«Країна – це не просто територія... Країна – це ідея, яка здіймається на цьому фундаменті; це почуття любові, відчуття побратимства, яке гуртує докупи усіх синів цієї території», – писав італійський політик та патріот Джузеппе Мацціні у ХІХ столітті1. І хоча як незалежна держава Україна постала у 1991 році, лише у 2013-2014 роках, під час подій на вже другому Майдані українське суспільство чи не вперше відчуло почуття побратимства та солідарності, які об’єднали усіх тих, хто вирішив відстояти своє право голосу і право на майбутнє. Історично склалося так, що в умовах перманентного і потужного тиску з боку сусідів українцям було досить складно вибороти власну державність. У 1991 році найгірше, здавалося, залишилося в минулому. Однак через майже через чверть століття після проголошення незалежності Україна вкотре відстоює своє право на суверенітет. І вкотре перед нами постають питання: хто ми? Куди йдемо? Чого прагнемо? Питання, на які в українського суспільства немає однозначної відповіді й від вирішення яких залежить сучасне й майбутнє не одного покоління українців.
Повертаючись до подій 2013 року, не можна не пригадати гасла, в яких чи не вперше у новітній історії України прозвучала тема національності: «Українці – європейська нація», «ми – єдині» «Ми € громадяни», «Ми € нація», однак часто – у протиставленні: «Єднайтеся, українці, та не з москалями!», «Хто не скаче – той москаль» та ін. Фактично процес формування політичної української нації стартував, але до його завершення ще далеко. І реалізація Україною курсу на європейську інтеграцію в контексті військових дій на Сході стало своєрідним лакмусовим папірцем, який виявив усі болючі точки нашого буття. Тому, на нашу думку, нині як ніколи залишаються актуальними слова Дж. Мацціоні: «Перед приєднанням до Націй, які складають Людство, ми повинні, далебі, існувати як Нація. Ніякого об’єднання не може бути, окрім як серед рівних…»2. Формування політичної української нації (спільного колективного буття, за Дж. Мацціоні) відбувається у надзвичайно складних умовах, однак без цього не відбудеться ані побудови демократичної держави, ані європейської інтеграції. Найбільша ж небезпека полягає у все ще існуючій відсутності конструктивного діалогу між суспільством та чиновниками, які уособлюють державну владу. Як наслідок, спостерігаємо своєрідний розкол: одні вважають, що країну треба захищати, навіть ціною власного життя, інші переконані, що немає сенсу помирати за олігархів; одні продовжують жити так, ніби нічого не відбулося, інші намагаються використати ситуацію на свою користь, причому як фінансово, так і політично. Такий стан речей не може не викликати занепокоєння, оскільки від здатності влади та суспільства швидко та адекватно реагувати на виклики сьогодення залежить майбутнє України, її суверенітет та перспективи подальшого розвитку.
У даному контексті, на думку автора, важливим є етнополітичний чинник, який в умовах політизації етнічностей та зовнішньої агресії починає відігравати ключову роль у внутрішньополітичних процесах в Україні. Метою даної розвідки є з’ясування викликів етнополітичній стабільності в Україні на прикладі одного з поліетнічних регіонів нашої держави – Чернівецької області. Для досягнення поставленої мети автор визначила такі завдання: проаналізувати виклики національній безпеці в Україні в цілому, визначити основні загрози в етнополітичній площині у Чернівецькій області, запропонувати можливі механізми подолання (або зменшення) ризиків ескалації етнополітичної ситуації у регіоні.
Підготовка до місцевих виборів в умовах війни не може не впливати на процеси націєтворення: нині ми є не лише свідками змін у всіх сферах життєдіяльності, починаючи від політичної і завершуючи економічною, але й безпосередніми учасниками цих змін. При цьому варто пам’ятати, що «колективне» прокидається в українців у кризові часи. Так, два майдани – 2004 та 2013 років – зумовлені відповідними політичними рішеннями верхівки і стали викликом самим собі, системі та перемогою над самими собою. Тією перемогою, що стала фундаментом наступних – непростих, але необхідних для подальшого спільного, «колективного буття», змін.
Водночас варто зазначити, що протистояння на Майдані у 2004 та у 2013-14 роках мало й свої негативні наслідки. Зокрема психологічні: на жаль, практично одразу після часткового досягнення поставлених цілей (зміна президента, наприклад) «колективне» в українців відходить на другий план, а разом з ним і відчуття солідарності, без якого, на нашу думку, неможливо вибудувати справді демократичну й сильну Україну. Як зазначила активістка Євромайдану Вікторія Наріжна, «з початком Майдану ми припинили робити все те, що робило нас нами. Щоденні графіки тисяч і тисяч людей стали настільки подібними, що Орвеллу і вві сні не наснилося.
Небезпека, яку я почала відчувати в останні тижні, була небезпекою остаточно розчинитися в колективному тілі. Не згадати більше ніколи, як це – бути собою, окремою, автономною одиницею, не з’єднаною з тисячами інших ні в якому колективному пориві»3. Очевидно, що неможливо все життя прожити на Майдані і Майданом, однак варто і після Майдану зберігати відчуття солідарності та єдності, які є рушійною силою демократичних перетворень у нашій державі. Насправді в результаті кількамісячного протистояння на Майдані ми вперше спільно дійшли висновку щодо важливості прав людини та громадянина, щодо власної ролі у суспільно-політичному житті країни, щодо необхідності радикальної зміни підходів в організації нашого колективного й індивідуального буття. Але оскільки часу для ейфорії історія українцям не дала, дискусія щодо приватного та колективного, ролі держави як політичного інституту і регулятора та ролі окремого громадянина у державі триває в непростих умовах ціною життя наших співгромадян.
Розвиток подій у сучасній Україні вкотре підтверджує: ми не можемо розглядати ситуацію у Чернівецькій області поза контекстом загальноукраїнських подій. Тому, ведучи мову про виклики етнополітичної стабільності у нашому регіоні, хочеться наголосити, що найбільшим і найістотнішим викликом залишаються військові дії на Сході нашої держави, які кардинально впливають на всі сфери життєдіяльності суспільства, починаючи від військової і завершуючи соціальною, культурною та, в т. ч., етнополітичною.
Очевидно, що одним із найважливіших завдань, які стоять перед органами державної влади, є посилення обороноздатності країни, що, на нашу думку, неможливо реалізувати без перетворення української армії на професійну та відмови від загального призову, а також, швидше за все, залучення міжнародного миротворчого контингенту до вирішення конфлікту на Донбасі. Останнє викликає ряд дискусій і запитань, однак є можливим варіантом розвитку подій, до якого ми всі повинні бути готові.
Наступним викликом, на якому хотілося б зупинитися, є соціально-економічна ситуація в країні, яка посилює антагоністичні настрої в українському суспільстві, не дає можливості позитивного політичного поступу, позбавляє багатьох громадян надії на подальші життєві перспективи у власній державі. Так, за даними соціологічного опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України у співпраці з Благодійним фондом «Інтелектуальна перспектива» з 26 червня до 18 липня 2015 року за квотною вибіркою, що представляє доросле населення (від 18 років) в усіх областях України (крім АР Крим та окупованих територій Донецької та Луганської областей), серед найбільших страхів українців – зростання цін (75%), безробіття (70,7%) та невиплати зарплат і пенсій (68%)4.
Як наслідок – пошук кращого життя за межами України, зростання кількості бажаючих отримати закордонні паспорти (а також паспорти інших держав всупереч українському законодавству) для подальшого виїзду за кордон на роботу, а в перспективі – і на постійне місце проживання. Останнє впливає на процес політичної самоідентифікації українських громадян, а згодом і національної, адже тривале перебування за межами батьківщини (та й набуття громадянства іншої країни) часто супроводжується процесами етнічної акультурації та асиміляції. Необхідно звернути увагу на той факт, що значна частина тих, хто пішов добровольцем на фронт або ж не уникав мобілізації і виконує свій патріотичний обов’язок на східних рубежах, є тими, хто готовий пожертвувати власним життям заради досягнення певних цілей, зміни навколишнього світу тощо, або, як зазначав у своїх працях відомий науковець Лев Гумільов, пасіонаріями. Тож серед викликів, які стоять перед сучасною Україною, є й втрата активних, готових до радикальних змін громадян, на війні та внаслідок еміграції. Тому надзвичайно важливо сьогодні як для української влади, так і для суспільства в цілому проведення успішних економічних реформ та перелам економічної ситуації в Україні від падіння до стабілізації та зростання.
Насправді війна та економічна руїна, на нашу думку, є одними із найбільших викликів, у тому числі, етнополітичній стабільності в Україні загалом та Чернівецькій області зокрема, адже саме економічна нестабільність є одним із найбільших провокаторів загострення відносин між представниками різних етносів та націй, які починають вбачати загрозу своєму теперішньому у присутності інших етнонаціональних груп. На це, певною мірою, розраховує й зовнішній ворог – РФ, яка намагається спровокувати міжнаціональні протиріччя та громадянське протистояння у нашій державі для того, щоб власну агресію можна було видати за «миротворчість», «примус до миру» тощо. Історично склалося так, що Україна у теперішніх кордонах (маємо на увазі до анексії Криму) з’явилась на політичній карті світу лише у другій половині ХХ століття. До цього часу українські землі входили до складу інших держав, що не могло не вплинути на процеси самоідентифікації місцевого населення. Тож ситуація, яка склалась у нашій державі сьогодні, зумовлена рядом причин, в тому числі різною, часом антагоністичною, політико-ідеологічною самоідентичністю українців. Зіткнення цих ідентичностей стало поштовхом до порушення громадянського миру та викликом етнополітичній стабільності, в тому числі і в нашому краї.
Згідно з результатами соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно з соціологічною службою «Ukrainian Sociology Service» з 25 грудня 2014 року по 15 січня 2015 року, «українська ідентифікація переважає у всіх регіонах над російською (окрім Донбасу), однак наявність двох ідентифікацій у всіх регіонах України (окрім Галичини), особливо в південно-східних регіонах (куди відносяться Чернівецька й Закарпатська області), створює значні труднощі в проведенні культурної та інформаційної політики в умовах військового протистояння з Росією». Уточнення: для 33,4% населення Буковини та Закарпаття Російська держава є значною мірою близькою, а для 13,7% – дуже близькою, що разом дає понад 47%5. Однак у цих регіонах не ставилося питання про відношення до румунської, угорської мови і культури, а також держав. Тож питання подвійної чи потрійної ідентичності у нашому регіоні залишається відкритим. На нашу думку, особливої уваги заслуговує той факт, що лише 37,8% опитаних у Південно-Західному регіоні (до якого, як уже було сказано вище, відносимо Чернівецьку область і Закарпаття) вважають себе у першу чергу громадянами України, на відміну від, наприклад, Києва, де 79,9% опитаних ідентифікували себе таким чином6. Причому в Україні наразі наявні два регіони з абсолютно однаковим відсотком громадян, що вважають себе у першу чергу громадянами України, – це Південно-Західний регіон та Донбас, що не може не викликати занепокоєння.
Крім того, серед буковинців та закарпатців наявні 1,5% респондентів, які вважають себе громадянами СРСР (це в той час, коли СРСР розпався понад 24 роки тому), 2,5% – громадянами Європи і 6,3% – громадянами світу, не говорячи вже про ідентифікацію себе з рідним містом (селом), регіоном та Україною. Таким чином, забезпечення етнополітичної стабільності в нашій області залежить від низки факторів, у першу чергу національного масштабу. Водночас надзвичайно важливим, на нашу думку, є ініціювання та організація перепису населення України, оскільки станом на сьогодні відсутня достовірна інформацію щодо його кількості та, зокрема, етнічного складу.
Наступне, що є життєво важливим з огляду на події, що мають місце в Україні, – це налагодження відкритого і прозорого діалогу між органами виконавчої влади на місцях, органами місцевого самоврядування та громадою. Будь-який громадянин України, незалежно від свого етнічного походження, повинен бути почутий, повинен отримати відповіді на свої запити і запитання, повинен відчути, що влада стоїть на захисті його інтересів.
Необхідно й активізувати дії як з боку органів влади, так і зі сторони громадських організацій щодо налагодження горизонтального діалогу етнічних громад. Сьогодні в краї активно діє понад два десятки національно-культурних товариств, які організовують різноманітні заходи на підтримку власної мови, культури, збереження та розвитку народних звичаїв тощо. Проблеми, які сьогодні постали перед нами, вимагають об’єднання зусиль усіх громадян України, тож потрібно взаємодіяти і співпрацювати не тільки під час фольклорно-етнографічних фестивалів на кшталт «Буковинських зустрічей», але й під час вирішення будь-яких актуальних для міста та області завдань: чи то відкриття виставки, чи проведення круглого столу, конференції, громадських слухань тощо. Лише шляхом діалогу можна побудувати мости взаєморозуміння та стабілізувати ситуацію в державі.
Також варто було б організувати публічне обговорення проблеми подвійного громадянства з виробленням рекомендацій щодо її вирішення, оскільки частина буковинців володіє двома паспортами, а історичний досвід доводить, що замовчування проблеми в результаті призводить лише до її загострення. Питання з подвійним громадянством набуло особливої актуальності в контексті нещодавніх подій в Криму та на сході України, тож її до вирішення необхідно приступати вже сьогодні, щоб запобігти негативним наслідкам завтра.
Насправді перед молодою Українською державою сьогодні стоїть питання: quo vadis? І лише на початку ХХІ століття з’являється розуміння того, куди і як саме повинна рухатися наша країна.
1. Мацціні Дж. Обов’язки перед країною / Дж.Мацціні // Націоналізм: антологія / упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С.61 /56-62/ 2. Там само. – С.59. 3. Наріжна В. Досвід буття в колективному тілі / Вікторія Наріжна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://artvertep.com/print?cont=24796 4. До Дня незалежності: що українці думають про Україну? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dif.org.ua/ua/polls/2015a/do-dnja-nezalezhnosti-sho-ukrainci-dumayut-pro-ukrainu__1440150573.htm 5. Що об’єднує та роз’єднує українців – опитування громадської думки в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dif.org.ua/ua/polls/2015a/sho-obednue-ta-rozednue-.htm 6. Там само.
|