М. Василенко народився 15 лютого1866 р. у с. Єсмань на Сумщині в родині службовця. Навчався у Глухівській шести-класній, а згодом у Полтавській гімназіях. У 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Юр’євського (нині Тартуський) університету. За роботу «Критический обзор литературы по истории земских соборов» отримав учений ступінь кандидата історії. Вдосконалював фахові знання в Київському університеті Св. Володимира. На початку 90-х рр. XIX ст. М.Василенко став членом культурно-просвітницького товариства «Стара громада», працював у Києві як педагог і журналіст, був співредактором журналу «Київська старовина», членом історичного товариства Нестора-літописця(з 1919 р. – його головою), співредактором Архіву давніх актів. З 1908 р. М.Василенко – член УНТК і редактор його «Записок». Того ж року був засуджений на рік в’язниці. 1910 р.його обрали приват-доцентом Університету Св. Володимира, проте керівництво університету звинуватило М. Василенка в українофільстві, підтримці ним теорії М. Грушевського і заборонило читати лекції.

У 1917 р. М. Василенка призначають куратором Київської шкільної округи й товаришем міністра освіти Тимчасового уряду Росії, а у квітні-жовтні 1918 р. –міністром освіти і мистецтв України, заступником голови уряду, президентом Державного Сенату. Очолюючи високі державні установи за часів Гетьманату, брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам’янці-Подільському. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл. М. Василенко є одним з ініціаторів створення Української академії наук. Завдяки його зусиллям 14 листопада 1918 р. було ухвалено Закон про заснування Української академії наук (УАН). У 1920 р. його було обрано академіком УАН, згодом виконував обов’язки президента УАН, очолював її соціально-економічний відділ, Постійну комісію з вивчення західноруського та українського права, провадив активну викладацьку діяльність, був професором ряду київських вишів. У вересні 1923 р. Миколу Прокоповича арештовують за звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій» (КОЦД), у квітні 1924 р. відбувся суд, який виніс М. П. Василенку вирок у 10 років ув’язнення. Згодом його амністували, але з 1929 р. учений був позбавлений змоги здійснювати керівну працю в УАН. 3 жовтня 1935 р. після тяжкої і тривалої хвороби Микола Прокопович помер у Києві і був похований на Лук’янівському кладовищі.

Будучи людиною з подвійною культурною ідентичністю, М. Василенко поділяв федералістичні погляди, намагаючись поєднати українське і російське культурні начала, єдність і неподільність Росії з автономією України. У дореволюційний період М. Василенко позиціонував себе як автономіст-федераліст, який переконаний в захисті ідеї цілісності російської держави, у відстороненні від всякого роду прагнень в сенсі повного відокремлення від Росії окремих частин. Облаштування Росії він мислив як федеративну республіку, яка дасть окремим областям широке поле для їх самостійного життя. Такі погляди відповідали ідеології кадетської партії, яка не заперечувала федерації, але національно-територіальну автономію відкидала, підміняючи її національно-культурним та місцевим самоврядуванням. Визначаючи основою федеративного поділу держави територіальний, обласний принцип, М. Василенко застерігав, що національний принцип може призвести до шовінізму і пануванню однієї нації над
іншою. Перебуваючи в лавах кадетів, він наполягав на необхідності зрівняння в правах „недержавних” національностей з „державними”. М. Василенко звертався до проблем організації кадетів в Україні, підкреслюючи, що головну увагу слід звернути на створення і забезпечення функціонування партійної мережі на місцях.
Невдовзі, з початком революційних подій 1917 р., М. Василенко оголошує в інтерв’ю, що відстоює національний принцип, хоч і відчуває великі труднощі у його застосуванні, тому допускає виділення Новоросії (півдня України) в окрему область. Будучи міністром освіти періоду Гетьманату, М. Василенко, декларуючи програмні цілі в сфері освіти, своїм завданням визначав примирення національних течій в рамках самостійної національної Української Держави, уникаючи суперечок. Саме за його безпосередньої участі система освіти стала більш демократичною. Незважаючи на складні політичні обставини, було фактично втілено у життя ідею української національної школи, особливо ту її частину, що стосувалась початкової ланки системи освіти. Діяльність М. Василенка на посаді міністра народної освіти мала поміркований характер і була спрямована на те, щоб реальними, творчими заходами зміцнити ґрунт для розвитку українського шкільництва й національної культури, не руйнуючи нічого з того, що було здійснено раніше в культурно-освітній галузі хоча і в російській формі. У цей час політичний світогляд М. Василенка зали-шався амбівалентним. З одного боку він продовжував бути відданим прихильником ідей Партії Народної Свободи, з іншого, сама логіка його діяльності вимагала більш чіткої „української” лінії. Втім, як показують його окремі політичні кроки, тягар кадетської традиції залишився ним не подоланим.

У післяреволюційних студіях М. Василенка, які мали історично-правничий характер, особливе місце належало осмисленню Конституції Пилипа Орлика, наголошуючи, що вона була виявом перемоги стар-шини над гетьманом. Він все більше ідентифікував себе з українськими інтересами і зосередився в своїй науковій діяльності на вивченні історичних феноменів, які яскраво ілюстрували національно-державницьку самобутність та повноцінність українського минулого, під впливом політичного досвіду, отриманого ним в роки Української революції.

Основні праці: Василенко Микола Прокопович. Вибрані твори у трьох томах: Том 1. Історичні праці (Упорядн.: І. Б. Усенко (кер. колективу). Т. І. Бондарук, Є.В.Ромінський. Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, І. Б. Усенко. К.: Інститут держави і прави ім. В. М. Корецького НАН України; Юридична думка, 2006. – 608 с.; Том 2. Юридичні праці, 2006. – 506 с.; Том 3. Спогади. Щоденники. Листування, 2008. – 720 с.

Джерела: Верстюк В. Ф. Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка // Вісник Національної академії наук України. – 2006. – № 6. – С. 38 – 47. Вороненко В., Кістерська Л., Матвєєва Л., Усенко І. Микола Прокопович Василенко. – К.: Наукова думка, 1991. – 272 с. Київський національний університет імені Тараса Шевченка: Незабутні постаті / Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк. – Київ: Світ Успіху, 2005. – С. 165 – 166. Осадчий Ю.Г. Другий президент Академії наук України «Реабілітовані історією». Сумська область у трьох книгах». Кн. 1. – Суми: ВВП «Мрія-1», 2005. – С. 481–487. Усенко І. Б. Основоположник української історико-правової науки // Вісник Національної академії наук України. – 2006. – № 6. –С. 30–34. Усенко І.Б.Микола Прокопович Василенко: штрихи до портрета // Історія в школах України. – 2001. – № 91. – С. 50–53. Юрчук В. І. Академік М. П. Василенко // Український історичний журнал. – 1994. – № 5. – С. 86–97.

Н. Ю. Ротар