Державна служба в незалежній Україні виникає як новий інститут, тому що раніше у нас не було сфери діяльності під такою назвою – у нас було «радянське будівництво» і «радянські службовці», до яких належали дуже широкі категорії населення: інженери, освітяни, медпрацівники тощо. Таким чином ми формуємо цю категорію, цей інститут лише з початками незалежності України, коли з’являється розуміння, що ми маємо побудувати власну державу. А для розбудови власної держави і її належного функціонування потрібні кваліфіковані, освічені і віддані державі службовці. Ось тоді і починається формування цього інституту.

Відбувається це дуже складно, тому що власний досвід ще ледь здобувався і навряд чи був задовільний, радянський досвід багато в чому не підходив, а досвід інших країн ми не так вже й добре тоді знали, тому лихоманково шукали, яку модель організації держуправління взяти за основу. В результаті переважно орієнтувалися на європейський приклад, зокрема французької моделі організації державної служби. Відповідно з огляду на неї у нас побудована система нормативно-правового та інституційного забезпечення державної служби.

           Вперше закон «Про державну службу» у нас з’явився 16 грудня 1993 року, у ньому вперше визначилося поняття державної служби, її концепція, були сформульовані вимоги до державного службовця, його гарантії, права і обов’язки, і відповідно до цього закону ми довгий час і діяли. Таким чином, ми отримали перше нормативно-правове й інституційне оформлення інституту державної служби і, зокрема, було утворено той центральний державний орган, який займався питаннями її регулювання – Головдержслужбу України. Таким був первинний дизайн самого функціонування і наповнення змістом державної служби. Варто зазначити, що держава тоді не могла як належить дбати про державних службовців, їх соціальне забезпечення, тому за ними були закріплені певні пільги, як-то, наприклад, право на подовжену відпустку по мірі набуття стажу і право на спеціальну пенсію, якщо людина  працювала на державній службі понад двадцять років. Плюс відбулося унормування проходження служби в органах місцевого самоврядування за законом 2001 року. Ясна річ, що це дозволило нам забезпечити появу корпусу, як ми сьогодні кажемо (щоправда, нормативно це належно не закріплено) публічних службовців. Хоча про це поняття у нас досі ведуться дискусії, і воно не так широко впроваджено, як мало би бути.

          Було дуже багато суперечок щодо підходів до розуміння державної служби – у вузькому сенсі чи в широкому. В тих же західних країнах і не тільки, в них немає поняття «державний службовець» – є поняття «публічний службовець». Тобто кожна людина, яка виконує державні функції і чия діяльність фінансується з бюджету, що формується платниками податків, є оцим публічним службовцем. Але у нас прийняли вузьке формулювання, тому поширили поняття державної служби лише на службу в органах державної влади, передусім виконавчої, а також запровадили різні види спеціальної служби, як-то дипломатична, служба в органах внутрішніх справ, прокуратурі тощо. Тобто в нас введено цю диференціацію: загальні поняття і унормування державної служби, унормування її проходження, специфіка держслужби в окремих її сферах функціонування.

         Разом із тим через певний час, а саме після Помаранчевої Революції, стало зрозуміло, що в самому Законі про державну службу є чимало прогалин. Зокрема виявилося, що державний службовець – це надзвичайно вразлива людина не тільки соціально, але і з точки зору порядку вступу на державну службу, її проходження і звільнення. Тому що у нас склалася дуже негативна традиція, коли зі зміною першого керівника на всіх місцях державні службовці волюнтаристськи, без будь-яких на те підстав просто викидалися «за борт» того органу, в якому вони працювали. А керівник намагався привести і розставити «своїх людей», керуючись як інтересами власної безпеки на цій посаді, зручністю керування, так і тим, щоб, можливо, відшкодувати і ті витрати, які він (вона) понесли при призначенні. Так ми отримали надзвичайну плинність кадрів – це була одна з величезних проблем для України. Окрім того, ми отримали проблему професійної підготовки державних службовців, забезпечення якості підвищення їх кваліфікації, перепідготовки тощо. І на це в державі теж витрачалось чимало зусиль, адже ця система складалася поволі. Поступово приходило розуміння, що державні службовці повинні бути кваліфікованими, професійними, відповідати певним моральним вимогам. Але як саме їх готувати – це було непросте питання.

Підготовка державних службовців здійснювалася через магістратури з державного управління і державної служби Національної академії державного управління, а також через ті провідні університети, які після процедур ліцензування та акредитації отримали право здійснювати таку освітню діяльність. Підвищення кваліфікації, перепідготовку здійснювала НАДУ (для вищих керівних органів) і її чотири інститути та, відповідно, регіональні центри підвищення кваліфікації державних службовців. З роками це питання так чи інакше в Україні було в основному вирішене. А далі ми зрозуміли, що якщо Україна йде шляхом європейської інтеграції, а потім, через певний час, і євроатлантичної інтеграції, то інститут державної служби повинен бути максимально адаптований для успішного виконання завдань, з цим пов’язаних. От тоді і з’явилася концепція реформування державної служби відповідно до європейських стандартів, а також спроби її втілення в реальне життя. Цим займалася Головдержслужба та інші центральні й місцеві органи виконавчої влади. Звісно, що з різним успіхом.

 Разом з тим визрівало питання розробки та прийняття нової редакції  закону про державну службу. І хоча воно постало на порядку денному давно (як уже згадувалося – після Помаранчевої революції), але було реалізовано (і то тільки на папері) у 2010-2011 роках. Але нова редакція закону про державну службу так і не ввійшла у дію, тому що її відтерміновували через низку причин – навіть не політичних, а фінансово-економічних. Наприклад, у законі була закладена норма, що заробітна плата державного службовця повинна стартувати з двох мінімальних заробітних плат, а ясна річ, що в бюджеті на таку кількість державних службовців коштів просто не було, тому закон відкладався декілька разів. Врешті-решт відбулася Революція Гідності і стало зрозуміло, що хоч ця нова редакція була кращою за чинний із 1993 року закон, але вона теж містила низку слабких моментів і суперечностей. Зокрема і те, що закон був спрямований на суто корпоративну ієрархічну структуру організації державної служби, і, знову ж таки, при спробах розмежувати політичні і адміністративні посади, він цей процес не завершив логічно. Нарешті у 2015-2016 роках було завершено формування нового закону про державну службу. Він був прийнятий, введений із певною затримкою, але став діяти і розв’язав багато з попередніх проблем. Ми отримали нову категоризацію посад державних службовців (А, Б, В); були запроваджені засади конкурсного відбору державних службовців, що, все ж таки, посилювало можливості притоку на службу висококваліфікованих посадовців, особливо категорії А; була запроваджена система відбору за цими категоріями, з певною участю громадськості, експертів тощо. Почали відбуватися конкурсні процедури. Багато питань викликало, які ж саме конкретні посади повинні належати до адміністративних, які до політичних, і ці питання дискутувалися також після прийняття закону. Сам закон зазнавав певних модифікацій, у тому числі, кон’юнктурних, у наступні роки. Зміни відбувалися не завжди у кращу сторону. Але, тим не менше, за тридцять років існування незалежної Української держави ми змогли сформувати правові засади, інституційний дизайн, визначити основні функції державних службовців і забезпечити появу корпусу доволі професійних державних службовців. Людей з певною мотивацією для служби в органах державної влади та проходження служби в органах місцевого самоврядування.

Очевидно, що цей процес далеко не завершений, в ньому є багато суттєвих суперечностей. Адже до цього часу не можу сказати, що державний службовець – це завжди висококваліфікована, патріотична, віддана людина. Ті ж самі корупційні ризики, непотизм (кумівство), недостатній професіоналізм і фаховість – вони непритаманні і непоодиноким сучасним нашим державним службовцям. Так чи інакше, всі ці явища зустрічаються до цього часу, вони потребують серйозної уваги і з боку держави, і правоохоронних органів, і закладів освіти – насамперед вищої школи, центрів підготовки та перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців. Окрім того, вони потребують прискіпливої уваги громадськості. Бо, незважаючи на спроби зробити громадськість, громадянське суспільство активним учасником процесу підбору, розстановки, атестації кадрів державної служби, такої системи публічного контролю за діяльністю державних службовців, крім суто внутрішнього контролю, ми насправді все ще не маємо. І це й породжує дуже відчутні проблеми, коли державні службовці насамперед залежать від волі свого керівництва і керівника безпосередньо, а не від потреб і запитів наших громадян. Ці недоліки й визначають напрямки подальшого реформування державної служби в Україні. З тим, щоби вона стала максимально ефективною, прозорою, відкритою, конкурентоспроможною, в тому числі привабливою як професійна сфера діяльності і як майданчик для майбутньої гідної кар’єри. Тому що навіть з поняттям кар’єри у нас складненько. Знову ж таки, жоден із законів і чинна нині редакція Закону про держслужбу не забезпечує невідворотність кар'єри для найбільш здібних, успішних, відданих справі державних службовців. Тож і далі у нас на кар’єрне просування впливають суб’єктивні, а не об’єктивні чинники, а це позначається на якості корпусу державних службовців в цілому і керівного складу зокрема. Тому роботи ще дуже багато і зупинятися на досягнутому як нібито задовільному стані нам передчасно.