Буковинський вісник
державної служби та місцевого самоврядування
 
« назад до переліку

13 грудня 2016
Україна та Крим: зв’язок в контексті історичних подій

Петро Брицький,

доктор історичних наук, професор

Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

 

1. Історична довідка про Крим та його населення


Котрий з народів, що нині проживають на території Криму, можна вважати корінним етносом, хто з них має історичне право стверджувати, що він проживає на своїй споконвічній землі? Однозначно на це запитання нині важко відповісти. Справа в тому, що за три тисячоліття існування на цій території людини тут змінилося багато племен і народностей. Відомо, що спершу в Криму проживали кіммерійці, які в VІІ ст. до н.е. були витіснені скіфами до Малої Азії. Частина їх залишилася в Кримських горах під назвою таври. Скіфи утворили свою державу із столицею Неаполь-Скіфський (на околиці теперішнього м. Сімферополя), яка проіснувала до ІІ ст. н. е. і впала під натиском Херсонесу та аланів.
У тому ж столітті в Криму з’являються грецькі купці, які в VІ – V ст. до н.е. засновують тут свої колонії-міста Херсонес, Пантікапей, Феодосію (у ХІІІ – ХVІІІ ст. відома як Кафа).


З V ст. до ІV ст. до н.е. існувало Боспорське царство, що в І ст. н.е. потрапило у васальну залежність до римлян, які захопили весь Крим і встановили у більших містах свої гарнізони, а в Херсонесі – флот.
Отже, упродовж перших століть нової ери на території Криму було три держави – Боспорське царство, республіка Херсонес і скіфська держава.
У ІІІ ст. н.е. Крим зайняли готи, яких у кінці V ст. витіснили зі степів у гори гуни. Останні знищили Боспорську і Скіфську держави.
У кінці V ст. Крим підпав під владу Візантії, а в кінці VІ ст. більшість території Криму захопили хозари, і лише в кінці ІХ ст. Візантія встановила свою владу на всій території Криму 1.


Київські князі Ігор і Святослав, володіння яких межували з Кримом, намагалися оволодіти ним. Після розгрому хозарів (965 р.) князем Святославом на Керченському і Таманському півостровах виникло Тмутараканське князівство у складі Київської держави. Володимир Великий 989 року здобув Херсонес (Корсунь), що сприяло політичним та економічним зв’язкам з Візантією. Щоправда, перешкоджали цим зв’язкам набіги печенігів і половців. Після захоплення Царгороду хрестоносцями, Візантія втратила свій вплив у Криму. Натомість з ХІІІ ст. в Криму значну роль відігравали венеційські і головним чином генуезькі торгові колонії, осередком яких були Кафа (Феодосія), Чембала-Балаклава, Сугдея (Судак), Євпаторія та ін. А Херсонес у цей час зовсім занепав.


Отже, із згаданих вище народів жоден до ХІV ст. не створив загальнокримської держави. Деякі з них стали або національною меншиною серед кількісно більшої національної спільноти, або асимілювалися й зникли як окремий етнос. Це завдання судилося виконати новим поселенцям у Криму – татарам.
Точну дату появи татар у Криму встановити важко. У різних авторів спостерігаємо певні відхилення чи неточності з цього питання, немає одностайності і щодо їх кількості.


Видатний український історик М.С.Грушевський пише, що «татари навістили Крим уже під час першого приходу і на початку 1223 р. пограбували Сугдею (Судак). Найдавніші відомості про татарського намісника Криму датуються 1263 р.»2.
Щодо Кримського ханства як самостійної держави М.С.Грушевський стверджує, що воно «… остаточно сформувалося … в середині ХV століття на чолі з Хаджі-Гіреєм, який поклав початок династії кримських ханів, які були при владі аж до 1783 року»3 .
Український географ і демограф В.Кубійович пише, що татари Золотої Орди зайняли Крим з середини 13 ст. і утворили там Кримське ханство (інші автори початкову адміністративну одиницю називають – улус). 1425 року кримські татари відокремилися від Золотої Орди і створили Кримський ханат з династією Гіреїв на чолі»4. А з 1475 р. Крим захопила Туреччина і присилувала Кримський ханат до васальної залежності.


Такі ж дати утворення Кримського ханства та васальної залежності від Туреччини зазначені і в «Большой Советской Энциклопедии», виданій 1937 року5.
Але в цій же енциклопедії, перевиданій 1973 року, стверджується, що Кримське ханство «виникло після розпаду Золотої Орди в 1443 році»6.
Існує ще й інша дата створення Кримського ханства. Так, в «Українській Радянській енциклопедії» йдеться про те, що «хан Хаджі Гірей в 1449 р. проголосив незалежність» (Т.7, с.397).


Отже, наведені твердження дослідників з незначними розходженнями свідчать про те, що Кримське ханство, як держава, утворилося раніше, ніж Московська держава. І до анексії його території Росією воно проіснувало близько 350 років, а хронологічні рамки проживання татарського народу на Кримському півострові складають від середини 13-го століття до злочинної насильницької поголовної депортації 1944 року – понад 700 років. Це була перша держава, яка охоплювала всю територію Кримського півострова. Сказане вище дає підстави стверджувати, що татари, а не росіяни, які з’явилися там в кінці ХVІІІ століття як колонізатори, є корінним народом Криму.

 

2. Історичні зв’язки між Україною і Кримським ханством
При розгляді середньовічної історії України в радянській історіографії підкреслювалося, що найбільшою небезпекою для українського народу в 15 столітті були постійні розбійні, грабіжницькі набіги на українські землі кримських татар.
Систематичні напади кримських татар на українські землі дійсно завдавали багато горя і нещастя українцям. Але від часу створення Кримського ханства і до його підкорення Туреччиною (1475 р.) та встановлення васальної залежності від неї був і сприятливий період для встановлення мирних відносин між українцями і татарами. Однак після встановлення васальної залежності від Туреччини ставлення Кримського ханства до Запоріжжя та інших українських земель повністю змінилося. Так, вступивши в союз з Москвою, кримський хан Менглі-Гірей (Герай) 1428 року за намовою московського князя Івана ІІІ напав на Київ і зруйнував його. Упродовж ХVІ – ХVІІ століть кримські татари дуже часто нападали на землі Поділля, Київщини, Волині й Галичини. Грабували й руйнували міста і села, забираючи від 8 до 55 тисяч бранців, відганяючи табуни худоби до Криму.


У свою чергу, стаючи на захист свого народу, запорізькі козаки здійснювали відплатні походи на Крим. Зокрема, відомо, що козаки під час походу 1607 року під проводом гетьмана П.Сагайдачного зруйнували Кафу (Феодосію) і Перекоп, а 1616 року знову Кафу і турецьке портове місто Синоп. Подібні походи відбувалися й під проводом кошового отамана Запорізької Січі І.Сірка.
Але у взаєминах Кримського ханства і України існувала не лише ворожнеча. Об’єктивне висвітлення історичних зв’язків кримськотатарського й українського народів свідчить про те, що між ними були й періоди добросусідських стосунків та взаємовиручки.


Геополітичне становище цих сусідніх народів і міжнародна ситуація вимагала врахування передусім спільних політичних та економічних інтересів. Між Кримським ханством, Запоріжжям і Гетьманщиною існували тісні торгово-економічні зв’язки. Торгували рибою, м’ясом, прянощами, вином, медом, городиною, текстилем, сіллю, збіжжям та іншими товарами.
У боротьбі з польськими і московськими завойовниками козаки та кримські татари неодноразово діяли спільно. Коли Польща 1647 року уклала військовий союз з Москвою, скерований проти Кримського ханства, кримський уряд став на бік козаччини в її боротьбі проти Польщі. Особливо плідним союз Кримського ханства з українськими козаками виявився під час Хмельниччини, коли татарське військо відіграло важливу роль у перемогах козаків над Польщею. Пізніше значна допомога татар була надана гетьманові Іванові Виговському в розгромі московського війська під Конотопом (1659 р.).


У свою чергу козацьке військо допомагало Кримському ханству в його боротьбі. Так, Кримське ханство прагнуло визволитися від залежності Туреччини. 1624 року Крим уклав союзний договір з гетьманом М.Дорошенком проти Туреччини. Козаки допомогли ханові Шагін-Гіреєві розгромити турецький флот. Також допомога була надана під час боротьби з турецькими прихильниками, які виступили проти хана. М.Дорошенко тоді загинув під Бахчисараєм (1628 р.).


У найважчі часи народи-сусіди (український і татарський) прощали взаємні образи та приходили на допомогу один одному, коли вона була потрібна. Підтвердженням цьому є такий випадок. Коли епідемія чуми косила аули, то кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко (який свого часу очолював погромні походи на Крим) зі згоди запорожців виділив «заклятим ворогам» козаків для поселення частину запорізьких земель, які вважалися вільними від пошесті. Здивований гетьман України Іван Самойлович, що уособлював офіційну владу, прислав листа, у якому з обуренням запитував, навіщо, мовляв, той віддає землі постійному ворогові козаків. Сірко відповів: «У татарських кошах бубонна чума. Діти, жінки падають у траву, синіють і помирають там. Даймо ж їм чисті води і вільні землі. Будьмо ж людьми, гетьмане!»7.


Інший випадок. 1709 року Петро І зруйнував Запорізьку Січ. Запорожці заснували нов.,у Кам’янську Січ, але й вона була зруйнована за велінням Петра І. Тоді хан Каплан-Гірей запросив козаків на свої землі, де вони збудували Олешківську Січ (1711-1734 рр.) і жили 25 років у дружбі й злагоді з татарами Криму8.
Отже, попри численні сутички та протистояння, упродовж тривалого часу українці і татари вміли співіснувати і поводити себе як добрі сусіди.

 

3. Історичні зв’язки Росії з Кримським ханством
Взаємини між Московським царством і Кримським ханством докорінно відрізнялися від стосунків українців і кримських татар. Торгово-економічні та культурні зв’язки між ними були відсутні, війни та військові угоди проти сусідів мали періодичний характер. Іван ІV у 50-х роках ХVІ ст. зробив кілька походів на Крим, але до Криму не дійшов. А 1571 року кримський хан Девлет Гірей здійснив похід на Москву, спалив її всю, за винятком Кремля. У 1676–1681 рр. війна між Московщиною і Туреччиною та Кримом закінчилася Бахчисарайським миром (1681 р.), за яким обидві сторони не мали права заселяти простори між нижніми течіями Бугу і Дніпра.


У 1687 і 1689 роках російська армія здійснила два походи проти Кримського ханства, які закінчилися невдачею. Воєнні походи проти Криму російський царизм здійснював і впродовж наступних десятиліть, особливо у ХVІІІ столітті. Уперше російські війська вступили до Криму під час російсько-турецької війни 1736–1739 рр. під командуванням Мінніха (1736 р.) і Лассі (1737–1738 рр.). Про їхні дії в Криму йтиметься нижче.
Царський уряд розумів, що остаточне приєднання Криму стане можливим лише після перемоги у війні з Туреччиною та позбавлення Криму васальної залежності від неї. А для цього необхідно залучити військо Запорізької Січі й перешкодити йому мати добросусідські стосунки з Кримським ханством. Російсько-турецька війна розпочалася 1768 року.


Катерина ІІ дала завдання дипломатами переконати кримського хана, що Росія не прагне приєднати Крим, а лише хоче, щоб він став незалежною державою. Це завдання блискуче виконав губернатор Слобідської України Є.Щербинін, який вів переговори. Передовсім він спровокував виступ ногайської орди проти кримського хана 1772 року і хан вимушений був підписати договір з Росією та проголосити Декларацією про державне відокремлення Криму від Туреччини.
Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. закінчилася підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору, за яким Туреччина визнала незалежність Кримського ханства. Окремою статтею договору було проголошено таке: «Все татарские народы: крымские, буджатские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изъятия обеих империй имеют быть признаны вольними и совершенно независимыми от всякой посторонней власти … не отдавая отчету ни в чем никакой посторонней державе»9. Крім того, Росія за цим договором отримала українські землі між Дніпром і Бугом, а в Криму – Єнікале і Керч, що давало їй вихід у Чорне море через Керченську протоку.


Отже, перепони для остаточного загарбання Криму були зняті. 1783 року Російська імперія здійснила анексію Криму, про що Катерина ІІ видала маніфест. Насильницьке приєднання Кримського ханства подавалося під виглядом благодійних намірів прилучення «дікого плємені» до цивілізації.
Цивілізаційну акцію в Криму російський царизм розпочав ще за кілька десятиліть до його фактичного приєднання. Форму і зміст «цивілізаційного» процесу в Криму «по-московськи» чітко зобразив відомий у минулому російський письменник, публіцист і визначний громадський діяч Євген Марков (1835–1903 рр.) у книжці «Очерки Крыма. Картины крымской жизни, истории, природы» (1872 г.). Після Кримської війни 1853–1856 років він упродовж кількох років працював у Криму на педагогічній роботі і залишив потомкам яскраві свідчення про «культуртрегерську» роботу на півострові московського війська. Зокрема, він свідчив, що 1736 року командувач московським військом «… граф Мінніх … так ретельно зайнявся чисткою Криму, що Бахчисарай та інші головні міста після відходу Мінніха перетворився на купу руїн а степи геть спорожніли. 1737 року інший російський фельдмаршал, граф Лассі, пройшов теж по всьому Криму … з тією ж німецькою чіткістю заходився спустошувати степи і розорювати міста. Він спалив 1000 сіл, уцілілих від погрому Мінніха тільки тому, що вони були осторонь від його шляху … Наступного (1738 р.) він знову пішов походом до Криму … Проте похід виявився неможливим з тієї причини, що в Криму, нічого не залишилось після походів 1736 та 1737 років і військо не знаходило жодних засобів харчування …»10 .
Про наслідки походу в Крим російського війська під командою Мінніха «Энциклопедический словарь» Брокгауза-Ефрона пише: «… русские проникли в Крым и опустошили его»11.


1771 року князь В.Долгорукий знову взяв приступом і зруйнував міста Перекоп, Арабат, Керч, Єнікале, Балаклаву, Козлов (Євпаторію), Балбек (Бельбек) і Тамань12. Він оволодів усім півостровом, і з цього часу Росія вважала себе вже володаркою Криму та намагалась позбавити його опікунства Туреччини.
Про «цивілізаційну роль» російського царизму в долі «дікого плємені» Криму залишив також спогади англієць, професор Кемріджського університету Едвард Даніель Кларк, який у 1800–19801 роках здійснив подорож до Криму. Відвідавши окремі міста в Криму, Кларк залишив цікаві й цінні свідчення про руйнації в містах російським військом після захоплення Криму та південної частини України. Так, відвідавши місто Керч (колишній Пантікапей), засноване греками ще в VІ ст. до н.е., повного пам’яток з двотисячолітньої історії, Кларк повідомляє, що після здобуття міста московським військом було зруйновано 500 будинків13. Замість античних споруд росіяни збудували серед руїн близько тридцяти вбогих бараків.


Кафу (колишня назва Феодосії) Кларк називає малим Константинополем. У ній було багато культових споруд. Місто було столицею Кримського ханства, на той час дуже багатолюдне, мало 36 000 домів (оточених валом) і в передмісті – ще 44 00014. Після зайняття Криму (1783 р.) абсолютну більшість татар і турків росіяни вигнали з міста. Залишилося менше 50 родин. Мінарети, водогони, канали та гарно прикрашені збірники води – понищені, мармурові плити із старовинними написами, пов’язаними з історією міста, – пограбовані. Не пощадили навіть генуезьких пам’яток ХV ст. (Кафа, як відомо, певний час була генуезькою колонією)15.
Е.Д.Кларк повідомляє, що руйнувань, нищення й пограбувань зазнали й інші міста Криму. У місті Ак-Мечеть (колишня назва Сімферополя) завойовники вирубували декоративні дерева. Херсонес, який був обведений муром, лежав у руїнах, у ньому були понищені водогони, розкидані амфори та інші цінні речі. Портове місто Козлов (колишня назва Євпаторії) лежало в руїнах, багатьох жителів було вигнано або замордовано. Уся влада тоді, коли там був Кларк, належала поліції й митному урядові16. Те саме, росіяни, яких Е.Д.Кларк називає варварами, зробили з Бахчисараєм, де на той час ще були не тільки арабсько-татарські, але й готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі.


Пограбовані мармурові плити завойовники продавали на базарі в Севастополі як будівельний матеріал. Подібні речі, як стверджує Кларк, не дозволяли продавати іноземцям, а тим паче англійцям. Кларк зробив висновок, що росіяни безжально нищили всі культурні цінності Криму, щоб стерти історичні сліди колишніх жителів краю17.
Після анексії Криму російські завойовники здійснювали планомірні заходи щодо ліквідації корінного народу методом примусової депортації, або створення дискримінаційних умов для його вимушеної еміграції. Водночас знищували історичні пам’ятки кримськотатарського народу, сховища книг, унікальні музеї народного мистецтва, руйнували культурні та релігійні установи.


Щодо культурного розвитку Кримського ханства і Московського царизму, то їх зіставлення в середні віки буде не на користь Московщини. Ще 1500 року Менглі-Гірей заснував вище духовне училище – медресе, у якому вивчали арабську мову, арабську філософію, астрономію, астрологію, юридично-богословські питання. Значний розвиток мала архітектура (Бахчисарайський палац).
Кримські татари не знали кріпацтва. У Кримському ханстві раб чи військовополонений мав право після 7 років праці на хазяїна відкупитися на зароблені в рабстві гроші (на які він теж мав право) або на гроші родичів. Якщо бранка народжувала дитину, то одразу ставала вільною. У Криму закон не дозволяв позбавляти волі матір. Саме тому ще до анексії Кримського ханства Росією там переважало українське населення, значна частина якого були колишніми полоненими чи полонянками.


На цих землях було добре розвинуте сільське господарство: фруктове садівництво, виноградарство, бджільництво, шовківництво, конярство. Процвітали й народні промисли: кожум’яцтво, виробництво зброї (з прикрасами) та ін.
Після завоювання Криму російськими військами все згадане вище було розорене, зруйноване і знищене. Як засвідчив уже згадуваний Євген Марков, «де було багатолюдне, промислове село – там пустир, … де били водограї, там тепер порожні басейни, … Проїжджаючи, приміром, Євпаторський повіт, ви подумаєте, що мандруєте берегами Мертвого моря … Одне слово, Крим після татар – … це дім після пожежі»18.
Унаслідок «цивілізаційної» політики Росії в Криму зникла багата культурна спадщина греків, вірменів, караїмів, болгар і найбільш масово татарської держави – Кримського ханства.


Як показала майбутня історія імперії росіян, на всіх захоплених ними землях вони нищили рештки матеріальної культури минулого – архітектуру та скульптурні споруди, надгробки могил та й самі могили видатних діячів корінного населення, чи національних героїв, щоб і сліду їх не залишилося у свідомості людей. Вишукували історичні писемні джерела, а також друковані твори рідною мовою корінного населення та знищували їх. Стежили, щоб поневолене населення не відзначало свої національні і звичаєві свята, обряди тощо.
Цю шкідливу, руйнівницьку роботу російські колонізатори проводили для того, щоб витравити із свідомості завойованих народів національну пам’ять про минулу імперію, культуру, звичаї, традиції, духовні надбання свого народу, щоб ніщо не нагадувало про історичне минуле і щоб поневолені сприймали мову, історію, культуру держави-завойовника та усвідомлювали себе її частиною.

 

(Далі буде) 

 1. Докладно про це див.: Енциклопедія Українознавства. – Т.3. – С.1178-1180;

 2. Українська Радянська Енциклопедія. – Т.7. – С.379-383.
 Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.ІV. – С.304-305, 311.
 3. Там само.
 4. Енциклопедія Українознавства (Далі: «ЕУ»). Перевид. В Україні. – Львів, 2000. – Т.3. – С.1178.
 5. Большая Советская Энциклопедия (Далі: «БСЭ»). – Т.35. –М.: ОГИЗ, 1937. –С.306.
 6. Там само. –Т.13. – М.: Изд-во «Советская Энциклопедия», 1973. – С.1514.
 7. Лавренюк С.Велика суперечка між Дніпром і Бельбеком // Голос України. – 1992,
 8. Сабалдир Вячеслав. Під чужими і рідними зорями // Голос України. – 1992, 29 лютого.
 9. Чумак Василь. Кримська трагедія // Голос України. – 1992, 18 червня.
 10. Аппазов Рафат, професор Московського авіаційного інституту. Чи прилучення совість до чесної дії? Крим очима Євгена Маркова // Літературна Україна. – 1992, 12 листопада.
 11. Энциклопедический словар. – Т.ХХХVІІ (73). – С.-Петербургъ: Типограф. Акц. общ. Брокгауз-Ефронъ, 1903. – С.52.
 12. Там само.
 13. Clarke E.D. Travels in Russia, Tartary and Turkey. – London, 1816. – P. 473.
 14. Там само. – Р.494.
 15. Там само. – Р.495-499.
 16. Там само. – Р.508, 610, 621.
 17. Там само. – Р.541.
 18. Аппазов Р. Вказ. праця.
.

 

 

 

Відгуки: 
Немає відгуків

Додати новий відгук:
 Ваше ім`я:
 Текст відгуку:
 
Анатолій Круглашов: Сумні роковини та уроки російсько-української війни Актуальні питання впровадження нового законодавства про службу в органах місцевого самоврядування Ольга Смалій: Громадянам, що мають певні сумніви щодо державної політики, потрібно вступати на посади державної служби і своїм прикладом демонструвати, як треба працювати Христина Марчук: Проєктний підхід у системі планувальних документів відновлення та розвитку територіальних громад Оксана Сакрієр: Наше завдання – вистояти, розвивати, перемогти Микола Ярмистий: Державна служба сконцентрувала свої зусилля на вирішенні нагальних проблем в період російської агресії Любов Кожолянко: Уряд розширив програму компенсацій роботодавцям за працевлаштування окремих категорій безробітних Любов Нечипорук: Закон України «Про медіа» започатковує ґрунтовну реформу у медіагалузі Альбіна Грищенко: Про підвищення кваліфікації для державних службовців у 2023 році Для зручності клієнтів працює вебпортал електронних послуг Руслан Запаранюк: Буковина стала другою домівкою для тисяч українців Євгенія Блажевська: Волонтерська діяльність є одним із напрямів нашої роботи Іван Гешко: Робота спортивних структур в умовах війни Микола Ярмистий: Державотворчі погляди Тараса Шевченка Права та пільги внутрішньо переміщених осіб
Прихисток у Лужанах для вимушено переміщених осіб: рік роботи Христина Марчук: Робота органів місцевого самоврядування області в умовах воєнного стану Руслан Майданський: Новоселицька громада розширює міжнародні зв’язки Світлана Олексійчук: Навчаємо активну молодь та розвиваємо молодіжні простори Наталія Катрюк: Наш обов’язок – дати людям відчуття захищеності Олена Бадюк: Роль органів місцевого самоврядування у воєнний період на прикладі Глибоцької територіальної громади Соціальна згуртованість у громадах Михайло Савчишин: Виконуємо бюджет, забезпечуємо потреби мешканців громади та внутрішньо переміщених осіб Василь Скрипкару: Виклики та випробування проявили нас як громаду максимально зібрану, згуртовану та націлену на перемогу Микола Ярмистий: Місцеві органи влади в умовах воєнного стану:повноваження та співпраця військових адміністрацій з органами місцевого самоврядування Світлана Олексійчук: Від початку війни наші волонтери працювали у режимі нон-стоп Ілона Факас: Права, пільги та гарантії внутрішньо переміщених осіб Віталій Мостовий: Сучасні канали комунікації місцевої влади з громадою Співробітництво територіальних громад: нові можливості для розвитку Анатолій Круглашов: Локалізація політичного чи політизація локального: випробування спроможностей місцевого самоврядування в Україні
Зиновій Бройде: Стратегічне бачення транскордонного розвитку транспортної інфраструктури через міжнародні пункти пропуску на українсько-румунському кордоні Світлана Сидоренко: Цифровізація як дієвий механізм взаємодії інститутів громадянського суспільства та органів публічної влади Анатолій Круглашов: "Європа: єдність заради безпеки" Ростислав Балабан: Реформа децентралізації в Україні Валентина Підгірна: Особливості функціонування суб’єктів туристичної діяльності Чернівецької області на сучасному етапі Фадей Яценюк: Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид українського народу Зиновій Бройде: Буковинський вузол транс'європейського транзиту Сергій Гакман: Вторгнувшись в Україну, росія порушила основи міжнародного права С.Троян, Н.Нечаєва-Юрійчук "ЧАЕС– ЗАЕС-2022: російський ядерний шантаж у дії" Наталія Нечаєва-Юрійчук, Сергій Троян: Українська відсіч тотальній російській агресії: Чотири місяці Наталія Нечаєва-Юрійчук: Творення чергових конспірологічних теорій через дискредитацію політиків Анатолій Круглашов: Перспективні завдання євроінтеграції України Сергій Гакман "9 травня: свято чи біль?" Сергій Троян, Наталія Нечаєва-Юрійчук "УКРАЇНА: ВІЙНА - ПЕРЕМОГА - ПАМ’ЯТЬ" Богдан Волошинський: Ми і наші прапори Наталія Бак "Фінансовий патріотизм і довіра: Вчора. Сьогодні! Завтра?" Наталія Нечаєва-Юрійчук: Боротися. Протидіяти. Ігнорувати Анжела Пасніченко: Як не впасти у паніку? Наталія Нечаєва-Юрійчук: Кожна дія має значення Володимир Тиліщак, Вікторія Яременко: Путін йде слідами Гітлера. Українці ж тримаються як британці Володимир Бойко: Нині Білорусь – ворог Олена Головіна: Зберегти людяність в нелюдських умовах життя! Ігор Недокус: Оцінки білоруських громадян та диктатора Лукашенка вторгнення Росії в Україну різні Сергій Федуняк: Для російських правителів ціна військової поразки – смерть
шукайте нас на facebook