Освітня підготовка службовців органів влади потребує широкого спектру знань з різних областей управлінської діяльності, і насамперед це стосується знань, пов’язаних з історією розвитку управлінської думки в системі публічного управління. В енциклопедичному довіднику «Історія ідей і концепцій державної влади та публічного управління в Україні», який Чернівецький ЦППК готує до друку, будуть представлені основні історичні постаті, праці яких тісно пов’язані з національною історією, теорією, практикою державного управління та державотворення в Україні. У рубриці "Наукова думка" ми розпочинаємо ознайомлення читачів з цими історичними постатями.
АНДРУЗЬКИЙ ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ (1827 – після 1864) Андрузький Г. В. – український політичний діяч, учений-юрист, автор конституційних проектів, поет. Народився у багатодітній родині дрібнопомісного поміщика, відставного майора в с. Вечірки Пирятинського району на Полтавщині. Після навчання у шляхетному пансіоні Першої київської гімназії у 1845 р. вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Від 1846 р. брав участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства і був наймолодшим його членом. Досліджуючи політико-правові питання, написав два проекти Конституції: «Проект досягнення можливого ступеня рівності і свободи (переважно в слов’янських землях)» та «Ідеал держави». 30 березня 1847 р. його заарештували у справі Кирило-Мефодіївського братства. Під час слідства свідчив суперечливо, причому з невстановлених причин. Отримав дуже м’який вирок – його вислали під нагляд поліції до Казані для продовження навчання в місцевому університеті. За рік Андрузького виключили з університету: за одними даними – через поганий стан здоров’я, за іншими – через непокору начальству. Переведений у 1848 р. до до Петрозаводська Олонецької губернії, де служив канцеляристом у місцевій управі разом з іншим своїм товаришем з Кирило-Мефодіївського братства – В. Білозерським. Таке сусідство викликало занепокоєння у таємної поліції, тому жандарми здійснили в Андрузького несподіваний обшук. Серед знайдених 14 зошитів зі записами був новий проект – «Начерки Конституції Республіки», який передбачав створення рівноправної федерації слов’янських народів – Слов’янські Сполучені Штати, але без участі в них Росії. Цей нетиповий для ідей того часу підхід автора пояснював такий запис: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію». Місцевий губернатор М. Писарєв за результатами розслідування доповідав шефу жандармів графу О. Орлову: «Андрузский, как упорный малоросс, остался при тех же нелепых и преступных мыслях, которые обнаруживал в учрежденной в 1847 году под начальством Вашим комиссии, в которой я имел честь находиться» Не дивно, що новий вирок для молодого конституціоналіста виявився суворішим – ув’язнення у Соловецькому монастирі без визначеного терміну відбуття покарання, яке він почав відбувати з 1850 р.
Під час Кримської війни на монастир напав англо-французький десант. Відбиваючи цей напад, Андрузький виявив особливу хоробрість, у нагороду за що його перевели служити до канцелярії Архангельської палати кримінального і цивільного суду, де працював у 1854–1857 рр. У 1856 р. від нового імператора Олександра ІІ отримав дозвіл повернутися на Полтавщину. До 1864 р. перебував під наглядом поліції та проходив службу в Полтавському окружному суді. Востаннє його ім’я згадується у 1864 p., коли за клопотанням його сестри вирішувалось питання про звільнення Андрузького з-під нагляду поліції. Завершення його життєвого шляху, місце та дата смерті залишаються невідомими. Для історії української суспільно-політичної та державної думки мають особливе значення його конституційні розробки. Будучи прихильником Слов’янського Союзу, як інші «братчики», Г. Андрузький, на відміну від своїх товаришів, не вбачав у ньому місця для Росії. Він виступав за виборність усіх органів влади у майбутній державі, чіткий розподіл законодавчих, судових і виконавчих функцій. Спершу Г. Андрузький був прибічником конституційної монархії, але врешті дійшов до висновку про необхідність її заміни республіканським ладом. Основою державно-політичного устрою, на його думку, мала бути громада. До складу нової держави мали входити сім автономних штатів на чолі зі своїми обраними президентами (Україна з Причорномор’ям, Кримом і Галичиною, Польща, Литва, Бессарабія, Сербія, Болгарія і Дон). Кожен штат мав поділятися на області, області – на округи, а округи, в свою чергу, – на громади. Управління в громадах здійснювалося через управу, яка поєднувала розпорядчу, виконавчу і судову владу. Очолював управу голова, до її складу входили кілька старшин, десять депутатів від громади, священнослужитель, писарі, а також один місцевий житель із гімназійною освітою. Управа вирішувала всі питання місцевого значення на демократичних засадах, навіть могла за певні порушення ув’язнити до семи днів.
На рівні округу за тими ж принципами, як і управа у громаді, діяла окружна палата. Її депутатів обирали на два роки. Виконавчу та розпорядчу влада здійснювало окружне правління, до складу якого входили окружний начальник, його заступники і три радники. Окружна Дума обиралася на один рік із купців і ремісників. На рівні області автор конституційного проекту передбачав обласну палату, управління, поліцію, магістрат, інституцію соціального спрямування. Складовими частинами держави – штатами – керувала законодавча влада в особі сенату: виконавчу владу здійснював президент, при якому працював цензурний комітет, а також інші комітети: внутрішніх справ, тюремний, промисловий, фінансовий і наглядовий. Штати мали вищі навчальні заклади: академії наук і мистецтв, народного слова, медичну, а також вищий жіночий виховний заклад.
Усі штати об’єднувала державна надбудова, що складалася з Законодавчих зборів, Державної ради, до якої належали: президент республіки, міністри, прокурор, а також президенти штатів. На цьому рівні діяли міністерства фінансів і промисловості, військово-морське та міністерство юстиції, яких не було на рівні штатів. Міжнародні відносини здійснювалися тільки на рівні держави, і за них відповідало міністерство закордонних справ. У своїх проектах, які еволюціонували в бік радикалізації політичних поглядів їх автора, Г. В. Андрузький передбачав відродження Гетьманщини, подальший її самостійний державний розвиток чи діяльність у рамках слов’янського союзу. Формою державного правління Слов’янських Сполучених Штатів мала стати президентська республіка. У ній було передбачене створення Законодавчих зборів і Державної ради. Остання включала вищих посадових осіб держави – президента республіки, віце-президента, президентів окремих штатів, генерального прокурора та міністрів. На рівні держави передбачалося здійснення зовнішньої політики, а також управління обороною, фінансами, промисловістю, освітою. Отже, проект конституції Андрузького визначав конституційні принципи, систему державних інститутів, владні повноваження на різних рівнях державного управління та місцевого самоврядування, а також був спрямований на закріплення особливої ролі місцевих громад у майбутній республіці.
Основні праці: Історія української Конституції / Укр. правн. фундація ; упоряд.: А. Слюсаренко, М. Томенко. – К. : Право, 1997.
Джерела: Білоусько О. А., Мирошниченко В. І. Нова історія Полтавщини. Кінець XVIII – початок XX століття. – Полтава, «Оріяна», 2003; Головченко В. І. Андрузький Георгій (Юрій) Володимирович : (26.05.1827 р. – р. смерті невідомий) відомий український політичний діяч, учений-юрист // Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети. – К., 2002. – № 1. – С. 193 – 194; Салтовський О. І. Призабуте ім’я: Г. Андрузький та його проекти конституцій // Вісник КНУ Шевченка: Сер. Філософія. Політологія. – 2002. – Вип. 38/41. – С. 234 – 239; Луняк Є. Родина Андрузьких у спогадах мешканців с. Вечірки на Полтавщині / Є. Луняк // Історичний журнал. – 2006. – № 4. – С. 83 – 87; Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень. – К.: Юрінком Інтер, 1999. А. М. Круглашов
|