Прагнення до максимальних політико-економічних надбань сприяло тому, що багатовекторність увійшла до політичної практики ще на початку 90-х років. Вона відображала, перш за все, нестабільний і мінливий характер міжнародної системи після завершення холодної війни, що дозволяло, на думку українських політиків, уникати нового блокового протистояння з його односпрямованою орієнтацією та будувати відносини по «всіх азимутах». З іншого боку, багатовекторність, що затягнулася, свідчила про прогресуюче ослаблення української держави, що вимагало наявності значної кількості партнерів, здатних надати підтримку та допомогу.

Одним із проявів багатовекторності стала політика позаблоковості. Незважаючи на неодноразову зміну риторики, Україна так формально і не увійшла до жодної структури безпеки, що б потребувало радикального вибору між стратегічними партнерами. У 2010 році політика позаблоковості отримала нове дихання у вигляді проголошеної адміністрацією В.Януковича зовнішньої політики так званого «національного прагматизму», в основу якої було покладено підпорядкування зовнішньої сфери інтересам національної модернізації. Послання Президента України від 2011 року розглядає позаблоковість як послідовну позиції захисту національних інтересів без участі у військових союзах, при цьому захист національної безпеки здійснюється насамперед власними силами. Уникнення участі у військово-політичних союзах також було зафіксовано у статті 11 «Основ внутрішньої і зовнішньої політики України».     

З самого початку було очевидно, що основним чинником успішного  здійснення багатовекторної зовнішньої та безпекової політики виступала зовнішня легітимація цього статусу. Україна як слабкий учасник міжнародних відносин (де факто об’єкт, а не суб’єкт) була не в змозі відстояти свою позицію самостійно і потребувала згоди провідних держав та інститутів. Лише консенсус США, Європи та Росії з даного питання міг би гарантувати Україні реальну позаблоковість, проте його поява виглядала малореалістичною. Незважаючи на риторику російського керівництва стосовно неприйнятності членства України в НАТО і водночас терпимість щодо участі в ЄС, Москва не бажала допустити виходу нашої держави з її сфери впливу. Про це засвідчила антиєвропейська істерія в Росії в напередодні Вільнюського саміту «Східного партнерства» наприкінці листопада 2013 року і в наступні місяці.    

Події весни-літа 2014 року остаточно продемонстрували повну  безперспективність і неадекватність позаблоковості безпековій ситуації, що складається навколо України. Російська агресія, що проявилася в окупації Автономної Республіки Крим та надсилці загонів терористів у східні регіони країни показали, що внутрішніх ресурсів для надійного захисту національної безпеки виявилося замало. Збройні Сили та спеціальні служби України впродовж кількох років свідомо розвалювалися. Наслідком цього стала повна неготовність до відсічі зовнішньої агресії. Ситуація ускладнюється неадекватністю підтримки з боку західних партнерів, що немалою мірою обумовлюється як фактичною нездатністю ЗСУ адекватно освоїти допомогу, так і зниженням рівня співпраці впродовж кількох останніх років на основі політики позаблоковості.

Зараз поки що зарано говорити про якісь нові підходи в українській еліті стосовно зовнішніх орієнтацій. Громадська думка все більше схиляється до повноправного членства в європейських та євроатлантичних інститутах. Зокрема, за даними опитувань, здійснених авторитетними соціологічними службами, вперше членство в ЄС підтримує трохи більше половини респондентів, а від 30-ти до 40 відсотків виступають за повноправну участь у Північноатлантичному Альянсі.

Перегляд концептуальних підходів стосовно зовнішньої та безпекової політики закладає підписана Угода про асоціацію з ЄС, що фактично означає остаточну перемогу західного вектора. Водночас, у безпековій сфері спостерігаються спроби сформувати консенсус провідних акторів стосовно статусу України. Особливу активність тут проявляє Росія, яка шляхом військової агресії намагається перетворити нашу державу на буферну зону та переконати західні держави визнати цей статус. На жаль, частина держав-членів ЄС і НАТО готові з певними варіаціями прийняти російські плани.     

За цих обставин українське керівництво повинно вистояти і здійснити ряд важливих кроків. По-перше, термінового перегляду потребують засадничі документи, зокрема, «Основи внутрішньої та зовнішньої політики України», «Воєнна доктрина України» і «Стратегія національної безпеки». У них із урахуванням укладення угоди з ЄС потрібно чітко закріпити європейський і євроатлантичний вектор зовнішньої і безпекової політики. По-друге, необхідно почати створювати сучасний сектор безпеки, що включає Збройні Сили, спеціальні служби та правоохоронні структури, як складової частини співтовариства безпеки Євроатлантичного простору.  По-третє, певний консенсус з російським керівництвом стосовно України все ж потрібен, але на наших, а не російських умовах. Для цього українська політична еліта повинна допомогти своїм західним колегам сформулювати консолідовану позицію, яка б максимально враховувала інтереси нашої держави як частини західного безпекового простору та ширше – західної цивілізації у майбутньому. Це неможливо без своєрідної революції в умах західного істеблішменту, наслідком якої стане стійка впевненість у потрібності України для майбутнього всього західного світу. Цей процес уже розпочався, але попереду нас очікує серйозна і копітка робота.

Таким чином, ілюзії позаблоковості для України завершилися і тепер потрібно ставати частиною європейських та євроатлантичних інститутів, що здатні реально забезпечити безпеку країни в умовах тривалої зовнішньої агресії та глибокої внутрішньої суспільної трансформації.