільства і послідовно обстоював її не лише у своїх знаменитих творах, а й в особистому листуванні з Іваном Франком, був Михайло Драгоманов. Саме він говорив, що наше завдання – виховати нове покоління українців-європейців.

Пізніше цю мету, попри складні й неоднозначні стосунки зі своїм учителем, неодноразово повторював і Іван Франко, інтелектуальний внесок якого в українську історію, культуру і науку є незрівнянно великим і, можливо, досі повною мірою не оціненим нами.

Коли Драгоманов і Франко працювали над цією ідеєю, українців за своїм самоусвідомленням і вибором було небагато, а українців-європейців – ще менше. Сьогодні ж ми бачимо мільйони українців-європейців, які захищають, будують і розвивають свою державу.

Варто нагадати лише окремі факти. Коли вже незалежна Україна на початку 1990-х років тільки починала шлях до осмислення власної європейської майбутності, прихильників євроінтеграції було не так багато – 40–46%. Натомість було багато скептиків, які казали: навіщо нам це потрібно, навіщо Європа, коли поруч «велика росія»? Кривавою ціною, ціною громадянського подвигу під час Помаранчевої Революції, жертовністю під час Революції Гідності наше суспільство нарешті звільнилося від цієї сумнозвісної «малоросійської» роздвоєності, геополітичної невизначеності й цивілізаційних сумнівів. Воно обрало своєю стратегічною метою європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Тут, очевидно, варто згадати першу національну стратегію інтеграції України до ЄС 1998 року і програму інтеграції України до ЄС 2000 року. Це були дуже важливі документи, і при всій критиці на адресу Леоніда Даниловича Кучми, йому варто за це подякувати. Саме в цих програмних документах уперше була зафіксована чітка і зрозуміла формула: стратегічною метою української держави є європейська інтеграція, тобто вступ до Європейського Союзу.

Потім були коливання щодо стратегічного курсу із різними версіями закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», епоха правління В. Януковича з облудними обіцянками, що ми йдемо в Європу, які завершилися зривом підписання Угоди про асоціацію під кремлівську диктовку. І саме тоді народ, а передусім студентство, стали на захист європейського вибору України під час Євромайдану 2013 року і трагічного часу Революції Гідності 2014 року.

У всіх цих визначальних подіях ключовим рушієм нашої євроінтеграції виступали саме громадянське суспільство і та частина української політичної та управлінської еліти, яка розуміла: майбутнього для України в «тісному союзі», а точніше – у поглинанні росією, немає.

Так, наші стратегічні документи і програми з євроінтеграції не завжди виконувалися своєчасно. Були прикрі і навіть штучні затримки з нашого боку. І не лише з нашого. Велися дуже складні перемовини щодо асоціації Україна – ЄС. Пам’ятаєте, коли нам то Берлін, то Париж пропонували сурогатні рішення замість асоціації у вигляді то «Угоди про партнерство та співробітництво +», або «Стратегічного партнерства»? Але асоціацію ми вибороли. І, виборовши її, почали втілювати в життя. Хоча й з різними успіхами та труднощами, з нашим знаменитим зволіканням в окремі роки, на жаль.

А далі сталося те, що, сподіваюсь, остаточно змінило історію нашої держави та її європейського поступу: повномасштабне вторгнення росії 24 лютого 2022 року. Саме тоді українська влада 28 лютого ухвалила абсолютно правильне, доленосне рішення – подати заявку на вступ до Європейського Союзу. У рекордні терміни, за три місяці, цю заявку ЄС було розглянуто та прийнято. Жодна інша країна-претендент не проходила такого шляху в умовах повномасштабної війни.

Далі була ціла епопея з виконанням попередніх вимог Європейської Комісії щодо відкриття перемовин. Ми їх виконали. Потім – дебати щодо самого офіційного відкриття перемовин Україна–ЄС. Перемовини політично відкрили, хоча були й ті, хто намагався це блокувати, зокрема Угорщина в особі Віктора Орбана, який пізніше заявив, що він – «мишка, яка допомагає російському левові». Угорщина вже урочисто провела Орбана в політичне минуле і зустріла свого нового прем’єр-міністра та його уряд. Але очевидно, що відновлення нашого партнерства з Угорщиною буде складним і відповідальним процесом. Проте ми повинні зробити все, що від нас залежить, разом із нашими партнерами. І тут одним із ключових партнерів для нас є Румунія, яка теж має складні, історично зумовлені відносини з Угорщиною і так само зацікавлена в тому, щоб Угорщина залишалася справді європейською, демократичною та відповідальною державою.

Сьогодні ми можемо підсумувати: ці роки пошуків, помилок і здобутків не минули марно. Україна, за підтримки Європейської Комісії, пройшла значний шлях технічних перемовин і поступового виконання умов вступу. Зараз ми очікуємо разом із Молдовою початку повноцінних переговорів про вступ до ЄС у вигляді відкриття так званих кластерів перемовин.

На День Європи 9 травня 2026 року я мав честь бути запрошеним до Кишинева на міжнародну конференцію, де були присутні президентка Молдови Майя Санду, віце-прем’єрка з європейської інтеграції та інші високопосадовці, наш посол в Республіці Молдова Паун Роговей. Я сказав у своїй науковій доповіді (виступити міг лише онлайн) про дуже важливу річ: нам не можна дозволити розділити Україну й Молдову за принципом «спочатку приймемо Молдову, а потім, можливо, подивимося на Україну». Це небезпечна й підступна маніпуляція. Ми повинні рухатися разом, тому що безпека цього регіону і Європи загалом залежить від того, наскільки рішуче ми подолаємо російські впливи – як військові, так і гібридні, які підривають європейські, а зокрема демократичні, цінності в наших суспільствах.

Окрім відкритого російського ворога, ми маємо й інші виклики – передусім триваючу пандемію популізму і так званий «суверенізаційний» дискурс, коли частина політичних еліт у Європі починає говорити про необхідність «повернути свій суверенітет», нібито відібраний Європейським Союзом.

Давайте згадаємо дуже просту, але надзвичайно важливу  річ. Не випадково 8 травня ми відзначаємо День пам’яті та перемоги над нацизмом, а 9 травня – День Європи. Це не просто збіг чи сусідство в календарі важливих дат. Після руїн двох світових воєн Європа усвідомила: третя світова війна може стати останньою. І єдиним шляхом уникнути цього є проєкт європейської єдності – демократичної, правової, цивілізаційної.

Саме тому ми зацікавлені в тому, щоб українці – народ, який сьогодні є щитом і охоронцем Європи – були частиною єдиної демократичної європейської родини.

Я переконаний: ми йдемо правильною дорогою, попри всі коливання і труднощі. І хоча сьогодні часто говорять і наші політики, що європейська інтеграція переходить у площину «технічної роботи», я з цим лише частково погоджуюся. Для чиновника чи управлінця це, безумовно, – технічний процес. Але насправді європейська інтеграція – про набагато більше. Так, вона унормована копенгагенськими критеріями, окреслена кластерами перемовин, процедурами, обов’язковими для якісного виконання. Але її справжній зміст – це європеїзація. Європеїзація політичної, соціальної, культурної, освітньої сфери.

Ми повинні не лише адаптувати європейське законодавство, а й імплементувати його. А імплементація – це не лише адаптація. Це законодавство має у нас фактично працювати: в повному обсязі, ефективно і підтверджено. І тут роль громадянського суспільства, органів влади, місцевого самоврядування є величезною.

Нещодавно ми провели в нашій Чернівецькій області вже 14-й конкурс учнівських наукових робіт «Український вибір: процеси європейської інтеграції». І знаєте, що найбільше вразило журі і мене, як його голову? Не те, наскільки яскраво і аргументовано виступали діти, старшокласники, а те, що вони всі без винятку були абсолютно переконані: європейська інтеграція – це не просто вибір держави, а й їхнє особисте майбутнє. Особливо мені сподобалася презентація учениці з Недобоївської громади, яка представляла роботу про транскордонну співпрацю і говорила про це не абстрактно та відсторонено, а знаючи про всі її аспекти і залученість мешканців громади до цього процесу. Тому надзвичайно тішить, що виростає покоління школярів, які вже сьогодні усвідомлюють себе українцями-європейцями, які вже сьогодні щось конкретно роблять і хочуть робити ще більше, здобуваючи освіту та необхідні знання.

Саме тому на регіональному і місцевому рівнях ми повинні зробити все для демократичної консолідації українського суспільства. Європейська інтеграція – це справа не лише влади чи політиків. Перед усіма нами – величезний фронт роботи: для освітян, науковців, експертів, медіа, громадських організацій. Добре пам’ятаю, як ми свого часу створювали мобільні інформаційні групи, їздили районами області й переконували людей, що європейська та євроатлантична інтеграція – це наш вибір і наша майбутність. Тоді це часто сприймалося як дивакувате хобі. Ми робили це нерідко всупереч, а не завдяки.

А нині я хочу, щоб сьогодні ми йшли в Європу всупереч лише одній державі – росії. Усе інше – це наші конкретні завдання. На рівні шкіл, університетів, культурних закладів, громадських організацій, муніципалітетів, органів влади ми повинні відбудовувати мережу європейських партнерств. Тому що рішення про входження України до Європейського Союзу – це консенсусне рішення. Воно потребує одноголосності країн-членів ЄС. А отже, ми повинні вибудувати міцні та дієві вертикальні зв’язки – від місцевого рівня до загальноєвропейського – і переконати наших партнерів у тому, що не лише Україна хоче бути в Європі, а й сама Європа не може бути по-справжньому безпечною, сильною та успішною без України. Це величезна робота. Але це й величезний потенціал нашої спільної взаємодії. Я впевнений, що нам вистачить на це сил, здоров’я, наснаги і єдності.