Ірина Паскар – акушер-гінеколог, лікар із величезним досвідом. Паралельно з професійною діяльністю вона вже тривалий час займається волонтерством, підтримує тих, хто через війну опинився у складних обставинах, допомагає військовим, а ще об’єднує і надихає своїми ідеями та енергією інших людей.

Коли Ви розпочали займатися волонтерською діяльністю?

Вся моя діяльність, пов’язана з волонтерством, почалася з громадської організації  «Лайф-центр Чернівці» http://buk-visnyk.cv.ua/hromadske-suspilstvo/2443/ . Наша дружба триває уже восьмий рік, а співпраця з ними розпочалася через специфіку моєї роботи. Оскільки одним із напрямків діяльності  центру  є ведення кризової вагітності, а у моїй професійній практиці було досить багато складних випадків, мені запропонували долучитися до команди. Чесно кажучи, спочатку із насторогою поставилася до пропозиції, хотіла чітко знати, яка мета організації і чи не буде, до прикладу,  якогось впливу на мої релігійні погляди чи погляди моїх підопічних, і цей ступінь недовіри був доволі високим у мене ще тривалий час. Однак чим більше ми спілкувалися, тим зрозуміліше ставало, що йдеться зовсім не про це, а дійсно про допомогу і підтримку. І на сьогодні люди, які тут працюють, які опікуються вагітними, вони стали «моїми».

До речі, так співпало, що моя перша пацієнтка з «Лайф-центру» раніше перебувала  у мене на обліку. Це був доволі складний випадок, адже все, що можна було мати у плані шкідливих звичок, воно було в неї присутнє. На сьогодні ця жінка є волонтером, виховує трьох дітей, у неї хороша сім’я, вона займається  роботою з такими ж вагітними, розповідає свою історію, ділиться досвідом – ми з нею у дуже хороших стосунках.

24 лютого 2022 року для всіх стало новою точкою відліку. На що Ви спрямували свою діяльність?

До початку повномасштабного вторгнення формат роботи був наступним: є вагітні, є важкі випадки – ми із цим працюємо. Звичайно, 24 лютого 2022 року для нас, як і для всіх, став жахливим. Дівчата займалися тим, що вивозили людей, які приїжджали у Чернівці, за кордон – вагітних, мам з дітьми. Перед цим було організовано кемп для тих, хто не міг визначитися, куди рухатись далі, а потім вже дівчата налагоджували комунікацію з Румунією, Іспанією, Німеччиною, Англією, Нідерландами, Сполученими Штатами, Канадою, щоб люди їхали вже у конкретні місця, знаючи, що їх там чекають.

Надія Городинська, яка  є фундатором «Лайф-центру» і мешкає у США, одразу ж вирішила прилетіти в Україну, в Чернівці, тому що центр хоч і мав певні кошти, але однозначно не розраховані на те, щоб фінансувати  таку велику кількість напрямків роботи. Вона запитала мене, що потрібно привезти. Знайомі пластуни, до яких я звернулася, надіслали мені англійською перелік необхідних девайсів із парамедицини, потрібних на передовій. Я відправила цей список Надії, навіть не звернувши увагу на вказану кількість, – це було буквально за тиждень до її приїзду, – і вона сказала, що все привезуть.  Коли Надія прилетіла і озвучила суму, на яку вони закупили необхідні засоби, а це 35 тис. доларів, моя розгубленість просто не мала меж, адже вони мали всього декілька днів, щоб усе організувати, замовити, привезти… Така допомога була дуже важлива, адже на початку ніхто не був до цього готовий, не було потрібних коштів, а на передовій вже гинули люди.

Я дуже вдячна панові Ярку – Ярославу Адамчуку, до якого звернулася з проханням допомогти, аби подякувати нашим американським донорам. Я знайшла його контакт, подзвонила пізно ввечері, і він пішов назустріч, повністю змінивши свій розклад. За один вечір ми знайшли перекладача, потрібний супровід, Ярослав організував екскурсію, розповів нашим спонсорам про місто.

Коли мене знову запитали про потреби, я звернулася до військових медиків і на їх прохання нам привезли електрокардіографи, повністю укомплектовані сумки-аптечки, сухий душ. І далі все відбувалося таким безперервним потоком: організувати вивезення вагітних мам та немовлят, розвантажити допомогу, сформувати новий вантаж і відправити його за місцем призначення.

Наш пологовий активно приймав пацієнток з числа евакуйованих, багатьох  привозили практично в тому, в чому вони були одягнені вдома. Я пам’ятаю пацієнтку, яка була у спортивному костюмі, гумових капцях і кішкою на руках – їх вивезли військові. Жінка взяла те, що для неї було найдорожче, і згодом ми ще шукали, куди тимчасово прилаштувати цю кішку, поки її господиня перебувала у лікарні.

Я телефонувала дівчатам, що є потреба в одязі, теплих речах – вони почали збирати одяг.  В Алли, виконавчої директорки «Лайф-центру», виникла ідея формувати бебі-бокси і привозити їх на виписку – для цього вийшли на зв’язок з партнерами в Румунії, а ті, у свою чергу, залучили шведських партнерів.  Окремо пакували коробки для хлопчиків та дівчаток – диференціювали навіть за вагою при народженні. Крім того, пакувалися продукти, тому що людям треба було нормально харчуватися.  На той момент у центрі вже був власний бус, і ми попередньо з Аллою узгоджували, скільки чого і коли треба привезти у пологовий. Крім того, ми скеровували вагітних у «Лайф-центр», вже тут на місці їх детально питали про потреби, надавали необхідну допомогу. Люди на початках боялися цю допомогу приймати, ставилися з недовірою, їм було незвично бачити організацію  цього процесу, вони не розуміли, як люди можуть просто так допомагати.

Чому було складно приймати допомогу чи просити про щось? По-перше, статус сімей був різний. Хтось був матеріально стабільний, хтось із достатньо незабезпечених сімей. Багато хто уявляв гуманітарну допомогу як те, що вони прийдуть і вибиратимуть щось із купи старого ношеного одягу – а ми одразу обумовили, що це мають бути нові речі. У людей були морально-психологічні травми через пережите, їм доводилося приймати складні рішення у процесі переїзду, багато хто хвилювався, що їх не сприймуть тут через російську мову тощо, вони не йшли на контакт, тому доводилося налагоджувати цю комунікацію, заспокоювати, пояснювати. Наводила власний приклад, адже я сама румунка за національністю і моєю розмовною мовою теж завжди була російська. Щоправда, зараз максимально намагаюся говорити українською.

У цей період я також почала відчувати себе блогеркою, адже багато писала у соцмережі, розповідаючи про потреби, оголошуючи про збір необхідних речей – підгузків, дитячого харчування, солодощів тощо. Люди дуже активно почали відгукуватися. Привозили одяг, продукти харчування, речі для гігієни. Багато хто був готовий допомагати коштами – і ми створили окремий рахунок для грошових переказів. Ця інформація так розлетілася, що люди просто дзвонили, що «нам дали контакт, ми вам довіряємо, чи можете забрати вантаж?». Все привозили до нас у реєстратуру, тут був цілий склад, і зараз навіть важко сказати, скільки тон різної допомоги ми відправили. Хлопці-волонтери вантажили по три-чотири буси з причепами і потім везли у прикордонні області.

Один із наших волонтерів Максим Максимчук зініціював чергову поїздку у Херсон, коли йому скинули відео кількасотметрової черги по воду: людям давали набрати лише по дві ємності, тому що іншим могло не вистачити. І вразило те, що це просто вода для пиття – про миття чи прання навіть не було мови. Коли ми писали пост, що будемо відправляти вантаж з водою, люди дивувалися, однак ця вода була потрібна. Везли також теплий одяг, дитячі речі, які нам передавали. Коли ти на мирній території, то не відчуваєш таких потреб, а там люди цього всього не мали.

Наскільки я знаю, Ви допомагаєте у ще одному важливому напрямі – це протезування. Чи можете розповісти про це?

Завдяки інформаційній діяльності у мене з’явилася подруга в Сполучених Штатах Америки, від якої я дізналася про проєкт «Protez fоundation» для можливості протезування наших хлопців з ампутованими кінцівками. Одним із його засновників є Яків Градинар – лікар, етнічний українець. Моя знайома блогерка Нонна Підвальна на моє прохання поїхала в клініку, зустрілася із сім’єю Якова та його дружини Ірини і дала мені повну інформацію про проєкт та анкету, яку я розповсюдила між тими, хто потребує протезування. У нас в Україні діє така програма, однак треба розуміти, що протези є різними – одні для повсякденного користування, інші для більш активного життя, занять спортом тощо, і така можливість вибору протеза не завжди є.

Я також звернулася до колишньої однокурсниці Надії Сплавської, яка теж працює у Штатах, розповіла про це, і вона у своєму домі облаштувала проживання для хлопців, які приїжджають з України, організувала щоденні перевезення в клініку.  Допомагали також наші волонтери з діаспори, які займалися збором коштів, закупівлею необхідних речей. Хлопці, повертаючись, привозили хімічні грілки, термобілизну, інші потрібні речі для військових на передовій.

А потім я випадково зустрілася на вулиці зі своєю знайомою Наталею Гаврилицею, в розмові згадала про цю програму протезування, ми поговорили про важливість допомоги хлопцям із травмами та ампутованими кінцівками, про необхідність реабілітації, і ця зустріч дала поштовх для ідеї, яку Наталя зараз втілює у життя.

Втома та емоційне вигорання – часті супутники тих, хто займається волонтерською діяльністю. Як Вам вдається боротися із цим, звідки черпаєте сили та енергію?

У мене була ситуація, що я не встигала  займатися своєю роботою, а ще потрібно було щось робити, приймати вантаж, відповідати на дзвінки. Окрім того, дуже не люблю про щось просити – а тут постійно відчуваєш себе в ролі прохача. І я неодноразово казала собі, що все – закінчую. А потім мені починають писати підписники, що готові допомагати, запитувати про потреби. Я втомлена, але розумію, що це потрібно. 

А ще дуже надихають людська відданість і довіра: коли працівники закладу збирають цілим колективом кошти, не знаючи, чи буде у них наступна зарплата; коли  приходиш в аптеку, а тобі завантажують машину дитячим харчуванням; коли одна з моїх мам (вже згадана Наталя) каже, що дасть спортивний одяг, бо розуміє, як це, коли дитину нема у що переодягнути, а ти потім виявляєш, що це п’ятдесят дороговартісних спортивних костюмів;  коли інша багатодітна мама передає п’ять величезних коробок із льодяниками власної торгової марки; коли заходиш у кав’ярню, а дівчина, яка там працює, каже, що читала мій пост і хоче теж допомогти.  

І дуже тримає, коли відкриваєш для себе людей із зовсім іншого боку, коли відгукуються ті, хто здавалися тобі байдужими. А ще знаходиш сили просто від маленьких радостей. Я пам’ятаю, як Алла спільно з нашими друзями організувала вечір відпочинку для волонтерів – з іграми, розвагами, цікавими історіями. Я отримала масу енергії і позитивних емоцій. До речі, тоді я вперше у житті одягнула вишиванку – таким був дрескод.

Окрім того, я переконана, що ми не можемо очікувати, що хтось щось зробить для нас, якщо ми самі для себе нічого не робитимемо.

Тому хочу подякувати всім, хто допомагав і підтримував, зокрема колективу жіночої консультації №2 та пологового будинку №2, де я працюю, перинатального центру, працівникам медичних центрів «Базисмед», «Секвойя», «Авіценна», мережі аптек «Гармонія», салону «Green Studio», бізнесклубу «Lady Business Club», бренду «GIIP_UA»,  блогерці Жанні Дарчук, Ігорю і Оксані Кірондам.  Велика подяка Чернівецькому національному університету ім. Ю.Федьковича та Анні Скорейко, театру-студії «Гердан». Окрема історія – це громада Волоки, яка є спонсорами будь-яких моїх починь.  Я дякую усім моїм пацієнткам, вагітним, яким у перспективі самим була потрібна допомога, однак вони були готові віддати все, що треба.

А ще надихає вдячність від людей, яким допомагаєш – це стимул і далі робити щось корисне.