Буковинський вісник
державної служби та місцевого самоврядування
 
« назад до переліку

03 жовтня 2013
Б.Сторощук "Формування системної моделі структурної економічної політики"

Богдан СТОРОЩУК, доцент кафедри економічної теорії та менеджменту ЧНУ ім.Ю.Федьковича, кандидат економічних наук

 

Аналіз економічного розвитку регіонів дає можливість стверджувати, що у період переходу до економічної системи ринкового типу зростає актуальність регіонального управління суспільним життям, яке називають регіональною політикою. Регіональна політика – це діяльність держави, спрямована на забезпечення повноцінного економічного, політичного, соціального та культурного розвитку окремих територій країни, тому очевидно, що питання регіональної політики слід розв’язувати одночасно з усім комплексом питань суспільного розвитку країни. Крім того, регіональна політика повинна бути диференційованою згідно з наявними еколого-ресурсними та соціально-економічними передумовами регіонів. Індивідуалізований набір заходів регіональної політики обов’язково повинен враховувати територіальні інтереси і пріоритети розвитку.


Не менш очевидно і те, що об’єктивно обов’язковою складовою процесу регіоналізації управління суспільним життям є розвиток поряд із власне регіональною політикою держави повноцінної економічної політики кожного регіону як окремого економічного суб’єкта, оскільки здійснення окремих напрямків економічної політики регіону є безпосереднім проявом його економічних інтересів.


Ефективне розв’язання проблем регіонального розвитку неможливе без системного підходу. Ідеї системного підходу по своїй суті є надзвичайно простими – розгляд будь-якого явища, процесу у взаємному зв’язку з іншими, які здійснюють на них вплив. З позицій системного підходу кожен об’єкт розглядається як цілісна система. Широким визнанням системний підхід значною мірою завдячує плідності власне самого поняття "система". В найзагальнішому розумінні під системою мають на увазі певну сукупність об’єктів, які нас цікавлять і які володіють певними спільними властивостями та зв’язками між собою та своїми властивостями. Якщо подати дане визначення більш чітко і впорядковано, то воно виглядатиме наступним чином: система – це така єдність цілей, ресурсів та будови, властивості якої визначаються відносинами об’єктів (елементів), які входять до неї, але не належать жодному з них, тому що взаємодія даних об’єктів викликає появу нових, інтегративних якостей, не властивих для окремо взятих утворюючих систему компонентів. Варто підкреслити, що системний підхід – це змістовний метод пізнання і його неможливо використовувати без конкретизації і уточнення згідно з об’єктом дослідження, тобто кожна системна категорія повинна розглядатися не лише з позиції загальної теорії систем, але й з позиції тієї науки, в методологічному інструментарії якої вона отримує застосування [1,с.146-147].


Для забезпечення ефективного регіонального розвитку його продуктивні сили повинні перш за все функціонувати і представляти у міжрегіональних зв’язках в силу цього не окремі потужності підприємства чи галузі, а всю економіку, її досягнення у всіх галузях і сферах. Зокрема, очевидно, що менш прибуткові ресурси, сконцентровані в єдину систему, дають можливість підвищити ефективність їхнього використання. Крім того, очевидно, що становлення регіональної економічної цілісності створює об’єктивні умови для реалізації індивідуальних інтересів як моменту реалізації економічних інтересів регіону.


Цілісна економічна система регіону – це така сукупність окремих частин, яка характеризується сумісністю їхніх властивостей. Саме завдяки сумісності різноякісних і перебуваючих у суперечності окремих компонентів регіональної економіки вони стають взаємопов’язаним єдиним утворенням, яке володіє внутрішньою цілісністю. Це означає, що взаємодія сумісних складових є однією з найважливіших ознак системи виробничих відносин будь-якого способу виробництва. Суть системного підходу в даному випадку розкривається через його структуру. З одного боку, виходячи із загальнодержавних інтересів, розвиток кожного регіону повинен здійснюватися на основі чітко  відпрацьованої в законодавчому плані практичної діяльності держави в усіх регіонах країни, а з іншого – кожний регіон розвивається з урахуванням своїх внутрішніх інтересів, виходячи з потреби реалізації тих чи інших місцевих цілей і завдань, наявності відповідних регіональних ресурсів. Оптимальне поєднання цих двох складових і є системним підходом до регіональної соціально-економічної політики. Оптимальність у даному випадку фіксує в собі таку форму співпраці держави й окремих регіонів, яка б забезпечувала вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, зростання ефективності територіального поділу праці, раціональне використання ресурсів, ефективну їх регіональну інтеграцію і активну участь у зовнішніх ринках.


Якщо ж розглядати системний підхід винятково з точки зору регіонального розвитку, то тут даний підхід включає органічне поєднання наступних двох основних аспектів: системність у процесі управління регіоном взагалі і його соціально-економічною сферою зокрема та системність в самому процесі функціонування економіки регіону, в його соціально-економічному розвитку. Стосовно першого аспекту, то тут мається на увазі такий спосіб здійснення процесу управління соціально-економічним розвитком області, при якому всі прийняті до виконання рішення спрямовуються на досягнення певних цілей, кожна з яких, самостійно або в поєднанні з іншими, служить забезпеченню реалізації єдиної кінцевої стратегічної мети соціально-економічного розвитку регіону. В другому аспекті суть системності є досить близькою до суті економічної ефективності (відсутність на даний момент можливості проведення таких змін у виробництві, які б дали збільшення сукупного обсягу виробництва товарів). Тобто в даному випадку системність означає використання всіх наявних ресурсів таким чином і в тому місці, де вони в умовах даного регіону можуть принести найбільшу віддачу, причому це однаковою мірою стосується як процесів виробництва, тобто споживання ресурсів,  так і процесів збереження та відтворення ресурсів, в тому числі соціальних, інтелектуальних, культурних, моральних, екологічних тощо. Якщо врахувати, що єдиною кінцевою стратегічною метою соціально-економічного розвитку регіону об’єктивно виступає збільшення обсягів споживання благ його населенням, то можна сказати, що ці два аспекти взаємно обумовлюють один одного.


Отже, регіональні органи влади можуть і повинні коректувати відносини підприємств і організацій з економікою регіону, “розробляючи і надаючи пільги окремим підприємствам залежно від їхньої ролі і участі у формуванні пропорцій регіонального відтворювального процесу…” [2, с.173]. Необхідно також ще раз наголосити на тому, що “власне кажучи, без участі держави промислові центри не можуть ні створюватися, ні успішно функціонувати, тому можливі автономістичні тенденції тут виключені, як показує досвід Японії, необхідні центри ведуть не до сепаратного, а до полюсного розвитку” [3, с.156-157].  Виділення в кожному регіоні країни пріоритетних галузей сприятиме зростанню економіки країни в цілому. Суть цієї ідеї полягає в тому, що у відносно слабо економічно розвинутих регіонах країни виділяються перспективні ділянки, де за рахунок держави чи на змішаній державно-приватній основі створюються крупні комплекси виробничих та інфраструктурних об’єктів, що стануть своєрідними полюсами зростання, навколо яких потім проходитиме цілеспрямований розвиток всього регіону.


Ідеї поляризованого полюсного розвитку знайшли обґрунтоване підтвердження, зокрема, ще у працях шведського вченого Г.Мюрдаля. Його дослідження  причин відмінності в розвитку економічного ядра та периферії в кінці 50-их років підтвердили необхідність комплексного підходу до розвитку регіонів і виходу за рамки вузького економічного мислення, при цьому зазначалася можливість промислових центрів стимулювати імпульси для розвитку периферії [4,с.6]. Крім того, як підкреслює польський професор Куклінський, на рубежі ХХ-ХХІ ст. в Європі набув поширення американський досвід створення науково-технологічних полюсів, що здатні швидко реагувати на зміни у світовій економіці [5,с.31].


Отже, пріоритетні галузі визначаються для того, щоб вони стали своєрідним каталізатором в економіці регіону. Саме за цим головним оціночним критерієм і вибираються вирішальні ланки економічної структури. Відповідно до цього, значну частину більшості програм економічного розвитку регіонів займають заходи щодо визначення пріоритетів. І якщо більшість авторів сходяться на необхідності існування певних пріоритетів, то погляди різних авторів на визначення пріоритетних складових економіки регіону і на механізм їхнього функціонування суттєво відрізняються.


Досить часто говорять, що оскільки процес реформування економіки не тільки довгостроковий, але й дуже дорогий, то необхідно – при певній обережності стратегії її відкритості – визначити пріоритетні галузі промисловості (а чому не всієї економіки? – авт.) для залучення іноземних інвесторів і створення спільних виробництв [6,с.54-55]. Така думка є досить поширеною. Тобто, вважається, що єдиною панацеєю від усіх бід є залучення іноземного інвестора, щоб він вклав гроші, щоб запрацювало виробництво і зменшилося безробіття і т.д. При тому слово “пріоритетні” стає синонімом слова “привабливі”, тут маються на увазі ті, що на даний момент мають для інвестора певну цінність, бо в інші він гроші не вкладе. Тому деякі автори до пріоритетних відносять галузі, в яких “обіг капіталу відбувається досить швидко, що забезпечує високу рентабельність виробництва” [7, с.10] і короткий термін окупності затрат. Очевидно, що такий підхід не можна вважати ефективним, особливо в довготерміновому періоді, оскільки виходячи з першочергових завдань економічної політики, пріоритетними повинні бути ті напрямки структурної перебудови, які спроможні за порівняно короткий термін забезпечити відчутні зрушення в економіці регіонів.


Досить часто в умовах перехідної економіки пріоритетної ролі в складі структурної політики набуває сільське господарство. Проте це, на нашу думку, не цілком обґрунтовано. Слід окремо зазначити про недоцільність виділення в процесі структурної перебудови як пріоритетних галузей окремих напрямків сільськогосподарського виробництва. Мається на увазі, що не слід включати галузі сільського господарства до складу основних галузей спеціалізації і надавати їм певні пільги, а те, що міжрегіональний поділ праці і спеціалізація будуть діяти і в сільському господарстві, то це безумовно. Проте в цьому випадку сільське господарство регіону буде в більшості випадків, взагалі кажучи, забезпечувати лише його власні потреби. Окремими винятками можуть служити регіони із наявністю дійсно надзвичайно якісних і багатих відповідних ресурсів, але навіть у такій ситуації як галузі спеціалізації слід виділяти не окремі галузі сільського господарства як такого, а переробні галузі АПК по виробництву продуктів харчування.


В умовах, коли економічною кризою охоплені всі регіони країни, успішне проведення структурних перетворень значною мірою залежить від правильного вибору пріоритетних напрямків розвитку господарства на рівні окремих регіонів. Тому правильною, на нашу думку, є назва ключових підприємств економіки регіону, яку наводять деякі автори [2, с.68], – регіоно-, або структуро-утворюючі. Проте з їхніми критеріями віднесення підприємств до даної групи ми згідні не повністю. Зокрема, часто наводять три наступні критерії, відповідність хоча б одному з яких визначає належність підприємства до структуроутворюючих: підприємства, які дають регіону основну частку валютних надходжень, підприємства, від яких значною мірою залежить стан ринку праці, та основні “утримувачі” соціальної сфери, яка поки що не може бути передана у відання центральної влади.


Ми вважаємо, що дані критерії можна застосувати лише в окремих випадках у короткотерміновому періоді. Тривале їх застосування в умовах кризового стану однозначно означатиме консервацію даної кризи, тобто розвиток шляхом збереження статус-кво або шляхом регресу. Перспективи таких шляхів розвитку ми розглядали в попередніх дослідженнях [8].


На основі ресурсних, економіко-географічних та територіально-галузевих факторів деякі автори пропонують поділити усі підприємства регіону  на дві групи: базові галузі індустрії і сільського господарства та ті сфери, які здатні в найкоротші терміни забезпечувати істотне збільшення випуску споживчих товарів і стабільний приплив валютних коштів [9, с.33]. Ми не повністю погоджуємося в пріоритетності базових галузей індустрії та сільського господарства, за винятком тих галузей, в яких регіон має значні порівняльні переваги, тобто які об’єктивно виступають галузями спеціалізації. Причина такого підходу обґрунтовувалася нами в попередніх роботах [10] і пов’язана із загрозою перетворення регіону в сировинний придаток. Пріоритетність базових галузей індустрії та сільського господарства є недоцільною також і тому, що вони, на відміну від галузей, які виробляють товари кінцевого споживання, не можуть забезпечити, по-перше, швидке насичення ринку споживчих товарів і послуг і, по-друге, мультипліковане збільшення обсягу виробництва. Багато авторів при виборі пріоритетних галузей виділяють такий критерій, як конкурентоспроможність на зовнішніх ринках [7, с.10;11,с40-42]. У попередніх роботах [10] ми уже говорили про те, що цей критерій не може бути вичерпним.


На нашу думку, доцільно віддати перевагу перспективним ланкам економіки, виділяючи при цьому такий їхній критерій, як значущість в циклі відтворення кінцевого продукту, оскільки загалом, в довготерміновому плані виграють ті регіони, які виробляють і вивозять товари з високою часткою доданої вартості. Такі галузі мають суттєвий мультиплікаційний ефект, тобто їхній розвиток дає значний поштовх для економічного росту супутніх виробництв (виробництво складної техніки, машин і обладнання), дає змогу створити велику кількість робочих місць, забезпечити зайнятість і зберегти кадровий потенціал. Поряд з прямим економічним результатом при цьому досягається суттєвий соціальний ефект – підвищення рівня життя, скорочення безробіття, ріст доходів населення, зростання купівельної спроможності тощо. Отже, об’єктивною є необхідність зосередження галузей спеціалізації у вторинному і третинному виробництві. Це підтверджується багатьма прикладами з економічної історії сучасного світу: з розвитком ринкових відносин залежність добробуту регіону від наявності в ньому природних ресурсів, як правило, зменшується. У розвинутих країнах світу, на рівень яких слід орієнтуватися, первинне, вторинне, третинне виробництво перебувають відповідно в наступних пропорціях: 3-8%, 40-45%, 38-42% [3,с.195].    


Шляхом випереджаючого оновлення і зростання цих сфер відповідно прискорюються темпи формування і розвитку новітніх складових ефективної економічної структури, витягуючи всі її елементи зі стану стагнації до фаз економічного пожвавлення і конкурентоспроможного піднесення. В цьому, власне, і полягає глибинна суть державної політики концентрації ресурсів на вирішальних напрямках пріоритетного економічного розвитку як важливого імпульсу до виходу всієї економіки з кризи. При цьому ми не згідні з тим, що підприємства, які відносяться до таких галузей, “на даному етапі економічного розвитку країни менше підпорядковуються вирішенню місцевих соціально-економічних проблем. Тобто сьогодні неможливо не враховувати, що концепція прискореного зростання відштовхує тимчасово на другий план нівелювання регіональних відмінностей” [12,с.41]. Ми, в свою чергу, вважаємо, що, якщо підприємство ефективно включилося в міжрегіональний поділ праці, то це автоматично означатиме рух і на шляху вирішення соціально-економічних проблем регіону [13,с.322-324], якщо ж дане включення є неефективним, то дане підприємство не можна відносити до тих “точок”, які можуть забезпечити економічне зростання.


Правильний вибір системоутворюючих пріоритетних сфер, факторів та відповідних заходів економічної політики регіону є життєво важливим для його економіки, оскільки різні помилки, ілюзії, нераціональні та неефективні рішення в процесі цього вибору можуть мати дуже далекосяжні наслідки. Це підтверджується можливістю утворення так званого хреодного (напередвизначеного) ефекту [14, с.20-47], відповідно до якого система може протягом тривалого часу продовжувати розвиватися неоптимальним шляхом. На жаль, “при здійсненні процесу в одному певному напрямі зворотний рух може бути лише однією з ланок більш складного процесу” [15,с.105-106], тобто чим довше існує хреодний ефект, тим важче звернути з траєкторії через наростання інерційного середовища. При цьому варто зазначити, що реакцією на такий стан справ може виступати виникнення і розвиток різних неформальних, “тіньових” інституційних утворень. Проте ці процеси не тільки не сповільнюють, але й стають додатковим фактором розвитку хреодного ефекту. Залежно від реального стану справ досягнення об’єктивно обумовленого рівня розвитку системи вимагатиме або значно більших витрат ресурсів, або оплатиться тривалою нестабільністю економіки.


Виходячи з методології системного підходу ми пропонуємо наступний поділ галузей на групи з різним режимом пріоритетності (бажано було б  також зробити  цей критерій єдиним у плані надання пільг і державної підтримки): 1-ша група  –  2-5 галузей спеціалізації (користуються максимальним пільговим  режимом), 2-га група – галузі, які обслуговують галузі спеціалізації (невеликий пільговий режим), 3-тя група – всі інші галузі (відсутність пільг). Віднесення галузей до першої групи можна здійснювати за наступними критеріями: повна відповідність наявному ПРП, забезпеченість трудовими ресурсами, наявність відповідної матеріально-технічної  бази, значна кількість необхідних матеріалів і напівфабрикатів для даної галузі забезпечується підприємствами інших галузей даного регіону, здатність повністю забезпечити не тільки потреби регіону в товарах і послугах даної галузі, але й в значних розмірах експорт в інші регіони. Критеріями для виділення галузей, які обслуговують галузі спеціалізації, крім перших чотирьох критеріїв з  попередньої групи, слід назвати також наявність значного впливу на функціонування галузей спеціалізації, зокрема на обсяг їхнього виробництва.


Необхідно також пам’ятати, що доцільна інтеграція природних і виробничо-економічних систем, а також реформування їхньої структури полягають у тому, щоб впровадити виробництво у природний комплекс території, не зашкодивши її цілісності. Зважаючи на те, що кількість і якість наявних рекреаційних ресурсів є значним фактором економічного розвитку регіонів та формування їхніх економічних інтересів в сучасному світі, можна стверджувати, що особливе місце у вищезазначеному контексті займає рекреаційна індустрія, яка, з одного боку, певною мірою пов’язана із безпосереднім споживанням природних ресурсів, тобто є відносно простою в організації, а з іншого – відноситься до галузей третинного виробництва, які здатні приносити стабільні доходи як у близькій, так і у віддаленій перспективі. І, нарешті, в рекреаційній індустрії інтереси держави і регіонів у галузі природокористування, очевидно, будуть близькими. Крім того, екологічний ефект повинен розглядатися як додатковий фактор на користь розвитку рекреаційного комплексу. 


На жаль, досить часто підходи і методи визначення пріоритетів мають формально-бюрократичний характер і не впливають на структурні зміни позитивно або навіть роблять їх гіршими. Зокрема, не можна вважати економічно обґрунтованими і серйозними прагнення деяких владних структур в умовах величезної економічної та фінансової кризи включати до пріоритетних майже всі занепалі галузі виробничої сфери. Виходячи з того, що надлишок пріоритетних напрямків створює протиріччя між обмеженістю інвестиційних ресурсів та необхідністю вирішення певних соціально-економічних проблем, пріоритетних напрямків повинно бути тільки декілька, інакше втрачається здатність провідних галузей виконувати свої особливі, каталізуючі функції прискорення економічного розвитку.


Ми не цілком погоджуємося також з думкою про те, що регіональні пріоритети не завжди співпадають з загальнонаціональними інтересами структурної модернізації економіки країни, однак в умовах економічної реформи загальнонаціональні інтереси знаходяться на першому плані при формуванні пріоритетів розвитку економіки регіонів, тобто нівелювання відмінностей в рівнях їх розвитку відноситься на другий план [12,с.46]. Ми обстоюємо інший підхід, згідно з яким співпадання пріоритетів регіональної та загальнонаціональної програм структурної перебудови можливе, на нашу думку, щодо пріоритетів у двох сферах: нарощування частки вторинного й, особливо, третинного виробництва та антимонопольне регулювання. В усіх інших випадках пріоритети обох програм так чи інакше базуються на порівняльних перевагах відповідного регіону та держави в цілому і співпадання пріоритетів можливе лише у випадку аналогічності цих переваг. Крім того, щоб досягнути якомога вищого рівня життя населення регіону, необхідно забезпечити: з одного боку пріоритет регіональних інтересів над галузевими, виробничими, з іншого – ефективне включення регіону в міжрегіональний поділ праці. При цьому слід мати на увазі, що виділення владними органами регіону пріоритетів аж ніяк не означає, що інші (непріоритетні) сфери повинні розвиватися повільнішими темпами або й взагалі не розвиватися. Таке розуміння не лише помилкове, але й шкідливе.


Очевидно об’єктивно, що процеси формування соціально-економічної системи, системного розвитку регіону сприяють подоланню внутрішньо-регіональних диспропорцій, досягненню оптимальної пропорційності власне економіки регіону, а також збалансованості, гармонії всього регіонального середовища.

 

Список використаної літератури
1. Королюк Ю.Г. Науково-прикладні аспекти системного аналізу меанізмів регіонального управління // Математичні методи, моделі та інформаційні технології в економіці. Матеріали ІІ Міжнародної науково-методичної конференції. – Чернівці: ДрукАрт, 2011. – С.146-147.
2. Маршалова А.С., Новоселов А.С. Основы теории регионального воспроизводства: курс лекций / НГАЭиУ. – М.: ОАО Издательство «Экономика», 1998. – 192с.
3. Рустамбеков Г.Б. Национальные экономические интересы (предпосылки, цели и средства достижения.) – Баку: Изд-во Бакинского Университета, 1998. – 243с.
4. Дікарєв О., Мітряєва С. Регіоналістика: витоки та проблеми // Регіональні студії: Збірник наукових праць. – 2001. – Випуск № 3. – С.5-12.
5. Мрінська О. Регіональні перетворення: європейські регіони і перспективи розвитку, інтеграції та розширення ЄС // Регіональні студії: Збірник наукових праць. – 2001. – Випуск № 3. – С.30-31.
6. Циганов С.А., Циганова Н.В. Роль іноземних інвестицій та інновацій в модернізації економіки України // Діалектика взаємодії ринкових та інституційних механізмів сучасної економічної динаміки: Матеріали ХХІІ Міжнародної науково-практичної конференції ІІ Міжнародного шумпетерівського економічного форуму (26-27 вересня 2013 р.). – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. – С.54-55.
7. Амоша О.І. Особливості поліпшення інвестиційної діяльності у промисловості // Проблемы развития иностранных инвестиций: региональный аспект. Сборник научных трудов. – Донецк: Донеччина, 2000. – С.10-11.
8. Комарницький І.Ф., Сторощук Б.Д. Суперечності командно-адміністративного підходу до реалізації економічних інтересів  регіону // Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича: Збірник наукових праць. Вип.205: Економіка. – Чернівці: Рута, 2004. – С.16-21.
9. Симоненко В.К.Інвестиційна політика: регіональний аспект // Економіка України. – 1996. – №4. – С.33-38.
10. Комарницький І.Ф., Сторощук Б.Д. Роль ресурсного потенціалу у формуванні структурної політики регіону // Науковий вісник Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича: Збірник наукових праць. Вип.233: Економіка. – Чернівці: Рута, 2005. – С.76-79.
11. Проданова Л.В. Динаміка структури національної економіки: відтворювальні та галузеві дисбаланси // Діалектика взаємодії ринкових та інституційних механізмів сучасної економічної динаміки: Матеріали ХХІІ Міжнародної науково-практичної конференції ІІ Міжнародного шумпетерівського економічного форуму (26-27 вересня 2013 р.). – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. – С.40-42.
12. Чижова В.І. Інноваційно-інвестиційні пріоритети в період приватизації / Український інститут соціальних досліджень. – К., 1998. – 47с.
13. Яскал І.В. Методичні підходи до виявлення перспективних напрямків інтеграції в регіоні // Математичні методи, моделі та інформаційні технології в економіці. Матеріали ІІ Міжнародної науково-методичної конференції. – Чернівці: ДрукАрт, 2011. – С.322-324.
14. Шевченко В.А. Институциональный механизм системной нестабильности экономики. – С.-Пб.: О-во «Знание» Санкт-Петербурга и Ленингр. обл., 1999. – 90с.
15. Єрохін С.А. Структурна трансформація національної економіки. Теоретико-методологічний аспект. – К.: Світ знань, 2002. – 527с.

Відгуки: 
Немає відгуків

Додати новий відгук:
 Ваше ім`я:
 Текст відгуку:
 
Микола Ярмистий: дотримання принципів вірно служити українському народові та українській державі закладені в обітниці ще 100 років тому Державна служба є критерієм розвитку нашої держави Микола Проданюк: Публічні закупівлі мають бути відкриті, чесні та прозорі Леся Нос: Налагодження комунікації з громадянським суспільством – важлива складова успіху в реалізації державної політики Руслан Сенчук "Вижницький район: виклики, досягнення та перспективи" Анатолій Круглашов: Десять років готуємо магістрів за спеціальністю «Державна служба» Оксана Палійчук: Децентралізація освітньої галузі в Чернівецькій області Любов Нечипорук: Громади мають можливість реалізувати право на власне радіомовлення Основна увага району спрямована на завершення реформи децентралізації Сумлінним платникам податків буковинські фіскали створюють комфортний клімат Георгій Придій: Злагоджена робота задля досягнення максимальних результатів Ярослав Бартош: На часі – створити сприятливе інвестиційне поле об’єднаних громад та відкрити новий потенціал територій Скорочення штатів РДА. Дмитро Дубілет назвав принципи скорочення Опорна школа як основа якісної освіти Пенсійне обслуговування по-сучасному: оновлені сервісні центри та портал електронних послуг
Тетяна Скутар: Історико-культурні туристичні ресурси як основа розвитку пізнавального туризму в Чернівецькій області Вікторія Чебан: Децентралізація: нові можливості для територіальних громад Світлана Бостан: Упровадження інституту фахівців із соціальної роботи як перспективний напрям роботи соціальних служб Олександр Добржанський: Система органів влади Буковини у складі Австрійської (Австро-Угорської) монархій (Частина І) Максим Ярмистий "Завдання щодо удосконалення структурно-функціональної системи" Уляна Гев'юк "Механізми участі національних меншин у суспільно-політичному житті України" А.Круглашов "Діяльність регіональної влади у контексті реформаторських спроб в Україні (2005 – 2013 рр.) Частина 1" Міста в децентралізаційній реформі: проблеми і перспективи Публічне управління у сфері молодіжної політики в умовах децентралізації та євроінтеграції України
шукайте нас на facebook