«Ветеран Хаб Буковина» – обласний комунальний центр соціально-психологічної підтримки ветеранів і ветеранок, військовослужбовців та членів їхніх родин, сімей загиблих та безвісти зниклих. Простір створений для того, щоб допомогти захисникам і захисницям України адаптуватися до цивільного життя та отримати комплексну підтримку після служби, і він є частиною масштабного проєкту Міністерства у справах ветеранів «ВетеранІя» (VETERAN PRO).

Про підтримку ветеранів, процес адаптації, а також ключові завдання і виклики, які стоять перед громадами, поспілкувалися з керівником «Ветеран Хабу» Олександром Кошовим – ветераном, підприємцем та громадським діячем, який після демобілізації активно долучається до розвитку ветеранської політики в регіоні.

Якою на сьогодні є система підтримки ветеранів в Україні? Чи можна назвати її ефективною?

Я б назвав систему, яка зараз розбудовується, ветеранською екосистемою. Сама назва «ВетеранІя» говорить про формування середовища, де ветеран не просто отримує послуги, а стає частиною спільноти. Хто «Я»? Це може бути  громада, людина з громади, влада, бізнес, меценат – будь-хто. Хто поруч із ветераном, той і визначає, що саме він може зробити, щоб підтримати. Саме так «ВетеранІя» може перерости у відродження нової, сучасної України – такої, де ми більше не допустимо тих помилок, які допустили раніше, коли суспільство не було готове до війни.

Система дуже молода і вона унікальна, бо насправді досвіду такої війни ніде у світі не було. Ця війна технологічна, цифрова, з використанням новітніх рішень, зокрема й штучного інтелекту. З боку агресора всі ці технології спрямовані на знищення. Ми не були готові, тому що кожен був сам за себе. Тому сьогодні заклики до єднання, соборності – це не просто гасла, а слова, що мають глибокий зміст.

Система ще сира. Але, на щастя, її формують люди, які на 100% дотичні до війни і отримали власний негативний досвід. Кажу «негативний», бо позитивний досвід, мабуть, мають лише ті, хто виїхав за кордон і спостерігає збоку, чи ті, кому війна стала вигідною. Адже ми розуміємо, що для когось війна – це виклик, а для когось – бізнес. У такому випадку все зводиться до ресурсу й територій, а про людей фактично забувають – вони стають лише інструментом, за рахунок якого вирішують певні питання. А для нас у центрі уваги – саме люди. Тому коли військовий повертається, головне – «перезавантажити» людину  і повернути їй гідність, яку було знецінено.

Яким має бути алгоритм повернення військового до цивільного життя?

Момент переходу з одного статусу в інший є надзвичайно складним як психологічно, так і в організаційному плані. Це своєрідний маршрут між Міністерством оборони і Міністерством у справах ветеранів. У ветерана має бути путівник – маршрутна карта. Її потрібно видавати ще там, де людина завершує службу. Не просто сказати: «У тебе нове життя», а дати чітке розуміння наступних кроків.

Люди повертаються з у різному стані, з різними потребами: відпустка, лікування, реабілітація, повернення додому. Під кожен статус має бути свій свій путівник. І це зона відповідальності Міністерства оборони і безпосередньо військових частин. Їхня служба сьогодні також стає більш сучасною. Уже є розуміння, що з військовими мають працювати фахівці-практики – психологи та медики, – щоб було зрозуміло, в якому фізичному та психологічному стані людину відпускають. Перед поверненням необхідне експрес-тестування, зокрема на ВІЛ-інфекцію, гепатит, туберкульоз, щоб військовий не поїхав додому з прихованими ризиками для себе і своєї родини. Крім того, вже є фахівці із супроводу військових, які працюють і у військових частинах, і в лікарнях. Вони мають не просто видати маршрут, а пояснити його: де точка «Б», хто саме там зустріне людину, – такий самий фахівець, але вже зі статусом фахівця із супроводу ветеранів. Ключове тут – налагоджена комунікація між тим, хто передає людину, і тим, хто її приймає.

До речі, зауважу, що Мінветеранів сьогодні – одне з найсучасніших і наймолодших міністерств у світі. Там працює молода команда, у якій практично всі дотичні до військової служби. Це фахівці вищого рівня, які виявляють потреби, розробляють рішення, створюють інструменти і передають їх у громади для подальшого втілення. Тому якщо хтось каже «держава не працює», – значить, немає зворотного зв’язку, немає належної роботи на місцях, бо ці інструменти потрібно адаптувати під окремий регіон, громаду, сім’ю і окремого ветерана, адже у кожного – своя унікальна історія.

Коли ми тут, на місці, отримуємо людину, вона потрапляє в орбіту фахівця із супроводу. Фахівець одразу включається в роботу і з’ясовує, які потреби має ветеран і надає відповідну допомогу та скерування. Бачить, що людина виснажена – їдуть разом до психолога. І це вже психолог, який працює саме з тими, хто повернувся з війни, а не з діючими військовими. Тобто тут потрібні різні програми і різні підходи до роботи з людьми – і цей момент критично важливо правильно вибудувати.

Те, що сьогодні вже працює на місцях – у громадах, ветеранських хабах, через фахівців із супроводу, – це, по суті, каркас системи. «Скелет» уже є, тепер ми нарощуємо «м’язи». А «м’язи» – це якісне навчання, постійний супровід і професійні кадри.

Розкажіть, будь ласка, детальніше, про фахівця із супроводу ветеранів і його роль.

На сьогодні фахівці із супроводу ветеранів – це найпотужніший інструмент, який у нас є. Я називаю їх «хаймарсами» соціальної сфери або «сімейними лікарями на все життя». Це людина, яка веде ветерана по всіх питаннях: документи, пільги, медицина, освіта, працевлаштування, адаптація родини; це людина, яка пам’ятає про день народження ветерана, вітає зі святами, запрошує родину на програми відпочинку, табори для дітей, групи психологічної підтримки тощо.

Фахівець із супроводу не може отримати знання один раз і працювати з ними роками. Потрібне постійне донавчання – і з юридичних питань, і з психології, і з соціальних сервісів. Він має бути своєрідною міні-мультикомандою, яка орієнтується в системі й розуміє, з ким, коли і з якого питання комунікувати. І головний показник ефективності простий: коли у ветерана запитують: «Питання є?», а він відповідає: «Немає».

Що важливо забезпечити на місцях?

Звісно, потрібно розбудовувати інфраструктуру і робити її справді безбар’єрною, створювати інклюзивне середовище. Доступні простори, доступна інформація, доступні інструменти – для всіх, незалежно від того, в якій війні людина брала участь і який статус має: учасника бойових дій в Афганістані, в АТО чи російсько-української війни.

Про що важливо не забувати, розбудовуючи цю систему?

Не плодити дублювання і бюрократію. Бо програм дуже багато, а якості – мало. З’явилося чимало громадських організацій і псевдоініціатив, які ніби хочуть допомогти, але працюють нефахово. В результаті – зневіра, недовіра, озлоблення з боку ветеранів. Не потрібно робити роботу заради роботи. Якщо хочеш щось змінити – подивися, хто вже це робить, і запропонуй підсилення.

Нам потрібно вже зараз підготувати плацдарм – фундаментальну основу для повернення і гідної зустрічі наших захисників і захисниць. Спочатку – система, умови, середовище. А вже потім, разом із ветеранами, коли їхній ментальний і фізичний стан стабілізується, ми зможемо вирішувати, що робити далі, які напрямки розвивати, які рішення впроваджувати.

Проблема в тому, що сьогодні ми часто намагаємося робити щось «для себе», не завершивши базового. Система готова, умовно, до ста ветеранів, але завтра їх буде тисяча, післязавтра – пів мільйона. Далі можлива амністія для СЗЧ – і це ще понад мільйон людей. Повернуться внутрішньо переміщені особи – ще мільйони. Тому важливо розуміти: це не точкова і не локальна історія. Це питання масштабу держави.

Саме тому до державного рівня мають доходити пілотні проєкти – уже реалізовані, перевірені на практиці, з позитивними результатами. Їх потрібно підхоплювати і масштабувати. Низку таких рішень «з полів» ми уже проштовхнули і винесли на рівень аналітики. Коли хтось каже «не на часі», я пропоную просто порахувати. Якщо ми не зробимо цього сьогодні, завтра це буде значно дорожче. І значно небезпечніше.

Сьогодні ми працюємо також і в установах виконання покарань. Є програма, розроблена і впроваджена Міністерством юстиції, з підготовки фахівців із супроводу учасників бойових дій у колоніях. Чому це важливо? Тому що ми якісно виявили потреби, подивилися, як це може працювати на практиці, запустили «пілот», отримали зворотний зв’язок і подали його у вигляді аналітики. Побачили результати, ризики і наслідки того, що буде, якщо цього не зробити по всій країні. І це стосується не лише цього напряму – соціальне таксі, доступ до послуг, супровід у громадах – таких питань багато.

Якщо рішення працює лише в одній громаді, а в інших  ні – це не проєкт. Завтра громаді дадуть завдання, а вона виявиться неготовою. Чому? Бо не поділилися досвідом. Нам не потрібно розвивати конкуренцію між громадами – потрібно передавати напрацьовані рішення. Якщо ми говоримо, що це не про гроші, а про державу – нову, відновлену, вільну, – то маємо це доводити діями, а не гучними словами. Якщо ми не підготуємося системно, а будемо розпорошуватися між «не на часі», невдалими проєктами, внутрішніми конфліктами і політикою, після війни ми зіткнемося з дуже важкими наслідками: насильство, злочини, трагедії в сім’ях, зброя в цивільному житті. Для мене це питання принципове: робота з ветеранами – поза політикою. Це питання безпеки держави. І якщо ми хочемо гідно зустріти наших захисників і захисниць, іншого шляху в нас просто немає.

Я сам переніс 15 операцій, ампутацію, пройшов усі кола бюрократії. У цей момент важливо було не зламатися, а зціпити зуби і працювати. Тому я не просто критикую – я даю зворотний зв’язок і пропозиції. Не кажу: «це ганьба» – і йду. Натомість пояснюю: ось що не працює і ось як це можна змінити. Тільки так система може розвиватися. А ще рішення не можна ухвалювати одноосібно за десятки чи сотні тисяч людей. Потрібні фокус-групи, постійне виявлення потреб, які змінюються разом із реальністю. Ми вже навчилися бути гнучкими в побуті – такою ж гнучкою має бути й система підтримки ветеранів. Ми добре розуміємо, що ветерани повертаються в абсолютно різному стані. Це різні люди з різним досвідом, мотивацією, травмами. Універсальних підходів тут не існує.

Так, зараз у системі є перекоси. Але є також розуміння і чітко обраний вектор – і в Міністерстві у справах ветеранів, і в громадах. Я не скажу, що ми запізнилися. Важливо, що ми розпочали цю роботу і вона триває. І ця система має розвиватися, ставати міцнішою і готовою до значно більших викликів.

Фото зі сторінки «Ветеран ХАБ Буковина» у Facebook