Юрій КОРОЛЮК, доктор наук з державного управління, професор Чернівецького торговельно-економічного інституту ДТЕУ, експерт CO «UMDS»

Економічне диво – це прискорене, стійке, системне зростання продуктивності та доходів, яке значно перевищує очікувані показники (World Bank – звіт The East Asian Miracle: Economic Growth and Public Policy, 1993). Воно не виникає спонтанно, а формується через комплексне поєднання стратегічних інвестицій, інновацій та ефективних інституційних структур на всіх рівнях: державному, регіональному та локальному. Досвід міжнародного відновлення підтверджує цю закономірність.

Після Другої світової війни Німеччина досягла «економічного дива» завдяки моделі соціального ринкового господарства: держава інвестувала у реконструкцію інфраструктури та модернізацію промисловості, а ринок стимулював конкуренцію й приватну ініціативу. Південна Корея після Корейської війни поєднала державне планування у ключових експортних секторах з ринковою лібералізацією, що дозволило локальним підприємствам швидко інтегруватися в глобальні ланцюги доданої вартості. Інтегруючим у даному досвіді є те, що економічне чуде не йде зверху – воно здійснюється на місцях, в регіонах.

В українських умовах регіони мають різні стартові переваги та виклики, що визначає необхідність диференційованого підходу. Менш постраждалі від військової агресії західні області вже зараз активно розвивають ІТ-стартапи та інноваційні хаби, залучаючи гранти та приватні інвестиції. Також, завдяки транзитним можливостям і близькості до європейських ринків, уже трансформуються у регіональні центри логістики та малого бізнесу в переробці сільськогосподарської продукції та послуг.

Щоб закласти економічне диво вже зараз, регіонам необхідно діяти за трьома напрямами. По-перше, інституційна готовність: створювати прозорі структури координації відновлення, ефективного управління ресурсами та залучення інвестицій. По-друге, мобілізація локального потенціалу: підтримка малого та середнього бізнесу, агротехнічних стартапів і цифрових сервісів забезпечує стійке створення робочих місць та накопичення виробничого потенціалу. По-третє, стратегічна лібералізація: спрощення адміністративних процедур, стимулювання приватних інвестицій і міжнародної допомоги створює сприятливе середовище для економічного зростання. І це посильне завдання для місцевої влади.

Міжнародний досвід показує, що правильне поєднання державних інвестицій і ринкової лібералізації дає значний економічний ефект. Так, за визнаними моделями DSGE (Dynamic Stochastic General Equilibrium) і мультиплікаторних оцінок, кошти, вкладені в критичну інфраструктуру або інноваційні кластери, створюють ефект ланцюгового зростання віддачі у кілька разів (Ganelli, G., & Tervala, J. (2016). The Welfare Multiplier of Public Infrastructure Investment. IMF Working Paper No. 16/40. International Monetary Fund). Це підтверджує практику Німеччини 1950-х і Південної Кореї 1960-х, а також успішні українські приклади: львівські IT-хаби вже генерують помітну додану вартість, а чернівецькі логістичні ініціативи значно оптимізували постачання товарів до ЄС під час війни.

Євроінтеграція виступає важливим прискорювачем економічного дива. Вона відкриває українським регіонам доступ до європейських ринків, прямих іноземних інвестицій і сучасних стандартів управління, що підвищує продуктивність та конкурентоспроможність. Регулювання економіки має змінитися: спрощення процедур реєстрації бізнесу та ліцензування, стимулювання приватних інвестицій у ключові сектори, розвиток цифрових платформ і прозору систему контролю ефективності інвестицій.

Особливо важливим елементом повоєнного економічного відновлення є ефективна протидія корупції на місцевому рівні. Прозорість у розподілі ресурсів, відкритий доступ до інформації про державні та міжнародні гранти, а також цифровізація адміністративних процесів значно підвищують ефективність відновлювальних програм і зменшують ризики зловживань.

Створення локальних антикорупційних платформ, публічний моніторинг закупівель і відновлюваних проєктів, а також залучення громадськості до контролю за бюджетними витратами дозволяють не лише економити ресурси, а й підвищувати довіру до влади та стимулювати приватні інвестиції. Досвід міжнародних програм відновлення після конфліктів, зокрема в Східній Європі та Балтії, показує, що регіони, які впроваджували сувору прозорість і систему антикорупційних гарантій, відновлювалися в середньому на 20–30% швидше, ніж ті, де корупційні практики залишалися неконтрольованими.

Часові рамки та ресурси залежать від масштабів руйнувань та ефективності дій. За історичними прикладами, перші помітні ефекти можуть з’явитися протягом 3–5 років, а стійке економічне зростання – за 7–10 років за умови збалансованого поєднання державних інвестицій, регіональних ініціатив і приватного капіталу. Гарантія успіху полягає в одночасному виконанні всіх елементів: прозорі інститути управління, мобілізація ресурсів регіонів і створення сприятливого середовища для бізнесу та інновацій. Саме ці напрямки повинні відображатися в програмах та стратегіях розвитку регіонів уже сьогодні. І регіональна влада не повинна втрачати час.

Таким чином, повоєнне економічне диво України на регіональному рівні – це не абстрактна мета, а стратегічно спланований процес. Кожен регіон, враховуючи свої сильні сторони, повинен невідкладно закладати фундамент для інтеграції в глобальні ланцюги доданої вартості, підвищувати продуктивність і технологічний потенціал, що забезпечить стійке і швидке економічне зростання після завершення війни.