Сергій Гакман, кандидат історичних наук, доцент, заступник директора Чернівецького ЦППК

1 квітня цього року виповнюються 80 років від трагічних подій в урочищі Варниця біля села Біла Криниця, коли були розстріляні мешканці прикордонних сіл радянськими військовими. Багато років про ці події мовчали і тільки в останні роки перебудови та з проголошення України незалежною державою деякі факти ставали відомими широкому загалу. В останні десятиліття щороку на місці трагедії організовуються панахиди-реквієми за участі громадськості і посадовців.     

Все ж зазначимо, що ця тема до сьогодні не є добре дослідженою. Як відомо, внаслідок загострення політичної ситуації в Європі наприкінці 30-х рр. та відомих радянсько-німецьких домовленостей серпня 1939 р. про розподіл сфер інтересів у Східній Європі, у червні 1940 р. радянське керівництво, використовуючи те, що Німеччина вела активні воєнні дії в Західній Європі, вирішило приєднати Бессарабію та Буковину. Опинившись у повній зовнішньополітичній ізоляції, Румунія була змушена погодитись з умовами евакуації територій Бессарабії та північної частини Буковини, обумовленими радянськими ультимативними нотами. Приєднання Бессарабії та північної частини Буковини до СРСР у червні-липні 1940 р. можна вважати добре продуманою та підготовленою політико-дипломатичною акцією, реалізація якої відбулася завдяки застосуванню регулярних частин збройних сил. Ці території були приєднані до Радянського Союзу за правилами військового мистецтва (були використані всі складові воєнної операції: воєнна сила, локальний воєнний тиск, військова розвідка, служба агітації та пропаганди), завдяки чому СРСР і досяг поставленої мети.

 Внаслідок подій червня-липня 1940 р. Румунія втратила, а Радянський Союз отримав територію площею 50762 км. та більше 3 млн.776 тис. громадян, з яких 53,49 % румунів, 10,34 % росіян, 15,50 % українців-русинів, 7,27 % євреїв, 4,9 % болгар, 3,31 % німців та. ін. 
 2 серпня 1940 р. VII сесія Верховної Ради СРСР прийняла закони “Про утворення Союзної Молдавської Радянської Республіки” та “Про включення північної частини Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки” , чим і завершився останній етап зміни державної приналежності цих територій.

Люди, які проживали тут, несподівано опинилися в іншій країні, їх «зверху» позбавили власного громадянства і нав’язали радянське. Безумовно, не всі були готові з цим змиритися. Етнічні румуни, і не тільки вони, не знаючі мови, лякаючись нових більшовицьких порядків, намагалися повернутися до своєї країни (в Україні, після анексії Криму та відторгнення частини територій Донецької та Луганської областей, яка викликала цілі потоки внутрішньо переміщених осіб, стає більш зрозумілим стан, в якому опинилися люди після зміни кордону). Відповідно до радянських офіційних даних тільки через ділянку кордону, що охоронялась 97-м прикордонним загоном, з Глибоцького, Герцаївського, Путильського та Сторожинецького районів нелегально перетнула кордон 471 особа. З більш віддалених від кордону районів Чернівецької області (Вашковецького, Заставнівського, Новоселицького та Садгорського) через радянсько-румунський кордон перейшли 628 осіб. 1 січня 1941 р. 97-й прикордонний загін склав список, куди увійшли 1085 осіб, які втекли через кордон або які планували туди втекти (інший список від 7 грудня 1940 р. налічував 1294 людини). Радянська влада ставилися до подібних переходів насторожено, розцінюючи осіб, які перейшли кордон, як потенційних шпигунів Румунії напередодні майбутньої війни . Відповідно до аналізу українських дослідників за перший рік після зміни кордонів близько 7 тисяч осіб намагалися репатріюватися в Румунію . Такі спроби відбувалися в різних населених пунктах.   

Зокрема, 15 (за російськими даними – 19) листопада 1940 р. 40 сімей загальною кількістю 105 осіб,з с. Сучевень (Широка Поляна) намагалися репатріюватися. Внаслідок зіткнення з радянськими прикордонниками три особи було вбито, п’ять осіб – поранено, дві особи потрапили до рук радянських військових, іншим вдалось добратися до м. Редеуць, Румунія. Проте усі родичі тих 105 осіб були депортовані до Сибіру .
В січні 1941 р.  мешканці сіл Магала, Остриця і Гореча здійснили досить вдалу спробу перетину румунського кордону. 6 лютого 1941 р. група осіб з Магали, Острицького куту, Буди, Ширівців, Горечі Урбану та Остриці, які складали разом близько 500 чоловік, намагалися репатріюватися до Румунії. Біля села Лунка (недалеко від Герци) в ніч з 6 на 7 лютого 1941 року їх зустріли кулеметним вогнем. Було вбито більше трьох чвертей з них,зокрема і організаторів цієї акції Н.Мертікар, Н.Ніка та Н.Ісак. Вдалося перетнути кордон до Румунії лише 57 особам. 44 особи були схоплені радянськими військами. Згодом, 12 квітня 1941 р., вони були засуджені: 12 – до вищої міри покарання, 32 – до 10-річного ув’язнення та 5-річного позбавлення громадянських прав . Члени їх сімей були проголошені «ворогами народу» і депортовані до Сибіру.

І все ж однією з найбільш чорних сторінок історії Буковини слід вважати масовий розстріл мирного населення в урочищі Варниця с. Біла Криниця.
Зазначимо, що у березні 1941 р. в селах Глибоцького та Сторожинецького районів, розташованих уздовж річки Серет, представники радянського НКВС поширили чутки про те, що 1 квітня радянсько-румунський кордон буде відкрито і можна буде репатріюватися до Румунії. Повіривши в інформацію радянських силовиків, 1 квітня 1941 року сформувалася колона, яка, за оцінками різних свідчень, налічувала близько  3 тис. осіб: чоловіки, жінки, літні люди і діти. З хрестами, іконами та хоругвами в руках вони попрямували до Глибоцького райвиконкому по дозвіл на перетин кордону. Їм пояснили, що райвиконком не має повноважень щодо видачі дозволу для переходу в сусідню країну. Після остаточної відмови дати дозвіл на виїзд у Румунію мешканці прикордонних сіл Верхні і Нижні Петрівці, Купки, Сучевень (Широка Поляна), Просіки, Карапчева рушили в напрямку нового кордону. В урочищі Варниця, неподалік села Біла Криниця, приблизно за 3 км від румунського кордону, їх зустріли кулеметним вогнем радянські прикордонники. Тих, що тікали, доганяли, били, стріляли в них. Вбиті і поранені були перенесені до виритих ям, де вони були поховані, за деякими свідченнями – деякі ще живі. Кілька вцілілих було заарештовано Глибоцьким НКВС, але,  врешті-решт, після жахливих катувань деякі померли в тюрмах, деякі були засуджені до різних термінів ув’язнення, деяких, за свідченнями місцевого населення, заживо закопали на місцевому єврейському кладовищі .

Точної кількості людей, убитих під час цієї операції, назвати неможливо, окремі дані свідчать, що не більше 44 людей загинули при спробі перетину кордону, інші документи, складені на підставі свідчень місцевих мешканців, говорять про те, що від 200 до 2000 осіб жертв було розстріляно, розрубано шаблями або навіть кинуто живими в братські могили. Румунський професор Ауреліан Керунту пише: «стосовно кількості померлих, документальні джерела КДБ говорять лише про 20 вбитих, що є далеким від реальності», додаючи, що кількість смертей була перебільшена до 7 або навіть 15 тисяч. Проте історик готовий «підписатися» під «цифрами документу Спецслужб», знайденого ним у Національних архівах Бухаресту, «де згадується 200 загиблих та 500 поранених. До них слід додати сотні людей, які були засуджені та депортовані внаслідок цих подій» . Більшість загиблих під час цих подій – етнічні румуни, проте серед них було досить багато і українців.

Слід сказати, що політичні репресії на територіях Бессарабії та північної частини Буковини на початковому етапі Другої світової війни набули велетенських масштабів. Історики наводять цифри від 67 до 89,5 тис. осіб . Тільки між 10-13 червня 1941 р. в північній частині Буковини 924 осіб були інтерновані в концтабори в Комі АССР та близько 5 тис. членів їх сімей були депортовані до Сибіру та до Казахстану .
У нас до цього часу немає точних даних ні щодо розстрілів мирного населення при спробах репатріюватися до Румунії, ні щодо кількості депортованих членів їх сімей. Різним є ставлення істориків і політиків різних країн. П’ять років тому, під час відзначення 75-х роковин трагедії, євродепутати від Румунії організували в Брюсселі, в Європарламенті, фотовиставку під назвою «Різанина у Білій Криниці. 75 років – прихована сторінка історії». Організатори виставки назвали трагедію біля Білої Криниці «Катинню Румунії» .
Близькою є позиція українських істориків, які все ж акцентують свою увагу не на етнічний склад жертв, а на безкарність дій тоталітарного режиму щодо власного населення (хоча є деякі спроби перенести відповідальність на румунські спецслужби того періоду) . Організовуються  круглі столи за участі науковців як з України, так і з Румунії .

Московські ж історики всіляко применшують масштаби цього злочину НКВС СРСР, називаючи саму подію нейтрально: «Інцидент у Финтина-Альбе».

На наш погляд, і Україна, і Румунія, керуючись принципом пріоритету загальнолюдських цінностей, права і моралі, мають проявити політичну волю, створивши спільну комісію за участі науковців і експертів для різнобічного вивчення цих подій. Робота комісії дасть можливість не тільки, нарешті, дізнатися правду про ці події, а й зробить потужний внесок для укріплення поваги та довіри між двома європейськими сусідами.