Розповідаючи про батька його донька, Одарка Василівна Старинська, наголошує, що з раннього дитинства він виховував у своїх шістьох дітях патріотизм і вселяв віру в те, що Україна стане незалежною. Йому не довелось дожити до цієї події сім років.

Василь Андріяшик, син простого селянина, народився у 1895 році в Лашківці, що біля Кіцманя. До речі хата Андріяшиків свого часу була перенесена до Чернівецького  обласногодержавного  музею народної архітектури та побуту і є зараз одним з його експонатів.

Юнаком Василь був мобілізований до війська, коли розпочалась перша Світова війна, воював на італійському фронті. Але найбільш знаковою подією в його житті стала все ж участь у Буковинському вічі. Ці багатотисячні народні збори тоді засвідчили волю буковинців до об’єднання з Великою Україною. Василь того дня вбрався у святковий одяг, начистив черевики, взяв у торбину хліб і пішки пустився в дорогу до Чернівців. Очевидно, що для нього це була урочиста подія, на яку він і тисячі інших українців покладали великі надії.

На жаль, історія тоді розпорядилась інакше. Наступні двадцять з гаком років Буковина жила у складі Румунського королівства. А Василь Тимофієвич господарював на землі, ростив дітей. За словами доньки він користувався повагою в селі, до нього часто приходили за порадою в господарських справах і, не виключено, що говорили також "про політику». Але в умовах того режиму зміст розмов ретельно приховувався. Очевидно, що роль авторитета думок і активність Василя Андріяшика все ж отримала реакцію від влади вже навесні 1944 року.

Одного дня він дізнався, що разом ще з кількома односельчанами є у румунському «розстрільному списку», але швидке просування фронту не дозволило виконати вирок – вже увечері того ж дня у Лашківку увійшли танки Червоної армії.

Василь Тимофієвич завершив своє життя у 1984 році і до  кінця своїх днів пам’ятав той листопадовий день у Чернівцях. Втілення мрії про вільну і незалежну Україну побачили його діти і онуки.

Із книги "Прості обличчя непростої історії"