НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ПОТРІБНО ЗАХИЩАТИ

   Під час розпаду СРСР Україні вдалося уникнути кривавих конфліктів всередині держави і з країнами-сусідками. Двадцять три роки мирного розвитку у певному сенсі "розхолодили" помітну частину суспільства. Пацифістські настрої серед неї розповсюджувалися і укорінювалися. Багатьом здавалося, що ми живемо серед країн-друзів, у нас є могутні стратегічні союзники, які гарантують недоторканість українських кордонів і територіальну цілісність нашої держави. Втім, реальність виявилася зовсім іншою.
                   Незалежність справжня, і "незалежність" ефемерна
   На місці колишнього єдиного Радянського Союзу виник конгломерат державних утворень, кожне з яких створювалося на основі однієї з п'ятнадцяти союзних республік, що раніше входили до складу СРСР. Але доля нових незалежних держав виявилася зовсім різною. Якщо Латвія, Литва й Естонія відразу обрали курс євроатлантичної й європейської інтеграції, і згодом зуміли увійти до складу НАТО і ЄС, то інші пострадянські держави шукають своє місце у світі, нерідко кидаючись із крайнощі в крайність. На жаль, Україна опинилася у числі тих, на долю яких випали найсерйозніші випробування.
   Незалежність мало проголосити, її треба забезпечити цілим комплексом економічних, політичних, соціальних заходів. Насамперед треба було рішуче позбутися всіх найгірших рис попередніх тоталітарного і авторитарного режимів, котрі заважали рухові вперед. Без проведення глибинних реформ швидкого просування у напрямку модернізації досягти було неможливо. Проте в Україні справжнє реформування підмінили його імітацією.
   Незважаючи на розмови про "розбудову незалежної держави" і зміну державної символіки, українці продовжували жити в не-реформованому суспільстві, що зберігало чимало рис колишньої УРСР. Винні у цьому були різноманітні чинники як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Можна назвати лише головні з них.
   Впродовж багатьох десятиліть тоталітаризму в СРСР знищувалася найбільш активна, ініціативна частина суспільства. Її представників або мордувати у таборах, страчували, винищували голодом, або ж ламали психологічно і примушували служити правлячому режиму. Відтак панівною рисою заляканої маси ставала покірність владі, політична пасивність. А з такими настроями неможливо розвивати громадянське суспільство, яке лише і здатне забезпечити соціальну підтримку кардинальним змінам на краще.
   Недостатність суспільної опори у лідерів нових соціальних сил, які зароджувалися в умовах кризи і розпаду СРСР, спричинило той сумний факт, що владу в нібито незалежній Україні фактично зберегла колишня партійно-господарська номенклатура, що пішла на союз з криміналітетом. В Україні сформувалася олігархічна система, яка розграбовувала створену раніше матеріально-технічну базу і різко загальмувала суспільний розвиток. Повсюдна корупція заважала утворенню могутнього середнього класу - основи демократичного розвитку сучасного суспільства. А панівна олігархічна верхівка псевдо-незалежної України тісно була пов'язана з режимом, створеним чекістами у сусідній Росії.
   Цей режим відкрито проголосив курс на відродження Російської імперії, який сучасний Кремль зображує як симбіоз царизму і сталінщини. Для відродження імперії прибічниками такої ідеї насамперед потрібно ліквідувати навіть ефемерну незалежність України, й розчленувати нашу державу для подальшого її "перетравлення" імперським організмом.
                                Зіткнення інтересів
   Кремль ретельно готувався до реалізації таких планів. Державний апарат України насичувався прямою агентурою російських спецслужб та "агентами впливу", яких використовували, спираючись на їхні проросійські симпатії. Цілеспрямовано руйнувалися Збройні сили та правоохоронні органи України, щоби в разі збройного конфлікту наша держава не змогла себе захистити. Здійснювалися спроби підірвати український патріотизм, морально послабити наше суспільство, щоб спокусити його мертвонародженою ілюзією "Русского міра". Для цього сфери освіти і культури віддавалися під управління осіб на зразок сумно відомого Дмитра Табачника та інших новітніх москвофілів.
   Проте сучасна Росія виявилася нездатною запропонувати українцям привабливу картину гідного майбутнього. Замість неї нас намагалися зіштовхнути у минуле, котре вражало своєю зашкарублістю та архаїзмом. Ідеологи російського нео-імперства дійшли вже до ідеалізації кріпацтва й пропаганди середньовічних поглядів найбільш відсталої частини московського духовенства. Такий набір "духовних скреп" лише відштовхує людей, здатних до самостійного мислення. Запліснявілим ідеям нео-імперства не вдалося оволодіти умами більшості українців, хоча ця архаїка і знайшла певну підтримку серед відсталої частини нашого суспільства - перш за все ностальгуючих за СРСР літніх людей з невисоким рівнем освіти.
   Натомість динамічні верстви суспільства, особливо молодь, свій ідеал побачили у найбільш розвинутих країнах Заходу. Історичний досвід засвідчив: економічне зростання прямо пов'язано зі ступенем свободи в суспільстві. Вільний ринок і демократія, пріоритет прав людини дозволяють значно підняти життєвий рівень населення, забезпечити громадянам умови для успішної самореалізації. Зіткнення ідей супроводжувалося зіткненням інтересів різних внутрішніх і зовнішніх сил, зацікавлених у виборі Україною тієї чи іншої моделі її подальшого існування. Результатом такого зіткнення стала Революція Гідності й подальша збройна агресія Росії проти України.
                                  Випробування України на міцність
   Підтриманий Росією режим Януковича не зумів забезпечити втягнення  України в ініційований Москвою Митний союз - зародок майбутнього "Євразійського Союзу", тобто відродженої імперії. Українська молодь піднялася на захист європейського вибору нашої країни, до неї долучилися представники дрібного та середнього бізнесу, фермерства, інтелектуальних і творчих кіл. Чимало українців різного етнічного походження і конфесійної належності вийшли на Майдани, щоби відстояти своє право на гідне майбутнє. Спроба антинародної влади силою придушити народне повстання зазнала повного провалу, і Янукович разом з найбільш одіозними фігурами із свого оточення вимушений був тікати за кордон, прихопивши значні багатства, награбовані у народу. Єдиною легітимною гілкою влади на той момент в Україні залишилася всенародно обрана Верховна Рада, яка й сформувала новий уряд та призначила дострокові президентські й парламентські вибори. Росія не визнала легітимність нових органів української влади, оголосивши їх "фашистською хунтою".
   Спираючись на таке абсурдне звинувачення, Кремль раптом захопив Крим й незаконно долучив його до Російської Федерації. Вперше за майже сімдесят років після Другої світової війни в Європі збройною силою були перекроєні міжнародно визнані кордони і поставлена під сумнів вся система міжнародних відносин, що великими зусиллями багатьох країн будувалася для попередження нових світових воєн. Путін закреслив як Великий російсько-український договір 1997 року про взаємне визнання кордонів, так і Будапештський меморандум 1994 року, яким ядерні держави (у тому числі й РФ) виступали гарантами територіальної цілісності України в обмін на ядерну зброю, від котрої наша країна відмовлялася на користь Росії.
   Безкарним таке грубе порушення міжнародного права пройти не могло. Проти керівництва Росії було запроваджено міжнародні санкції. Але президент РФ Путін розцінив дії Заходу як слабкість і продовжив свою агресивну політику. Наступною виявилася спроба відокремлення від України восьми областей на Сході та Півдні нашої країни, оголошені ідеологами нео-імперства вигаданою в їхніх кабінетах "Новоросією". Проте у більшості областей провокатори наштовхнулися на рішучий опір місцевих мешканців і вимушені були відступити. Лише у Донецькій й Луганській областях їм вдалося поставити під свій контроль обласні центри та ряд районів.
    Російські диверсійно-розвідувальні групи озброювали тут свою агентуру, яка формувала загони бойовиків з місцевих елементів, налаштованих проти української держави. Їх назвали "народним ополченням Донецької і Луганської Народних республік". Бойові якості цих "ополченців" виявилися низькими, і українські збройні формування з початком Антитерористичної операції витискали їх із захоплених населених пунктів й громили у відкритих боях. Тоді Росія вдалася до застосування на українській території не лише так званих "добровольців" з числа псевдо-козаків і найманців, але і регулярних збройних сил. Не оголошуючи війни, фактично розпочала її проти України.