Інна Дутчак - старший науковий співробітник Чернівецької філії Державної наукової установи «Інститут модернізації змісту освіти», кандидат історичних наук, доцент. Сучасна людина знаходиться на «межі» культур, взаємодія з якими вимагає від неї діалогічності, розуміння, поваги до культурної ідентичності інших людей. І йдеться тут не про етнічні групи, нації, релігії, а про конкретних їх представників. Адже не важко зрозуміти, що дружать не народи, а люди, які їх репрезентують. Людина пізнає і творить власний культурний світ шляхом діалогічного спілкування із внутрішнім і зовнішнім культурним середовищем. У процесі спілкування з «іншим» і його культурою проявляється взаємодія індивіда із соціально певними ролями, цінностями, нормами і звичаями, установками та очікуваннями, які особистість повинна вибирати і репродукувати, щоб досягти ідентичності в складному процесі взаємного визнання. Соціальний запас знань, отриманий людиною у процесі міжкультурної комунікації, виступає умовою прийняття і розуміння «іншого», спілкування з ним та надає в її розпорядження схеми типізації, необхідні для більшості щоденних справ повсякденного життя, і як наслідок, обумовлює формування її особистісного «я» на основі балансу між індивідуальною й громадянською ідентичністю. А це означає, що модель міжкультурної взаємодії має ґрунтуватися, по-перше, на принципах діалогічності, відкритості і толерантності. Сьогодні ми маємо навчити людину цінувати багатоманіття культур і здійснювати це радше шляхом діалогу, аніж синтезу, в якому прихована небезпека втрати можливостей для їх подальшого розвитку. А головне, через діалог ми отримаємо можливість здійснювати реальну взаємність, і разом з тим маємо можливість уникнути «панування – підкорення», негативні наслідки якого є такими очевидними сьогодні. По-друге, вона має спиратись на особистісно-центричний принцип, який орієнтує не на штучну консервацію способу життя того чи іншого народу, а дає кожному індивідові (а не тільки народові загалом) право на вільне культурне самовизначення.
Культура чим далі, тим більше розвиватиметься у напрямку вже не стільки національних, скільки індивідуальних відмінностей та особливостей, що живляться культурними надбаннями усіх народів світу. Хоч би як комусь не хотілось сьогодні расової, культурної чи релігійної «чистоти», ми приречені у майбутньому жити в «єдиному домі», заклавши фундамент життєдайного міжкультурного співіснування.
Для того, щоб модель міжкультурної взаємодії була життєдайною, вона має будуватись, принаймні на таких важливих стратегіях.
Перша – це опора на націоконсолідуючі цінності. Розуміння цінностей різними етнічними групами може відрізнятися і часто досить суттєво. Але в тканині духовності, як відомо, завжди існують значущі для усіх цінності, які не тільки не викликають суперечностей між представниками різних національностей, а й знаходять серед них розуміння і підтримку, а саме: відраза до несвободи, захист гідності і прав кожної людини, прагнення до самореалізації тощо. Лише на цій основі можуть вибудовуватися механізми смислової доповнювальності, взаємного обміну цінностями й порозуміння. Від ефективності реалізації таких цінностей залежить здатність людства стати дійсною людською спільнотою, об’єднаною не лише спільністю глобальних небезпек, але й спільністю солідарних дій і спільним смисловим полем, яке можна було б назвати глобальним світоглядом.
Другою стратегією міжкультурної взаємодії є критично-аналітичне відношення до культурно-історичної пам’яті як репрезентативної форми дійсності. Культура, як світ нашого існування, пронизана пам’яттю, що органічно вплітається в тканину сучасності. Будь-яка соціокультурна трансформація пов’язана зі зверненням до минулого. Кожне таке звернення збагачує сучасність, по-своєму розуміє та інтерпретує її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. Звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, урізноманітнювало, розширювало його власні культурні обрії. Але не слід забувати, що некритичний й занадто прискіпливий погляд в глибини історії часто-густо негативно впливає на процес міжкультурної взаємодії, надмірне захоплення минулим, його ідеалізація, спроба будувати життя в стилі «майбутнє в минулому» є небезпечною політико-культурною стратегією.
Третьою цінною стратегією міжкультурної взаємодії є викорінення культурно-етнічного нарцисизму, який обумовлює культурну ізоляцію. На жаль, західна політкоректність несе домінанту нав’язування певних стандартів. Ключова метафора цих стандартів – це метафора не «іншого», а метафора меншин. У ефективній взаємодії важливо розуміти, бачити і чути не меншого, а «іншого». Якщо ми не бачимо «іншого», тоді культивуються умови для продукування центру і периферії. На цій основі не може бути ефективної міжкультурної взаємодії.
Четвертою стратегією міжкультурної взаємодії є індивідуалізація навчання. За цієї умови освіта постає як стан відкритих можливостей для самореалізації особистості. В сучасній освіті всі учасники освітнього процесу повинні стати «трансгресорами»: і викладачі, і школяри, і студенти. Акт трансгресії означає подолання межі між можливим і неможливим, вихід за межі свого культурно-смислового поля і таким чином наближення до розуміння «іншого». У результаті трансгресії створюються спільні когнітивні поля, де відбувається взаємне порозуміння, перевизначення знаків, демістифікуються стереотипи і утворюються зони толерантності.
П’ятою важливою стратегією міжкультурної взаємодії є поєднання теорії і практики, знання з діями, що дає можливість на власному досвіді відчути шляхи впливу суспільства на людей і взаємозв’язки таких культурних ідентифікаторів, як раса, національність, релігія, гендер, сексуальна орієнтація, соціальний клас, мова, (не) дієздатність, вік і багато інших у режимі реального життя. Мжкультурна взаємодія є лише тоді успішною, коли розширює права і можливості людей та трансформує суспільство.
Формування міжкультурної взаємодії є складним та насиченим процесом, який вимагає усвідомлення людиною неминучості її існування в багатокультурному, різноетнічному світі, необхідності виховання в неї готовності до спілкування з представниками різних країн, етносів, з людьми, які відрізняються не лише кольором шкіри чи мовою, а й звичками, традиціями, щоденними ритуалами.
Міжкультурна взаємодія є реакцією на такі гострі проблеми в сучасному світі, як міжособистісні, міжгрупові та міжетнічні конфлікти, різні дискримінаційні явища, класові, політичні й релігійні протиріччя, а також обумовлена самою суттю процесів демократизації й гуманізації суспільного життя, прагненням створити суспільство, у якому культивуються поважне відношення до особистості, захист гідності й прав кожної людини.
Міжкультурна взаємодія, як соціальна інновація, пов’язана не стільки з питанням «хто ми є?», або «звідки ми прийшли?», а з відповіддю на питання «ким і якими ми маємо стати?». Принцип самозбереження будь-якої національної культури, та й людства загалом, лежить у площині самозміни людини. І йдеться тут навіть не про загальнолюдські цінності, а про людськість як таку, яка передбачає повагу, довіру, любов. Цінності усіх ідеологій, політичних доктрин і навіть релігій у кінцевому рахунку відносні. Невідносною є лише цінність самого життя. Лише по відношенню до цієї фундаментальної цінності вони набувають валідності для кожної конкретної особистості, лише через її опосередкування вони можуть сприйматися і переживатися людиною. І лише такий підхід здатен гуртувати всіх на основі міжкультурної взаємодії.
|