Нонна ТЕР-ВАРТАНЬЯНЦ, викладач Буковинського фінансово-юридичного університету

З того часу, як  людина відчула себе Homo sapiens, тобто людиною розумною, вона постійно вдосконалює своє життя на свій розсуд і таким чином, як їй здається правильним. Люди завжди хотіли досягти  мети, це нормальне бажання, що їх  характеризує. Одне з цих бажань – жити краще. І для цього використовуються всі наявні можливості. Вже у первісних суспільствах ми бачимо, що людина докладає титанічних зусиль, захищаючи себе, свою власність. При цьому закликались на допомогу боги, створювались образи міфічних героїв, захисників і борців за справедливість.   Із створенням  класового суспільства, коли з'явились окремі  групи людей,  які здійснювали керівництво одноплемінниками, вони однозначно відчували себе особливими, вищими за інших.

На перших етапах  існування класового суспільства функції державного  управління не були диференційовані. Одні й ті ж люди здійснювали  управління  державою,  військовими силами, відправляли правосуддя. З часом старійшини і вожді почали використовувати свою владу з метою одержання  особистої вигоди.  Подальший розвиток  суспільних інститутів ще більше розшарував суспільство:  виділились верховні правителі  та  особи, яким вони доручали здійснення певних функцій. Спочатку це зазвичай були родичі  правителя – фараона, князя, імператора,  отже, представники аристократії.

В різних країнах  чиновницький прошарок   з'явився  в різний час, але  кожне  стародавнє суспільство  мало  цей  період в своєму розвитку.  І, як не сумно це усвідомлювати,  з появою чиновництва як класу  з’явилось  зловживання службовим становищем з метою одержання  вигоди, тобто сьогоднішньою мовою – корупція.

Згідно Енциклопедичного  юридичного словника “Корупція – злочинна діяльність в сфері політики чи державного управління, яка полягає  у використанні посадовими особами доручених їм прав та  владних  можливостей для особистого  збагачення.”

Корупція є не самостійним складом злочину, а складним поняттям, яке охоплює ряд посадових злочинів (таких, як хабарництво, зловживання службовим становищем,  та ін.).  

Як відомо, вперше  держава і право виникли в країнах Стародавнього Сходу. Апарат управління  цих держав (Індія, Ассирія,  Вавілон, Єгипет, Китай) був багато в чому  ідентичним: на чолі адміністративної одиниці стояв намісник царя (найчастіше – член  царської родини або  воєначальник). Також  існувало щось подібне до органів місцевого самоврядування – общинні збори.  В різних країнах  існували певні відмінності. Так,  в Індії  були спеціальні чиновники, якими керували особливі міністри. В кожне місто та сільський округ призначався  урядовець-контролер, який наглядав за діями всіх посадових осіб. Велике значення мали також царські інформатори і агенти. За зловживання службовим становищем  карали  звільненням з посади, засланням  та конфіскацією майна.

Зловживання  службовим становищем в особистих інтересах у  державах Давнього Сходу було  дуже   поширеним. Відомий французький  єгиптолог  П’єр Монті  писав: «…писці, збирачі податків й усі представники влади, включаючи найнікчемніших, нещадно утискували  простий люд,  обкрадаючи водночас і народ, і фараона. Судді без докорів  сумління  брали хабарі, за гроші виправдовували злочинця й засуджували  невинного,  занадто бідного, щоб  їм  заплатити».

В Месопотамії в 1792 році до нашої ери ( 3800 років тому), було написано збірник законів, відомий  під назвою Законів  царя Хаммурапі.   Весь перший розділ цього юридичного документу був присвячений корупції при відправленні правосуддя. Зокрема, в параграфі 5-му  передбачалось:  якщо суддя змінить свій вирок за хабар чи під тиском, то він повинен сплатити вартість позову у 12-кратному розмірі  і   його позбавляють права займати суддівську посаду.  В деяких країнах  Давнього Сходу  з  корупцією боролись ще завзятіше: з судді, що був помічений у хабарництві, знімали шкіру (мабуть, з живого), і оббивали цією шкірою крісло, в яке сідав  новий    суддя.

В древньо - китайському царстві Хань  при імператорі   У Ді,  в 140 році до н.е. почала започатковуватись  оригінальна система добору кадрів до адміністративного апарату. Претендент на службову посаду мав заручитись рекомендаціями  місцевого начальства  і  скласти досить важкий   конкурсний іспит.  Якщо претендент провалював іспит, карались ті чиновники, які давали рекомендацію. Відповідно, чиновники  намагались давати рекомендації  достойним  та підготовленим  кандидатам. Це все відкривало доступ  до управління  вихідцям  з  небагатих верств   суспільства і  дещо послабляло корупцію.

В Давній Греції  за часів правління політичного  діяча, оратора та Олімпійського чемпіона  Перікла (V століття до н.е.)  вперше   політична посада не була пов’язана з майновим станом посадовця, тобто на зайняття державної посади могла  претендувати і небагата людина.  Навпаки, була офіційно введена плата за  державну  та військову службу, почали платити навіть за участь  в Народних зборах.   Вибравши  громадян, достойних зайняти державну посаду, проводили  вибір шляхом   жеребкування, щоб  всі кандидати були в рівному становищі.

Пізніше, в період розвинутої демократії, службові особи обиралися вже  голосуванням, терміном  на один рік.  Обраний на посаду не міг від неї відмовитись.  Не можна було займати одночасно дві посади,  і навіть  одну й ту  ж посаду  два роки підряд. До призначення всі службові особи проходили спеціальну перевірку, в ході якої з’ясовувались їх професійні здібності, моральність, ставлення до співгромадян,  а також  відсутність боргів.  Всі службові особи  були підзвітні  Народним зборам, збори також і постійно контролювали чиновників. Саме Народним зборам   належало право розглядати справи про хабарництво державних урядовців. Розтрата державних коштів,  зловживання владою, хабарництво карались  відшкодуванням  шкоди  в  10-кратному розмір, а часто і вигнанням.

В Давньому Римі  злочином визнавалось насильство посадової особи  щодо  громадянина або його майна в тому разі,  якщо  це насильство  не було викликано  виконанням  державного обов'язку. А також,   якщо чиновник при цьому  використовував  атрибути посади (наявність стражників, знаки влади). Суб'єктом таких злочинів могла бути тільки посадова особа і тільки під час виконання своїх обов'язків.  Також римське право знало таку групу злочинів, як вимагання. Тут було два види злочинів: хабарництво чиновників і вимагання під час здійснення посадових обов'язків, найчастіше – при зборі податків. Причому предметом хабара визнавались  лише певні речі, найчастіше гроші.  А ось  питво, їжа, незалежно від  їх  цінності, а також  почесні подарунки від родичів  хабаром  не вважались. 

При імператорі Діоклетіані  головним центром управління країною стала  рада при імператорі, до складу якої в обов'язковому порядку входили і юристи. Тоді було встановлено суворі правила про ранги численних чиновників, про права, які надавались кожному чиновнику, про порядок підвищення по службі. Кадри чиновників підбирались із різних верств  вільного  населення. 

В тому ж таки Римі в 149 р. до н.е. вперше була створена спеціальна комісія в справах хабарництва і вимагання службових осіб у провінціях. Найбільша кількість таких комісій існувала під час правління диктатора Сулли – 70-ті роки  І століття  до н.е.  До злочинів проти держави відносилися казнокрадство, застосування недозволених засобів під час  виборів, здобуття виборної посади недозволеними методами,  перешкоджання здійсненню правосуддя, підкуп у суді, хабарництво службових осіб,  а також  убивство державного службовця. . Як кара застосовувались  каторжні роботи, заслання, ув'язнення, штрафи.

За часів середньовіччя призначення чиновників на посади здійснювалось або королем, або особами, яким він делегував це право.  Контроль за діяльністю  чиновників проводився постійно і був досить жорстким. В одному з найвідоміших в світі правових документів – у Великій  Хартії вільностей  (1215  р.)  15 статей  (7-11, 21, 37, 44, 46) направлені проти зловживань королівських чиновників, а саме: прямо були заборонені побори,  судді мали додержуватись підсудності справ. За   порушення призначались покарання у вигляді штрафів, також  винні усувались з посад.  

З розвитком абсолютизму та зміцненням королівської влади в країнах Європи з’явились нові  посади державних чиновників.  Так,   наприклад, король Франції Філіп IV Красивий (час правління 1285-1314 р.р.) у 1307 р.  ввів інститут прокурорів, які в той час були  чимось на зразок податківців. Вони були підконтрольні і підзвітні  лише королю,  навіть  називались «люди короля»,  були його очима і руками. Прокурори   наглядали, щоб податки збирались правильно і все зібране потрапляло до казни. Їхня діяльність трохи послаблювала здирництво місцевих чиновників, які брали податки в більшому розмірі, з тим, щоб частину  привласнити. В містах, що вже знали  Магдебурзьке право, управління містом, тобто магістрат, обирався шляхом виборів, так що міста були набагато  самостійнішими і багатшими, ніж села. Навіть король не міг втрутитись в питання, що мав право вирішувати  тільки магістрат. Наприклад, король  не міг запровадити  новий податок без узгодження з правлінням міста. 

І надалі  монархи  і їх довірені  особи  постійно  контролювали діяльність   чиновників. І, мабуть,  не завжди  тому, що король як батько дбав  про підданих, а перш за все з-за того, що  хабарництво, вимагання  підривали владу, створювали  підстави  для невдоволення населення,  викликали заворушення, які потім  доводилось придушувати, витрачаючи  сили і кошти.

В Османській имперії   в Середні віки корупція досягла просто жахливого рівня. Чиновники, якими з  15-го  століття були здебільшого євнухи, отримували щедрі  подарунки  не тільки від султана, але й від прохачів. В їхній волі було надати аудієнцію у султана, або відмовити. Навіть будь-яка жінка з гарему, що хотіла звернутись до султана, повинна була робити це через головного євнуха, що відав гаремом. А враховуючи звичай дарів, зрозуміло, що  це безмірно збагачувало чиновників.  За дарунки наглядач гарему міг звеличити  наложницю, або навпаки,  залишити в безвісності.  Чиновники при султані створювали щось на зразок торгового товариства, поставляючи до двору потрібні товари  і призначаючи ціни на них.  Інколи чиновники ставали багатшими за султана, і їх жадоба влади доходила до того, що  правителя просто фізично знищували, якщо він дуже заважав.  Взагалі,  язва корупції настільки роз’їла  державу султанів, що  чиновники під час  війни з Росією  навіть мирний договір   підписали за хабар.  Під час російсько-турецької війни  навіть Хотинська  фортеця була здана турецьким пашею російським військам, бо  цьому коменданту   дали гроші і пообіцяли добре ставлення до нього і гарнізону.  Тож нема чого дивуватись, що  Османська імперія,  як до неї Римська,  і Візантійська,  занепала.

В Київській Русі хабарі вкоренились  зразу ж після  створення держави, тобто вже під час правління  першої  (варязької)  династії  князів Київських, що були родом із  Скандинавії.  Один з перших Київських   митрополитів – Кирил засуджував в своїх проповідях  хабарництво, ставлячи його в один ряд з  чародійством та пияцтвом. Хабарництво чиновників згадується також   в Київських літописах  ХІІІ ст.  

В Російській имперії,  в силу ряду причин, розвиток чиновництва як класу йшов повільно. І навіть коли цей клас склався, чиновники продовжували залишатись в чомусь безправними. В умовах становлення абсолютної монархії   зменшувалось значення органів  самоврядування, були введені посади воєвод,  які призначались спільно царем і Боярською думою. Призначались воєводи на короткий термін – 1-2 роки. Завідували вони поліцією,  військовою справою, мали право суду, а в прикордонних областях інколи займались   зов-нішньополітичною діяльністю. За виконання своїх обов'язків  воєводи  часто взагалі не одержували плати, їх ставили на “кормление”  за рахунок населення.

В  1550 році  двадцятирічний  цар  Іван IV, що пізніше одержав  прізвисько  «Грозний»,  звелів  скласти  Судебник. Цей  документ вперше  окреслює такий склад злочину, як   винесення  неправильного рішення в результаті хабара. Відшкодування цього – 3-кратний розмір  суми позову і кримінальне покарання, яке  було  тим  тяжче,  чим нижчим був суддівський чин. Іван Грозний  вперше ввів смертну кару в якості покарання за  надмірність у хабарях.  Так, в цей час  був   покараний на смерть дяк, що одержав  зверх належного смаженого гусака з монетами. 

Зрозуміло, що поведінка  посадових осіб у ці часи була аж ніяк не бездоганною.  В 1648 році, за часів  другого царя з династії Романових,  Олексія Михайловича,  батька Петра І,  кривда і насильства начальника Земського наказу Л. Плещеєва викликали бунт. Кількатисячна юрба увірвалась в Кремль  слідом за царем,  який йшов з богослужіння,  і з криком вимагала вирішення їх скарг. Люди кричали, що їм вже несила терпіти, і вони не залишать Кремль,  поки не одержать указ царя про задоволення їх вимог.  Результатом цього був антиурядовий рух, який охопив  не тільки Москву, але й Північ та Сибір. Повсталі вривались у   палаци  бояр, дворян, багатих купців, приказних службовців-дяків. І метою людей  був не грабунок майна, а його знищення з метою помсти.

В цей період і були окреслені посадові злочини. Велика частина їх була пов'язана  з порушенням порядку судочинства, насамперед, хабарництво. Також  службовими злочинами  визнавались   відмова в правосудді,  підлоги, тяганина, порушення порядку провадження і допомога злочинцю ухилитись від суду.

Але що цікаво: плата судді від зацікавлених осіб, так звана “обіцянка” – була закономірністю. На думку історика Василя Татіщева, це – плата за старанність судді у розгляді справи. Тобто, якщо суддя “оставя свой домовой распорядок, веселия и забавы”, використає цей час  для розгляду справи, “то уже взятое за труд и честь не лихоимство, но мзда должная”. Правда, законно суддя міг брати подарунки не дорожче 8 рублів, які привішувались до подарованих  ікон, а також деякі  незначні речі,  які могли бути принесені впродовж 8 днів після Великодня разом з крашанками та Великоднім частуванням.  Те, що перевищувало  цю суму,  і  вважалось хабаром.

Найпоширенішими  видами покарання за хабарництво на той час були:  страта,  тілесні покарання,  тюремне  ув’язнення,   вислання до  віддалених губерній або до Сибіру,  конфіскація  майна, відсторонення і звільнення     з посади, а також різноманітні  штрафи, що називались “пеня”. 

Розповсюдженість хабарництва була такою, що  указом  Петра І  від  25 серпня 1713 року службовим особам, спійманим на хабарництві, призначалась у вигляді покарання  смертна кара. Однак і ця міра не сильно  лякала хабарників, хоча в цей час  було скарано на смерть  сибірського губернатора, представника древнього роду  князя  Гагаріна.  Тобто приклади покарання  були, і всі про це знали.

В  1714  році  Указом Петра І  маєтки дворян були закріплені за ними на праві власності, тобто тепер володіння землею не було тимчасовим, як плата за службу. Раніше чиновники годували  свої сім’ї саме  за рахунок  права  володіння землями і селянами, тобто вони були водночас  і чиновниками, і поміщиками. Тепер же  почали  платити  за військову та  цивільну службу.   В 1722 році Петром І  було запроваджено “Табель про ранги”. Цим документом було усунено поділ всередині класу феодалів.  Весь  служивий клас почав  називатися дворянством. Цим же актом встановлювались відповідні посадові оклади для чиновників.

Не дивлячись на  довічне закріплення маєтків за дворянами,   більшість їх  від  служби все ж не ухилялась. По-перше, вони були зацікавлені  в одержанні  посадових  окладів. І крім того, головним  обов’язком дворянина вважалась державна або військова  служба.

Але потреба в чиновниках вже не покривалася  за рахунок природного приросту, тобто народжуваності  серед  цих верств населення, і це давало можливість вихідцям з інших класів  одержати дворянство за вислугою.  Це могло статись   в зв’язку  з  одержанням  ордену,  за вдалу військову кампанію, за   волевиявленням  імператора. 

Імператору Миколі І в 1827 році була направлена «Записка для  соображения  законов о лихоимстве и положения предварительного  заключения о мерах истребления сего преступления». В цьому документі  дуже скрупульозно було  проаналізовано  віковий  корупційний досвід  держави.  В ньому розглядались причини розповсюдження корупційних відносин в державному апараті, давалась класифікація форм корумпованої поведінки, пропонувались заходи протидії даному явищу.  Але, як  свідчить історія,   корупція продовжувала   процвітати в усіх  прошарках чиновницького класу  Російської імперії та  інших країн,  в тому числі й тих, до яких входили  території  сучасної України. Це дуже яскраво  відображено в творах Миколи  Гоголя,  Тараса Шевченка, Івана Франка, Павла  Грабовського,  Степана Руданського,  в байках Леоніда  Глібова  та Івана  Крилова,  в творчості  О. С.  Пушкіна, Ф.М. Достоєвського, М.Є. Салтикова-Щедріна.

Відомий  теоретик анархізму Михайло Бакунін в середині IXX століття писав:  “В кінці Середніх віків, починаючи з другої половини XV століття дві категорії людей стали проявляти помітне  стремління до індивідуального розкріпачення, а саме – до корупції. Це були військові банди та  політики”.

Мабуть, єдиним часом за всю тисячолітню історію, коли не брали хабарів, це – перші роки і пару десятиліть після перевороту 1917 року. Тоді, аж до  шістдесятих років, до  часів Хрущова та Брежнєва хабарі були особливо і не потрібні  владній верхівці – державна казна була в повному  розпорядженні  партійного апарату.  Ну, а за дрібним чиновництвом слідкували – якщо чиновник попадався на хабарі,  то смертна кара застосовувалась без усяких  сантиментів.  Але й це не викоренило традиції брати хабарі. Як  тільки мертва хватка режиму послабла  в 60-70 роках минулого століття, все повернулось на круги свої. А після розпаду СРСР розгул “лихоїмства” став безпрецедентним навіть в історичних масштабах України і Росії.