ВЕРЕЩИНСЬКИЙ ЙОСИФ АНДРІЙОВИЧ (1530-1598)
Народився у с. Верещин (поблизу сучасного польського м. Влодава). Походив зі старовинного окатоличеного українського шляхетського роду з Холмщини. Навчався у Красному Ставі та за кордоном, де отримав ступінь доктора теології. У 1577 р. став каноніком римо-католицької церкви у Холмі, потім був ігуменом бенедиктинського монастиря в Сєцєхові. 1592 р. посвячений київським католицьким єпископом.
Автор ряду політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творів, зокрема «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства Польського» (1592), «Оголошення про фундування рицарської школи для синів коронних в Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців» (1594), «Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя» (1597). Особливого значення має його «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596) – з проектом утворення в Україні князівства і козацьких територіальних полків. Помер у Кракові у 1598 р.

Одним із перших виступив проти негативного ставлення до козацтва, прагнучи представити його як лицарів, військову еліту України, а, отже, і як повноправних громадян Польщі. Виходячи із тези про те, що лише власна держава дає змогу вирішувати конкретні політичні завдання, давати відсіч зовнішнім ворогам, мати власного правителя, Й.Верещинський утверджує спадкоємність традицій Київської
держави у тогочасному політичному устрої України. Він покладає великі надії на Запорізьке військо, вбачаючи у Козацькій державі, котра лише утверджується, основу майбутньої української держави. Й.Верещинський створив проект лицарської школи на Задніпров`ї, першим висунув і розвинув ідею козацької держави у формі князівства зі столицею в Києві.

Й. Верещинський проявив себе як послідовний прихильник змішаної форми політичного правління, виступаючи за необхідність поєднання принципів демократії та монархії. 1596 р. Він склав проект облаштування Війська Запорозького. У проекті йшлося про утворення на основі козацьких полків окремих територіально-адміністративних одиниць, кожна з яких включала містечко з навколишньою округою. Й. Верещинський писав, що козаки повинні мати спадкового монарха, «козацького князя», чи гетьмана. Важливо, що його мають обирати демократичним шляхом, залучаючи до виборів все січове товариство.

Цей проект Й.Верещинського можна назвати самостійним проектом української держави. Слід підкреслити, що даний проект спирався на українські національні традиції, тобто був природним і закономірним для України, а не запозиченим, принесеним зовні. У першій частині йдеться про порядок розміщення на українських землях королівського двору, у другій частині подано опис політико-адміністративних та військових реформ, порядку перетворення київського католицького єпископства на основний регіональний інститут влади, трансформацію запорозького війська у наймане територіальне військо на регулярній основі. Тут же Й.Верещинський творить проект рицарської школи та ордену хрестоносців. Автор оприлюднив план створення в Україні військово-політичних корпорацій напіввідкритого типу з ієрархізованою військово-адміністративною надбудовою (проект фундування рицарської школи та ордену хрестоносців). Висунув ідею державного утворення запорожців на території Задніпров`я. Розроблена модель політичного устрою спиралася на легітимаційний принцип тогочасної політичної правосвідомості: суверенітет козацької держави (у межах васальної залежності щодо Польської Корони) утворювався через політичний інститут государя – задніпровського князя.

Відповідно до плану Й.Верещинського, козацька держава на Задніпров`ї повинна бути територією для існування окремих полків, в яких наявні принципи горизонтальної та вертикальної влади. Суть влади горизонтальної полягає у тому, що на чолі держави стоять князь і запорізькі полковники, а суть вертикальної зводиться до існування інститутів влади – князівської та гетьманської. Вибудовуючи дану концепцію, Й. Верещинський думає про зовнішню безпеку держави, тому виклав низку порад християнським монархам. Головна серед них – заклик до них і Папи римського здійснити хрестовий похід проти Туреччини. Це яскравий вияв національних інтересів, адже Україна на той час потерпала проти набігів турків і татар.

Розроблена мислителем теоретична модель субдержави, тобто автономних військово-політичних утворень у рамках політичної і державної системи Речі Посполитої – козацьке князівство на Задніпров`ї – є визначальним внеском у розробку концепції держави, зробленим Й.Верещинським. Він не лише пристосовує шляхетський ідеал королівської влади до українських реалій, пропонуючи позицію сильного князя чи гетьмана, а й дає політичні та моральні уроки монархам загалом. Й.Верещинський розвиває ідею про необхідність обмеження влади короля, виступаючи проти деспотії. Такий демократизм є результатом тих моральних приписів українсько-руської давньої політичної традиції, витоки якої бачимо у «Повчанні» Володимира Мономаха. За Й.Верещинським, земна влада має божественне походження, тому правитель покликаний виправдати ту високу місію, котра покладена на нього Богом і людьми. Й.Верещинський пропонує парадигму триєдиного призначення короля у суспільстві: дотримуватися права, чинити справедливо, боронити свою державу від ворога. Для мислителя Річ Посполита є політичною вітчизною шляхти, представником якої він себе вважає. У категорію «вітчизна» Й.Верещинський вкладає суть держави шляхти, тобто виключно політичної, наднаціональної, яка має такий політичний устрій, що відповідає інтересам даного стану. Й.Верещинський був церковним та політичним діячем, тому Річ Посполита як реально існуючи держава була для нього політичною батьківщиною. Водночас етнічною вітчизною він вважав Україну, розглядаючи її як окрему автономну частину держави політичної. У поглядах Й.Верещинського на державу бачимо синтез гуманістичної та середньовічної позицій, а також сильним є
вплив руського етнокультурного фактору.

Й.Верещинський розробив власну концепцію історичної ідентифікації українського народу. Для нього соціум є етнокультурною і політичною сутністю, що обмежується рамками історичної території, давньоруської спадщини, духовними традиціями, а також значною мірою визначається тогочасними суспільними та економічними обставинами. Загалом же вітчизна для мислителя – універсальна духовна цінність.

Основні праці: «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого  осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства Польського» (1592); «Оголошення про фундування рицарської школи для синів коронних в Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців» (1594); «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства…» (1595); «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596); «Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя» (1597).

І.С. Недокус

Література: Куташев І. Політична думка доби гетьманщини / Куташев І.В. – К.: Український Центр духовної культури, 2007. – 319 с.; Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV – початку XVII ст. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2000. – 472 с.; Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець ХУІ – перша половина ХУІІ ст.). – К.: Либідь, 1998. – 296 с.; Чухліб Т. Проект «Козацького князівства» – історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини? / Український
історичний журнал.– 2014. – №4. – С. 72-77.