С. Бандера народився у 1909 р. в с.Старий Угринів Калуського повіту в родині греко-католицького священика. У 1919-1927 рр. навчався в Стрийській українській гімназії, брав активну участь у пластовому русі Галичини. Після закінчення гімназії вступив до Львівської політехніки на агрономічний факультет. Студентом долучився до діяльності підпільної Української військової організації (УВО). Як член УВО займався поширенням націоналістичної літератури, вів підпільну діяльність у довколишніх селах, пропагуючи націоналістичні ідеї. У 1928 р. був заарештований польською поліцією за організацію в Калуші маніфестації й поширення листівок з нагоди 10-ї річниці ЗУНР. Після утворення у 1929 р. Організації Українських Націоналістів (ОУН), С. Бандера став одним із найактивніших її діячів, у 1931 р. призначений референтом пропаганди Крайової організації ОУН на західноукраїнських землях. На Берлінській конференції українських націоналістів у червні 1933 р. призначений за поданням Є.Коновальця Крайовим провідником ОУН у Західній Україні. Був організатором терористичних актів, спрямованих проти шовіністичної політики польської влади. Найбільш резонансною справою стало підготовлене вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького (1934 р.) Був засуджений до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув’язнення. Просидів у польських в’язницях в умовах суворої ізоляції більше 5 років.
Не знайшовши порозуміння з тогочасним проводом ОУН на чолі з А.Мельником, започаткував у 1940 р. створення Революційного Проводу ОУН (ОУН(б)). Ініціював скликання у Львові Національних зборів, які 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української держави й створення Українського державного правління на чолі з Я.Стецьком. За відмову скасувати рішення Зборів був заарештований гестапо (5.07.1941 р.) й відправлений до Берліна, згодом ув’язнений у концтаборі Заксенхаузен. У числі інших українських політичних в’язнів був звільнений наприкінці 1944 р. завдяки клопотанню гетьмана П.Скоропадського. Перейшов на нелегальне становище, проживав під прізвищем “Попель”. Після завершення Другої світової війни за його керівництва мережа ОУН (б) охопила всі західноєвропейські країни, а також США, Канаду, Аргентину. Організація мала свої видавництва, видавала свої газети й часописи.
15 жовтня 1959 р. став жертвою політичного вбивства, здійсненого радянськими спецслужбами у Мюнхені, де і похований. Позиція С. Бандери щодо таких важливих аспектів розбудови майбутньої Української держави як форма державного правління, державного устрою, організацію системи місцевого самоврядування прослідковується у програмних документах Проводу ОУН(б). Основоположним документом організації, їхньою першою офіційною програмою, стали постанови ІІ Великого збору ОУН(б) (1941 р.). Державотворчим питанням у ній приділено небагато уваги. Ми знаходимо тут лише твердження, що організація держави буде базуватися на основах міцної влади, «однієї політичної організації провідного національного активу» (мабуть ОУН), ОУН виступає за планову організацію цілого господарського й суспільного життя на таких основах: а) рівність усіх українців у правах і обов’язках супроти нації та держави; б) поділ на рівні заняття й фахи та відповідно до нього виробничі професійні організації, побудовані на засаді продукційного солідаризму й рівноправності всіх працюючих.
На початку 1940 р., після утворення Революційного Проводу ОУН, з ініціативи С. Бандери було сформовано Комісію державного планування. Її основним завданням була розробка документів, які б докладно регламентували організацію всіх механізмів влади та самоврядування. Результати роботи Комісії відображені в інструкції «Діяльність і боротьба ОУН під час війни» (1941 р.). Так, згідно з інструкцією, формування органів державної влади мало розпочатися одночасно зі збройною боротьбою за звільнення території України від московської окупації. ОУН(б) повинна була проголосити відновлення української держави та встановити владу на всіх рівнях. Планувалося, що спочатку територіальні одиниці будуть максимально самостійними у вирішенні всіх суспільно-економічних питань і не матимуть тісних зв’язків між собою та з вищими структурами. Місцеве самоврядування виключалося. Керівник тої чи іншої одиниці мав зосереджувати всю владу в своїх руках: політичну, військову, адміністративну і навіть судову.
Документ також регламентував розподіл повноважень між адміністративно-територіальними одиницями. Відповідно до характеру завдань та їхньої складності мав будуватись управлінський апарат.Водночас усі керівні пости, незалежно від рівня, мали обіймати члени ОУН або її симпатики – розвиток держави повинен був йти винятково в руслі програми організації. Більше того, її члени мали стежити за всіма сферами життя і про помічені відхилення від програми ОУН доповідати керівникам. Як бачимо, зміст документа підтверджує початкове прагнення організації утримувати монопольні позицію в державі і цілком залишається в колі довоєнних уявлень про тотальний націоналізм у всіх сферах життя.
Спроба втілити інструкції щодо формування місцевих органів влади відбулася після проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. Оунівці зіткнулися з непередбачуваними труднощами, серед яких була нестача кадрів для адміністративної роботи. Про довоєнну схильність до тоталітарних методів побудови держави свідчить також блок інструкцій із пропагандистськими вказівками, який призначався лише для внутрішнього користування. З них випливає, що з моменту проголошення державності обласні референти пропаганди повинні були виконати низку завдань: узяти під контроль видавничу сферу; закрити всі книгарні і бібліотеки; провести конфіскацію та знищення «шкідливих» книжок, причому не лише з державних, а й з приватних бібліотек; чітко визначати зміст і напрями роботи театрів, кінотеатрів, закладів освіти та виховання; взяти під свій контроль розважальні заклади та усе, що пов’язано з гумором, сатирою тощо. З метою масового пропагування ідей українського націоналізму в кожному адміністративному центрі планувалося створити осередок пропаганди, забезпечений усім необхідним для роботи (прийнятною вважалася навіть конфіскація автомобілів на користь таких центрів). У разі потреби дозволялося пропагувати гасла «За справедливість для українців», «Один нарід – один провід – одна влада», «За повну владу українців в Україні» тощо.
Впродовж Другої світової війни керівниками Проводу ОУН(б) на чолі зі С. Бандерою було кардинально переглянуто напрями та зміст розбудови майбутньої держави. Про це яскраво свідчать нові інструкції, розроблені після ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН(б) (1943 р.). Ідея «вольового націоналізму» була принесена в жертву заради головної мети – консолідації населення України та здобуття незалежності. Насамперед, слід зазначити, що нова програма, ухвалена на ІІІ НВЗ ОУН(б), вже не містила положень про становий поділ суспільства. Принциповим нововведенням була теза, що «ідеалом нової суспільності є вільна людина». Тобто людину проголосили найвищою категорією. Майбутній політичний режим, за який боролася ОУН(б), названо вже не «націократією», а спочатку «новим ладом» і згодом, в «Уточненнях і доповненнях до програмових постанов...» (1950 р.), – «демократичним ладом». Цей же документ декларував «свободу політичних і громадських організацій», що рішуче заперечувалося ще два роки перед тим.
Ще один надзвичайно важливий документ, який від ображає позиції Проводу ОУН та С. Бандери, зокрема, щодо найважливіших аспектів стратегії і тактики боротьби – «Резолюція членів ОУН» (1949 р.), – чітко задекларував, що організація не вважає себе привілейованим чинником, який має виняткове право репрезентувати волю населення, а тому не прагне до монопольного становища_ в Україні. Таким чином було відкинуто претензії на особливу роль ОУН(б) у державі. Зміни, внесені новою програмою та повоєнними документами, які її доповнювали, мали кардинальний характер. Український націоналізм «крайового зразка» набирав рис демократичності. Так, у «Роз’ясненні Проводу ОУН на Українських Землях» (1950 р.) стверджувалося, що «безкласове суспільство» (основа майбутнього політичного режиму) – це суспільство «без визискувачів і визискуваних, суспільство вільних неексплуатованих селян, робітників». Відповідно, «безкласове суспільство» повинно ґрунтуватися на «суспільній і трудовій, власності на засоби виробництва», з одного боку, та «політичній демократії», з другого, що мало б запобігти зародженню «експлуататорських класів» капіталістичного чи більшовицького типів». З цього випливає, що ОУН(б) в Україні пов’язувала демократію як принцип організації влади та співіснування усіх елементів суспільства лише з громадсько-політичною сферою. Тим часом у сфері економіки заперечувалися недоторканність приватної власності та необмежена вільна конкуренція як причини зародження класового поділу на майновій основі.
Отже, державотворчі проекти Проводу ОУН(б) на чолі зі С. Бандерою пройшли суттєву еволюцію. Організований націоналізм в Україні перейшов на позиції толерантності та гарантування широких прав людини у її взаєминах з державою.
Основні праці: Бандера С. Перспективи Української революції. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/bandera/1.html Джерела: Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф. – Львів : Піраміда, 2001. – 267 с. Енциклопедія державного управління. Т. 3 : Історія державного управління / наук.-ред. колегія : А. М. Михненко (співголова), М. М. Білинська (співголова) та ін. – 2011. – 788 с. Перепічка Є.. Феномен Степана Бандери. – Видання 2-е, доповнене. – Львів : Сполом, 2008. – 736 с. Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939–1959) / 3a загальною редакцією професора Володимира Сергійчука. – К. : ПП Сергійчук М. І., 2009. – Т. 1-2. – 680 с. Трофимович В. Державотворчі ідеї Проводу ОУН в Україні (1940-1950) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/64986 І. С. Недокус
|