Буковинський вісник
державної служби та місцевого самоврядування
 
« назад до переліку

22 листопада 2022
Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид українського народу

Фадей Яценюк, доцент кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

 

Серед трагічних сторінок нашої історії першої половини ХХ ст. виокремлюються три жахливих голоди: 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років. Значні жертви голоду 1921-1922 та 1946-1947 років можна пояснити об’єктивними причинами: Перша та Друга світові війни, революція та громадянська війни, посухи, різні хвороби. Найстрашніший Голодомор 1932-1933 рр., який забрав життя мільйонів людей, пояснити об’єктивними причинами неможливо. Голодомор в Україні, який тривав більше року (500 днів з квітня 1932 р. по листопад 1933 р.), відбувся в СРСР під час реалізації радянської модернізації, коли за висловом «вождя всіх народів» Сталіна: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

 

Для таких жертв не було ні об’єктивних, ні природних причин. Існували лише політичні причини: масштабний репресивний захід проти українського селянства, яке опиралось колективізації; метод припинення зростання національної свідомості і згортання українізації; план стабілізації оперативного тилу Червоної Армії в майбутніх «визвольних походах» до Європи, які були заплановані на 40-ві роки. Теорія світового комунізму, яку виношували більшовики, починаючи з Леніна, передбачала відкриту агресію по відношенню до європейських держав, реалізацію якої не можна було починати, маючи в тилу таку неспокійну Україну.

 

Голодомор 1932-33 рр. – це апогей в антиселянській політиці більшовицької влади. Селяни, ці одвічні трударі і годувальники, розглядались сталінським режимом як реакційний, ворожий клас (куркуль, дрібний буржуй, мішечник, класовий ворог), що міг нібито реставрувати капіталізм. Селянин-власник стояв на заваді побудови міфічного безкласового суспільства, цього бездержавного союзу радянських республік, який сповідував єдину державу (СРСР), єдину мову (російську), єдиний народ (радянський). Селяни були зберігачами української мови, культури, традицій, охоронцями української державності. В їхній пам’яті ще жила Гетьманщина з часів Б. Хмельницького, визвольні змагання 1917-1920 рр. за українську державність.

 

Саме тому і був нанесений основний удар більшовиків по українському селянству. Спочатку через комітети бідноти проводилось вилучення хліба і продуктів (продрозверстка), потім був голод 1921-1922 рр. і політика ліквідації куркульства як класу і нарешті, насильницька колективізація, яка розпочалась в 1929 р. Селяни почали чинити опір усуспільненню господарств. Селянський супротив був серйозним застереженням насильницькій колективізації і змусив радянське керівництво дещо послабити тиск на селян. Після виходу весною 1930 р. сталінської статті «Запаморочення від успіхів», яка засуджувала насильницькі методи колективізації і демагогічно стверджувала, що в колгоспи потрібно вступати добровільно, селяни масово почали покидати колгоспи.

 

Влада, щоб повернути селян назад в колгоспи, почала застосовувати репресії: залякування, суди, розкуркулення, виселення, експропріацію майна, ув’язнення, розстріли. Не колгоспників не обслуговували в лікарнях, їм не дозволяли молоти зерно, їх дітей виключали зі шкіл тощо. Однак, і це не принесло бажаних результатів. Тоді вдались до «тихої» і дуже жорстокої зброї – голодомору-геноциду.

 

Головний технологічний захід, який використали більшовики проти українського селянства – грабіжницькі хлібозаготівлі. Нещадна мітла хлібозаготівель почала вимітати селянський і колгоспний хліб з 1929 р. Щороку росли її  розміри і ніхто з керівників України реально не оцінював – чи зможе Україна виконати ті хлібозаготівлі, чи ні. Для прискорення виконання директив Центру щодо хлібоздачі в Україні діяла спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим, а на допомогу комуністам України був направлений П. Постишев, якого прозвали «головнокомандуючим голодом» та 112 тисяч уповноважених партійно-державного апарату. Вони не зупинялись ні перед чим, щоб виконати план хлібозаготівель, фізично знищуючи українців голодом. Так, один із п’яти винуватців Голодомору, яких визначив український суд в 2010 р., Мендель Хатоєвич, писав в 1933 р.: «Йде війна між селянами і радянською владою. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони жителів, але колгоспна система існуватиме вічно».

 

Слухняні виконавці московських директив змушували колгоспи та одноосібників по декілька раз здавати зерно. Хто зерна не мав, у тих відбирали останню картоплю, м\\\\\\\\\\\\\\\'ясо, сало, муку, горох, квасолю, фруктову сушку та інші продукти. Доходило до того, що розбивали жорна, щоб селяни, які десь заховали зерно, не могли його перетерти вночі на муку.

Для того, щоб забрати в селян хліб, почали видавати різні постанови та рішення антинародного характеру. Так, згідно закону СРСР від 7.08.1932 р. про охорону соціалістичної власності, який народ прозвав «Законом про 5 колосків», передбачався розстріл або 10 років ув’язнення. Радянськими директивами проти тих, хто не здавав хліб, застосовувались репресивні заходи: швидкі виїзні суди з засудженням до різноманітних мір покарання, продовольчі штрафи, занесення цілих сіл на «чорну дошку» тощо.

 

В той час, як люди в Україні мерли з голоду, з СРСР за кордон вивозились мільйони тонн зерна, а радянська пропагандистська машина переконувала світ в перевагах колгоспного ладу. Хліб з’являвся на Заході, то як міг Захід повірити в те, що, вивозячи велику кількість хліба, СРСР нищить власний народ.

 

Селянам складно було купити десь хліб, бо базарна торгівля була обмежена або й заборонена. Продовольчих карток, як у робітників, у селян не було, привезти продовольство з інших республік не дозволялося. Виїхати чи просто втекти від голоду з України в інші республіки чи за кордон було складно, бо на кордонах стояли війська, які відкривали по своїх співвітчизниках гвинтівочно-кулеметний вогонь, виловлювали втікачів і повертали назад. Селяни не могли нікуди виїхати, так як не мали паспортів. Внутрішня паспортизація в СРСР була запроваджена в грудні 1932 р. лише для міст і новобудов. Селяни повинні були проживати там, де вони потрібні, тому їм паспорта не видавали. По суті це було кріпацтво.

 

Не витримуючи мук голоду, люди мерли масово, щодня, щогодини, щохвилини. У 1932-1933 рр. вся Україна вкрилась безіменними могилами. Прізвищ померлих не питали і ніяких надгробних знаків не встановлювали. Щоб замести сліди злочину партійні та силові органи ДПУ-НКВС змушували секретарів сільських рад вказувати причину смерті не від голоду, а будь-які інші. Всього, за уточненими даними, голодомор забрав близько 4 млн. жителів України.

 

Спланований і керований з Москви геноцид проти українського народу американський дослідник Роберт Конквест влучно назвав «Жнивами скорботи». Це дійсно були страшні жнива, які збирав український селянин з поля, засіяного антиукраїнською та антиселянською політикою комуністичного режиму.

 

Сталінське керівництво шляхом безсоромної брехні, користуючись закритістю радянського суспільства, приховувало свій злочин від світової громадськості. Завіса мовчання над конаючим українським селом робила всі спроби допомоги з боку міжнародної громадськості українцям марними. Була втілена в життя операція «Прикриття», в якій використовували іноземців: дипломатів, журналістів, письменників. Навіть тим іноземцям, які інколи проникали за «залізну завісу», не вдавалось побачити масштаби голоду, так як їх возили в заздалегідь визначені і приготовлені села та домівки. Однак, інформація про масштаби голодомору в Україні доходила до світової громадськості. В березні 1933 р. англійський журналіст Гарет Джонс та італійський консул у Москві Сержіо Граденіго вперше оприлюднили дані про голод та жертви в Україні.

 

Не мовчало українство західноукраїнських земель, зокрема Буковини. Перебуваючи в складі Румунії, українці Буковини не залишились осторонь трагедії українського народу, а сприйняли її як свою і, в міру своїх можливостей і сил, прагнули допомогти стражденному народу. В цьому процесі були задіяні церква, громадсько-політичні організації, молодіжні, жіночі та кооперативні товариства. Періодичні видання «Час», «Народна сила», «Нове життя», «Самостійна думка», «Українська ластівка» постійно інформували світову громадськість про трагедію в Україні. Буковинці подавали матеріальну та фінансову допомогу тим, кому вдалось вирватись з «радянського раю», брали участь у протестах проти більшовицького Голодомору, організовували жалобні молебні та вшановували померлих від більшовицького насильства. Координаторами таких акцій були відомі громадські діячі: С. Смаль-Стоцький, який керував «Союзом українських журналістів» у Празі, В. Залозецький-Сас, що очолював «Громадський допомоговий комітет рятунку України» в Чернівцях, О. Гузар – очільниця «Жіночої громади на Буковині».

 

В 50-х рр. ХХ ст. за кордоном побачили світ три праці про голод 1932-1933 рр. в Україні Дмитра Соловея, а в 1961 р. Василь Барка у творі «Жовтий князь» вперше вжив термін Голодомор. Термін геноцид для позначення українського Голодомору з’явився дещо пізніше, у 80-ті роки, так як те, що відбулось в Україні в 1932-1933 рр. повністю підпадало під Конвенцію ООН 1948 р. про геноцид. Сам же термін геноцид вперше в 1944 р. запровадив польський та американський юрист Рафал (Рафаїл)  Лемкін.

 

З початку 80-х років в Канаді, США, європейських країнах проходили наукові конференції, присвячені аналізу подій 1932-1933 рр. в Україні, видавались спогади очевидців, та тих, хто вижив в часи Голодомору. В 1984 р. при конгресі США діяла комісія по вивченню голодомору, яку очолював історик, проф. Гарвардського університету Джемс Мейс. Саме ця комісія прийшла до висновку, що голодомор підпадає під визначення геноциду та етноциду. Потім, це ж саме підтвердила Міжнародна комісія юристів та вчених, яка в 1990 р. своє рішення направила до ООН.

 

Початки вивчення складних і драматичних процесів, які відбувались в 1929-1933 рр., розпочались в Україні наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Інформаційний тиск, який почався з Заходу, змусив і науковців України  взятись за дослідження насильницької колективізації та Голодомору 1932-1933 рр. Вже в 1989 р. виходить невелика брошура Станіслава Кульчицького «1933: трагедія голоду» та збірник «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Цими публікаціями відкрились «шлюзи мовчання». На сьогоднішній день по проблемі колективізації та голодомору є величезна кількість публікацій, про що свідчать три бібліографічні покажчики «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.», які містять інформацію про тисячі публікацій, надрукованих не лише в Україні, але й у багатьох країнах світу впродовж 1932-2014 років.

 

З часу проголошення незалежності України дослідники приділяють значну увагу подіям, які відбувались в українському селі, аналізують антинародну суть насильницької колективізації сільського господарства, що привела до Голодомору 1932-1933 рр. Надрукована величезна кількість архівних документів, як партійних так і державних органів, органів держбезпеки, міліції.

 

Усі ці видання завершуються висновком про те, що Голодомор 1932-1933 рр. був соціогуманітарною катастрофою ХХ ст., носив штучний, свідомо спрямований характер, був наслідком насильницької колективізації та хлібозаготівель. Це був найжорстокіший метод розправи з національно-патріотичними силами. Україна втратила мільйони людей – найцінніший скарб української нації. Вмирали переважно саме українці, бо селяни в Україні були в абсолютній більшості українцями (понад 2/3 з них були етнічні українці). У вимерлі чи напіввимерлі українські села власті переселили жителів із сусідніх областей Російської Федерації. Скоротився притік українського населення із сіл у міста України, зате зріс туди притік російського населення, а саме в Донецьку, Дніпропетровську, Харківську, Одеську області. Змінилась етнічна структура населення України – не на користь українців. Винищені ті, хто брав участь у визвольних змаганнях, хто міг народити майбутніх українців.

 

Голодомор наніс непоправимий удар по українському етносу, було підірвано основи української національної самосвідомості, моралі, побуту, культури, що складалися віками. Були знищені селяни – хранителі духовного спадку нації. Було завдано удару і по політиці українізації, розпочато її повсюдне згортання, як в Україні, так і на Кубані, Курщині і Воронежчині, Далекому Сході.

 

Пам’ять про невинно убієнні жертви кличе нас бути мудрішими, ніколи не забувати про Голодомор, як засіб політичного упокорення українців, берегти і зміцнювати свою суверенну Батьківщину – Україну і не допустити більше такого насилля над собою і своїми нащадками, яке було вчинене злочинним більшовицьким режимом 90 років тому.

 

Відгуки: 
Немає відгуків

Додати новий відгук:
 Ваше ім`я:
 Текст відгуку:
 
Альбіна Грищенко: Про підвищення кваліфікації для державних службовців у 2023 році Для зручності клієнтів працює вебпортал електронних послуг Руслан Запаранюк: Буковина стала другою домівкою для тисяч українців Євгенія Блажевська: Волонтерська діяльність є одним із напрямів нашої роботи Іван Гешко: Робота спортивних структур в умовах війни Олег Немчінов: Наразі держава виконує свої функції, державні органи працюють чітко й злагоджено Наталія Алюшина: Війна показала, що переважна більшість українських публічних службовців продемонстрували відданість державі Робота служби зайнятості в умовах військового стану Микола Ярмистий: Державотворчі погляди Тараса Шевченка Права та пільги внутрішньо переміщених осіб Про виклики та перемоги 2021-го року: інтерв'ю з головою Вижницької РДА Михайлом Чорнеєм Голова НАДС Наталія Алюшина про реформу оплати праці державних службовців Павло Польовий: Цифрова компетентність державних службовців як основа процесів цифровізації сфери публічного управління Любов Нечипорук: Для підтримки місцевих мовників Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення ініціювала проєкт обміну контентом Руслана Клим: Ключові аспекти розвитку Вижницького району Іларій Мінтянський: Діяльність Головного управління Національної сервісної служби у Чернівецькій області Анатолій Круглашов: "Інститут державної служби України: зародження, розвиток, особливості" Михайло Чорней: Пріоритети діяльності Вижницької райдержадміністрації Микола Ярмистий: Тенденції розвитку державної служби в Україні Мирослава Ткачук: Головне про патронат Юрій Півень: Система соціального захисту в територіальних громадах Юрій Манастирський: Особливості деклараційної кампанії у 2021 році Державний сектор потрібно навчати співпрацювати з бізнесом: презентували аналітичний звіт «Демократичний компонент у навчанні державних службовців» Ілона Факас: Вступ на державну службу: порядок, вимоги, особливості в умовах карантину Микола Ярмистий: дотримання принципів вірно служити українському народові та українській державі закладені в обітниці ще 100 років тому Державна служба є критерієм розвитку нашої держави Сумлінним платникам податків буковинські фіскали створюють комфортний клімат Георгій Придій: Злагоджена робота задля досягнення максимальних результатів Пенсійне обслуговування по-сучасному: оновлені сервісні центри та портал електронних послуг
Богдан Мельник: Ми хочемо, щоб молоді люди були долучені до процесів управління містом Олена Бадюк: Роль органів місцевого самоврядування у воєнний період на прикладі Глибоцької територіальної громади Соціальна згуртованість у громадах Михайло Савчишин: Виконуємо бюджет, забезпечуємо потреби мешканців громади та внутрішньо переміщених осіб Василь Скрипкару: Виклики та випробування проявили нас як громаду максимально зібрану, згуртовану та націлену на перемогу Микола Ярмистий: Місцеві органи влади в умовах воєнного стану:повноваження та співпраця військових адміністрацій з органами місцевого самоврядування Світлана Олексійчук: Від початку війни наші волонтери працювали у режимі нон-стоп Олексій Чернишов: Уряд підтримає власників житла, які безоплатно прихистили переселенців Громади області: дайджест за 7-12 березня 2022 р Ілона Факас: Права, пільги та гарантії внутрішньо переміщених осіб Валерій Романенко: Механізм фінансового забезпечення громад досі недосконалий Тарас Халавка: Розвиток партисипативної демократії у громадах області Дмитро Глобак: Організація системи освіти в територіальних громадах: досвід, проблеми, рішення Анатолій Круглашов "Локалізація політичного чи політизація локального: випробування спроможностей місцевого самоврядування в Україні" Світлана Олексійчук: Створення «Резиденції молоді» як новий рівень реалізації молодіжної політики Організація пожежної безпеки у територіальних громадах області Екотолока, спортивні змагання та фестиваль юшки - у територіальних громадах області відбулися заходи згуртування Ринок землі в Україні: проблеми та перспективи. Частина 1. Правове регулювання земельних відносин в Україні. Наталія Катрюк: Шукаємо власні шляхи для розвитку громади Марія Нікорич: «Земля і комунальне майно – одне з найважливіших джерел наповнення місцевого бюджету» Сергій Бостан: Основні пріоритети – ефективне використання комунального майна Світлана Банар: Найчастіше до старости звертаються із земельними питаннями Іван Янко: Мешканці нашої громади надзвичайно працьовиті Старости Вашківецької громади: що на порядку денному? Христина Марчук: Децентралізація: підсумки та нові завдання Віталій Мостовий: Сучасні канали комунікації місцевої влади з громадою Співробітництво територіальних громад: нові можливості для розвитку Анатолій Круглашов: Локалізація політичного чи політизація локального: випробування спроможностей місцевого самоврядування в Україні
Фадей Яценюк: Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид українського народу Зиновій Бройде: Буковинський вузол транс'європейського транзиту Сергій Гакман: Вторгнувшись в Україну, росія порушила основи міжнародного права С.Троян, Н.Нечаєва-Юрійчук "ЧАЕС– ЗАЕС-2022: російський ядерний шантаж у дії" Наталія Нечаєва-Юрійчук, Сергій Троян: Українська відсіч тотальній російській агресії: Чотири місяці Наталія Нечаєва-Юрійчук: Творення чергових конспірологічних теорій через дискредитацію політиків Анатолій Круглашов: Перспективні завдання євроінтеграції України Сергій Гакман "9 травня: свято чи біль?" Сергій Троян, Наталія Нечаєва-Юрійчук "УКРАЇНА: ВІЙНА - ПЕРЕМОГА - ПАМ’ЯТЬ" Євген Магда "Удар в спину: чому Санду та Спину грають проти України?" Богдан Волошинський: Ми і наші прапори Наталія Бак "Фінансовий патріотизм і довіра: Вчора. Сьогодні! Завтра?" Наталія Нечаєва-Юрійчук: Боротися. Протидіяти. Ігнорувати Анжела Пасніченко: Як не впасти у паніку? Наталія Нечаєва-Юрійчук: Кожна дія має значення Володимир Тиліщак, Вікторія Яременко: Путін йде слідами Гітлера. Українці ж тримаються як британці Володимир Бойко: Нині Білорусь – ворог Олена Головіна: Зберегти людяність в нелюдських умовах життя! Ігор Недокус: Оцінки білоруських громадян та диктатора Лукашенка вторгнення Росії в Україну різні Сергій Федуняк: Для російських правителів ціна військової поразки – смерть Марін Герман: Децентралізація влади без соціального капіталу – шлях до «інституційної невдачі» Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Дзюба Іван Михайлович Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні: Дністрянський Станіслав Северинович (1870 – 1935) Анатолій Круглашов: Місцеві вибори 2020: роздуми експерта Міста в децентралізаційній реформі: проблеми і перспективи Публічне управління у сфері молодіжної політики в умовах децентралізації та євроінтеграції України Сергій Гакман "Єврорегіон "Верхній Прут": досвід, виклики та особливості" Пропозиції учасників міжнародного круглого столу «Нові європейські парадигми співпраці та потенціал Єврорегіону «Верхній Прут» Зиновій БРОЙДЕ: КООРДИНУВАННЯ ПЕРЕХОДУ ДО ТРАНСКОРДОННОЇ ЦИРКУЛЮЮЧОЇ ЕКОНОМІКИ Сергій Гакман: Білокриницька трагедія 1941 р.: погляд через 80 років
шукайте нас на facebook