«Європейський проект точно не може бути завершений без України, і це абсолютно очевидно саме зараз, коли український народ захищає майбутнє для себе і для всіх народів і заходу, і сходу, і півночі, і півдня Європи» (Володимир Зеленський) Уже у п’ятницю, 17 червня, ми очікуємо на висновок Єврокомісії щодо можливості отримання Україною статусу держави-кандидата в члени Європейського Союзу. Даного висновку з нетерпінням очікують щонайменше сама Україна, держави-члени ЄС, США та інший демократичний світ і, звісно, держава-терорист, яка, найімовірніше, вже готує сценарії нових пропагандистських кампаній.
Даний висновок – один із необхідних етапів, які Україна проходить на шляху до повноправного членства у ЄС, однак для отримання останнього нам потрібна одностайна згода усіх 27 урядів держав-членів ЄС на рівні міністрів (Рада ЄС) та глав держав та урядів (Європейська Рада). Переважна більшість європейських держав уже висловили підтримку Україні, однак залишаються й ті, уряди яких утримуються від чіткого означення власної позиції або ж виступають проти. У цьому контексті висновок Єврокомісії має й додаткове значення: від нього залежить позиція окремих держав, які ухвалюватимуть рішення щодо надання статусу кандидата після його оприлюднення (до прикладу, Данії)1.
З точки зору важливості євроінтеграційної перспективи України, з одного боку, а також безпідставності тверджень про те, що наша держава хоче дуже швидко пройти процедурні моменти і вийти на рівень чи навіть обійти інші країни-кандидати в ЄС, з другого, варто розставити основні акценти у відносинах між Україною і ЄС, яким незабаром виповниться три десятиліття.
Найперше і найважливіше: визначення членства України у Європейських Співтовариствах як перспективної мети нашої зовнішньої політики відбулося у 1993 році2 – саме тоді була прийнята Постанова ВР України «Про основні напрями зовнішньої політики». Уже наступного 1994 року Україна уклала з Європейським Союзом Угоду про партнерство та співробітництво на 10 років. Відлік розпочався з 1998 р. після завершення чинної процедури ратифікації. І 11 червня 1998 року Указом Президента України було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу3. У березні 2007 року переговори щодо укладення нової угоди між Україною та ЄС було розпочато. Компромісне назва – Угода про асоціацію – була досягнута під час Паризького Саміту Україна – ЄС у вересні 2008 року. Нова угода в 2008-2009 рр. не була укладена, так як Україна хотіла отримати перспективу членства, а ЄС не бажав її надавати. Це було того ж року, коли на Бухарестському саміті НАТО (2–4 квітня 2008 р.) не був схвалений План дій по членству України в Альянсі. Де-факто у зв’язці з відмовою в перспективі членства у НАТО стала відмова на той час для України і чітких перспективах набуття членства у Європейській Спільноті. Щоправда, у тому ж 2008 році Україна приєдналася до СОТ та у 2009 році долучилася до політики Східного партнерства, у рамках якого і передбачалося підписання Угоди про асоціацію.
Ситуація змінилася за кілька років, коли вже команда президента В.Януковича погодилася на Угоду про асоціацію з ЄС, але без зазначення перспективи членства. Однак навіть в такому вигляді вона не була підписана, як планувалося, на саміті у Вільнюсі наприкінці листопада 2013 р. Україна під тиском офіційної Москви в останній момент відмовилася від підписання, що викликало обурення в суспільстві та наступні революційні події, результатом яких стала зміна влади в Україні.
Угода про асоціацію ЄС з Україною була підписана після Революції Гідності у 2014 році, а ратифікована Європейським парламентом синхронно з Верховною Радою України (у вигляді телемосту технологією Skype) 16 вересня 2014 року. Угода вступила в силу в повному обсязі по завершенню процедури ратифікації з 01 вересня 2017 р. За трохи більше як два з половиною місяці до того - з 11 червня 2017 р. - запрацював безвізовий режим між Україною і ЄС. Однак у нашої держави не було жодних чинно усталених перспектив повноцінно долучитися до євроінтеграційного Об’єднання.
Перспектива членства України в ЄС з’явилася лише в буремні дні після початку широкомасштабної агресивної війни Росії проти України. 28 лютого 2022 р. українська влада подала заявку на членство в ЄС. 11 березня на позачерговому саміті ЄС дав згоду на початок відповідної процедури. Фактично саме тоді вперше офіційно було визнано право України на членство в ЄС. Запропонований Єврокомісією опитувальник для потенційних кандидатів Україна заповнила у рекордно стислі строки. Весь цей процес зайняв трохи більше двох місяців. Для ЄС це безпрецедентно швидко, у кілька разів швидше, ніж у будь-якого кандидата в минулому. Тепер, за офіційними процедурами ЄС, 17 червня Європейська Комісія повинна представити незалежний висновок про те, чи готова Україна до членства. Після цього, 23–24 червня 2022 року, на саміті глав держав і урядів ЄС має розглянути питання про членство України в євроінтеграційному Об’єднанні.
Ключове значення в сенсі набуття Україною статусу держави-кандидата в члени ЄС мають два моменти: висновок Єврокомісії та одностайне рішення про підтримку України на засіданні Європейської ради 23–24 червня. Ідеальним для України був би висновок Єврокомісії про те, що наша держава відповідає критеріям і ЄС визнає за нею статус кандидата вже зараз. Натомість усі наступні кроки (як-от початок переговорів) будуть обумовлені проведенням реформ. Тобто, ідеальним для України був би так званий «ісландський варіант», коли в 2010 р. Єврокомісія рекомендувала відкрити переговори щодо вступу Ісландії в ЄС без будь-яких додаткових умов. Однак, враховуючи той факт, що Ісландія після цього відмовилася від євроінтеграційної перспективи, а в Україні нині триває війна і порушена її територіальні цілісність, прийняття подібного рішення виглядає малореальним.
Однак, існує й інший прецедент: рекомендація надання статусу кандидата без жодних додаткових умов, як це відбулося з Сербією у 2011 році. І якщо серби згодом повинні були нормалізувати відносини з Косово, то відновлення територіальної цілісності та державного суверенітету України може стати тією умовою, від виконання якої залежатиме майбутнє членство України у ЄС. Однак це повністю відповідає національним інтересам нашої держави та основним напрямкам зовнішньої політики України, визначеним ще на зорі нашої незалежності.
Водночас, будь-який інший сценарій, зокрема і план, який передбачає, що умови будуть висунуті вже зараз, і до їх виконання Україна буде «кандидатом у кандидати» чи «потенційним кандидатом» (до цього «кандидатом з умовами» була тільки Боснія і Герцеговина), звичайно можливий (з огляду на актуальну позицію чи коливання кількох євростолиць), але неприйнятний для нас. Погодимося з віце-прем’єркою з питань євроінтеграції Ольгою Стефанішиною, що це стало б «зрадою України» з боку ЄС. За великим рахунком, такий сценарій дуже небажаний і для самого ЄС з точки зору перспектив і наслідків реакції на сучасні виклики (Брекзит, міграційні проблеми, російсько-українська війна).
NB! Понад 90% українців підтримує євроінтеграцію України. Україна виконала завдання по Асоціації з ЄС в умовах безперервної війни на 65%. Українські збройні сили сьогодні захищають від варварської навали російського мілітарного левіафана демократичні цінності, які базовими для ЄС - гідність, мир, свободу, демократію, рівність, верховенство права та повагу до прав людини, включно з правами меншин. У цьому сенсі позиція Європарламенту, що знайшла вираження в заяві його голови Роберти Метсоли: «Ми знаємо, наскільки важливо дати найчіткіший сигнал, що місце України – у європейській сім‘ї, та сказати всім, що Україна – це Європа!», є чесною відповіддю на зусилля України, спрямовані на збереження демократії та свободи. 1https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/06/15/7141288/ 2https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3360-12#Text 3https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/615/98#Text
|